— Що будете замовляти? — запитала жвава білява офіціантка з олівцем за вухом, її волосся було стягнуте в тугий вузол. — Здається, у когось тут похмілля, містере.
Він замовив каву й овочевий суп і незабаром уже снідав. Його руки працювали механічно. Раптом Рік зрозумів, що наминає шинку і бутерброд із сиром. Він справді їх замовляв? Музичний автомат усе так само горланив, люди заходили й виходили. Поруч з дорогою лежало маленьке містечко, розкинувшись на кількох пологих схилах. Сіре проміння світанку, холодне і стерильне, вже пробивалося крізь скло. Він доїв гарячий яблучний пиріг і сидів, мляво витираючи рот серветкою.
У кафетерії було тихо, зовні нічого не рухалося. Довкола запала тривожна тиша. Ніхто з людей за прилавком не ворушився і не говорив. З гуркотом проносилися повз поодинокі вантажівки з піднятими вікнами, їхали пригнічено й важко.
Коли він підвів погляд, перед ним стояла Сильвія. Її руки були складені, а порожній погляд дивився повз нього. Яскравий жовтий олівець за вухом, каштанове волосся, стягнуте в тугий вузол. У кутку сиділи інші — інші Сильвії. Перед ними стояли таці. Хтось дрімав, хтось їв, кілька з них читали. Кожна точнісінько як сусідня, за винятком одягу.
Він повернувся до припаркованої машини. За пів години він уже був за межею штату. Холодне яскраве проміння відбивалося від вологих дахів і тротуарів маленьких незнайомих містечок, які він проїжджав.
На блискучих ранкових вулицях Рік бачив, як вони йдуть, — ранні пташки поспішали на роботу. Вони йшли по двоє і по троє, їхні підбори відлунювали у пронизливій тиші. Сильвії збиралися в чергу на автобусній зупинці. У будинках, де вони підводилися зі своїх ліжок, снідали, приймали душ, одягалися, їх було ще більше — сотні, сила-силенна. Ціле місто Сильвій, що готувалися до нового дня, виконували свої звичні обов’язки, доки хвилі розходилися все далі.
Місто залишилося позаду. Його нога зісковзнула з педалі газу, і машина сповільнилася. Дві Сильвії йшли разом по рівному полю, несучи книжки. Діти йшли до школи. Копії, незмінні й однаковісінькі. Довкола них бігав безтурботний пес, ніщо не псувало його радості.
Рік поїхав далі. Попереду виднілося інше місто, його строгі колони офісних будинків різко окреслювалися проти неба. Вулиці торгового району були гамірні й людні. Десь ближче до центру він перетнув межу хвилі й вирвався назовні. Замість нескінченних Сильвій повернулася людська різноманітність. Сірі очі й каштанове волосся змінилися на калейдоскопічну мішанку чоловіків і жінок, дітей і дорослих різного віку й зовнішності. Він додав швидкості й вилетів по другий бік міста на широку чотирисмугову трасу.
Там Рік нарешті пригальмував, геть виснажений. Він не зупинявся вже багато годин поспіль, і його тіло тремтіло від втоми.
Попереду на узбіччі радісно голосував юнак з моркв’яно-рудим волоссям, худий і довготелесий, у коричневих широких штанях і легкому светрі з верблюжої вовни. Рік зупинився і відчинив двері.
— Сідай, — сказав він.
— Дякую, чувак. — Юнак підбіг до автівки і не встиг ще як слід всістися, як Рік уже рвонув з місця. Пасажир грюкнув дверима і вдячно вмостився на сидінні. — Зараз дуже жарко.
— Тобі далеко? — запитав його Рік.
— До самого Чикаго, — юнак ніяково усміхнувся. — Я, звичайно, не сподіваюся, що ти довезеш мене аж туди, але навіть якщо трохи підкинеш, буду вдячний. — Він з цікавістю подивився на Ріка. — А ти куди їдеш?
— Байдуже, — відповів Рік. — Я відвезу тебе до Чикаго.
— Це ж двісті миль!
— Пусте, — відповів Рік. Він перелаштувався в ліву смугу і розігнався. — Якщо захочеш у Нью-Йорк, я відвезу тебе й туди.
— З тобою все гаразд? — юнак насторожено відсунувся від Ріка. — Я вдячний, що ти мене підібрав, звичайно, але... — він завагався. — Я маю на увазі, що не хочу відволікати тебе від твоїх справ.
Рік зосередився на дорозі попереду, його руки міцно тримали кермо.
— Я їду швидко, не сповільнююся і не зупиняюся.
— Будь обережний, будь ласка, — попросив юнак стурбованим голосом. — Я б не хотів потрапити в аварію.
— Про це не хвилюйся.
— Але це небезпечно. А раптом щось трапиться? Це занадто ризиковано.
— Ти помиляєшся, — пробурмотів Рік, не зводячи погляду з дороги. — Ризик тут виправданий.
— Проте коли щось піде не так... — голос юнака на мить урвався, а тоді він продовжив: — Я можу загубитися. Це так легко, усе таке нестабільне. — Голос тремтів від хвилювання і страху. — Ріку, будь ласка...
Рік обернувся.
— Звідки ти знаєш моє ім’я?
Юнак скрутився клубком, спершись на двері. Його обличчя набуло м’якого, якогось розплавленого вигляду, неначе втрачало форму, зліплюючись у суцільну масу.
— Я хочу повернутися, — сказав він, — але боюся. Ти не бачив його, цього простору між світами. Це чиста енергія, Ріку. Колись дуже давно Він приборкав її, але тепер ніхто не знає як.
Голос став вищим, чистим сопрано. Волосся набуло насичено-каштанового кольору. Заблищали сірі перелякані очі. Рік схилився над кермом, його руки заклякли, але він із зусиллям опанував себе, пригальмував і перелаштувався у праву смугу.
— Ми зупиняємося? — запитав голос із сусіднього крісла. Це вже був голос Сильвії. Як новонароджена комаха, що висихає на сонці, форма тверднула й міцно вкорінювалася в реальності. — Де ми? Десь між містами?
Рік натиснув на гальма, дотягнувся повз дівчину до ручки й відчинив двері.
— Забирайся геть звідси!
Сильвія розгублено подивилася на нього.
— Тобто? — нерішуче пробурмотіла вона. — Ріку, що з тобою? Що трапилося?
— Забирайся!
— Ріку, я не розумію. — Вона звісила ноги назовні, торкнувшись тротуару носками черевиків. — Щось не так із машиною? Наче ж усе гаразд.
Він м’яко виштовхнув її і зачинив двері. Машина рвонула вперед, вклинюючись у потік ранкового руху. Позаду підводилася маленька спантеличена постать, здивована й ображена. Він змусив себе відірвати погляд від дзеркала заднього виду і втопив педаль газу у підлогу.
Рік увімкнув радіо, але почув тільки дзижчання і тріск статики. Він покрутив ручку і невдовзі знайшов велику станцію. Тихий здивований голос, жіночий голос. Спочатку він не міг розібрати слів, а коли розібрав, то одразу запанікував і вимкнув радіо.
Її голос. Жалісливе бурмотіння. Що це була за станція? Чикаго. Хвиля вже докотилася навіть туди.
Він пригальмував, уже не було сенсу поспішати. Розбалансування обігнало його й котилося далі. Ферми Канзасу, похилені крамниці старих містечок Міссісіпі, прохолодні вулиці Нової Англії, індустріальні міста — тепер усі вони були переповнені сіроокими брюнетками, що кудись поспішають.
Розбалансування перетне океан і скоро захопить увесь світ.
Африка виглядатиме доволі дивно: туземні поселення з білошкірими молодими жінками, однаковісінькими, що співають примітивних пісень про полювання і збір фруктів, розтирають зерно, білують тварин, розпалюють вогнища, тчуть одяг і обережно точать гострі леза ножів.
У Китаї... Він похмуро всміхнувся. Там вона теж виглядатиме дивно. В аскетичній сорочці з високим коміром, майже чернечій мантії молодої комуністки. Парад, що маршируватиме головними вулицями Пекіна. Лава за лавою повногрудих дівчат зі стрункими ногами і важкими гвинтівками російського виробництва. З лопатами і кирками. Колони солдатів у чоботах та онучах. Прудкі робітники зі своїми дорогоцінними інструментами. З елегантного постаменту, що височіє над вулицею, за ними наглядатиме та сама постать: піднята тендітна рука, ніжне вродливе обличчя, байдуже і кам’яне.
Він звернув з траси на бічну дорогу. За мить він уже повертався назад, повільно рухаючись тим самим шляхом, яким приїхав.
На перехресті до нього крізь ряди автівок підійшов дорожній коп. Рік сидів і заціпеніло чекав, тримаючи руки на кермі.
— Ріку, — прошепотіла вона благально, підійшовши до вікна. — Усе ж тепер гаразд?