— Звичайно, — глухо відповів він.
Дівчина потягнулася крізь відчинене вікно і благально торкнулася його руки. Знайомі пальці, червоні нігті, рука, яку він так добре знав.
— Я так хочу бути з тобою. Хіба ж ми не разом? Хіба я не повернулася?
— Звичайно, повернулася.
Вона сумно похитала головою.
— Я не розумію, — повторила вона. — Я думала, усе знову добре.
Розлючений Рік завів машину й помчав уперед. Перехрестя залишилося позаду.
Настав полудень. Він був виснажений, геть знесилений втомою. До рідного міста Рік доїхав уже напівпритомним. Вулицями кудись поспішали Сильвії, вони були всюди. Він під’їхав до свого будинку і запаркувався.
У порожньому вестибюлі до нього привіталася прибиральниця. Рік упізнав її по брудній ганчірці, яку та тримала в одній руці. У другій була велика швабра. Поруч стояло відро з тирсою.
— Ріку, будь ласка, — благала вона. — Скажи мені, що відбувається. Будь ласка, поясни.
Він спробував пройти повз неї, але вона відчайдушно за нього вчепилася.
— Ріку, я повернулася. Ти розумієш? Вони забрали мене надто рано, а тоді послали назад. Це була помилка. Я більше ніколи не кликатиму їх знову — це лишилося в минулому. — Вона пройшла за ним по коридору до сходів. — Я більше ніколи їх не кликатиму.
Він піднявся нагору, Сильвія повагалася, а тоді скрутилася на нижній сходинці нещасним жалюгідним клубочком, маленькою фігуркою у грубому робочому одязі й великих шипованих чоботах.
Рік відімкнув замок і увійшов до своєї квартири.
Пізнє пообіднє небо за вікном було темно-синім, на сліпучому сонці виблискували дахи сусідніх багатоповерхівок.
Усе його тіло нило. Він насилу пройшов у ванну, що здавалася чужою й незнайомою, і йому було чомусь важко її знайти. Рік налив у миску гарячої води, закотив рукава, вмив обличчя і підставив руки під гарячий струмінь. А потім підвів погляд.
На обличчі у відображенні в дзеркалі над мискою були сльози і розпач. Обличчя було важко роздивитися, воно неначе мінилося і розпливалося. Сірі очі, що світилися жахом. Тремтячі червоні губи, пульсуюча артерія на горлі, м’яке каштанове волосся. Обличчя з жалісливими виразом... А тоді дівчина біля умивальника взялася витиратися.
Вона розвернулася й стомлено вийшла з ванної до вітальні.
Розгублена, вона завагалася, а тоді впала на крісло й заплющила очі, бліда від горя і втоми.
— Ріку, — благально прошепотіла вона. — Спробуй мені допомогти. Я ж повернулася, чи не так? — вона розгублено струснула головою. — Будь ласка, Ріку. Мені ж здавалося, що все гаразд.
Фостере, ти мертвий
Школа завжди була мукою, але сьогодні йому було особливо важко. Майк Фостер закінчив шити дві свої водонепроникні торбинки і сидів нерухомо, доки всі інші діти працювали. Знадвору, ззовні будівлі з цементу і сталі, холодно світило сонце пізнього полудня. У свіжому осінньому повітрі оддалік виблискували зелено-брунатні схили, у небі над містом кружляли кілька НАТСів.
Кремезна зловісна постать вчительки, місіс Каммінґз, тихо наблизилася до його парти.
— Фостере, ти закінчив?
— Так, мем, — жваво відповів він і протягнув свої торбинки. — Мені можна йти?
Місіс Каммінґз критично їх оглянула.
— А як же майстрування пасток? — запитала вона суворо.
Він попорпався в шухляді й дістав свою хитру пастку на малих тварин.
— Усе доробив, місіс Каммінґз. І ніж, він теж готовий. — Він показав їй блискуче гостре металеве лезо свого ножа, який він змайстрував з бензинової каністри. Вчителька із сумнівом взяла ніж і майстерно провела пальцем вздовж леза.
— Недостатньо міцний, — заявила вона. — Ти його перегострив, і він затупиться після першого ж використання. Сходи до головної збройної лабораторії і подивись, які в них там є ножі, а тоді дістань товще лезо й нагостри наново.
— Місіс Каммінґз, — заблагав Майк, — чи можу я зробити це завтра? Дозвольте мені піти зараз, будь ласка.
Весь клас дивився на нього з цікавістю. Майк почервонів, він ненавидів, коли на нього звертали увагу, але йому дуже треба було звідси забратися. Він не міг лишатися в школі більше ні хвилини.
— Завтра ми копаємо, — твердо заперечила місіс Каммінґз. — У тебе не буде часу працювати над ножем.
— Я зроблю, — випалив він. — Одразу після того!
— Ні, ти недостатньо вправно копаєш. — Літня жінка оглянула його тоненькі ручки й ніжки. — Гадаю, тобі все ж варто закінчити з ножем сьогодні, а завтра весь день пропрацювати в полі.
— Але яка користь від копання? — розпачливо запитав Майк.
— Це вміння потрібне всім, — терпляче відповіла місіс Каммінґз. Діти довкола душилися сміхом, вона поглянула на них з докором і цикнула. — І ви знаєте, що теж маєте навчитися. Коли почнеться війна, поверхня буде вкрита уламками і камінням. Якщо ми сподіваємося вижити, то маємо закопуватися, хіба ні? Чи з вас хтось бачив, як ховрах риє землю довкола коренів рослини? Ховрах знає, що знайде під поверхнею щось цінне. Усі ми перетворимося на маленьких коричневих ховрашків, усі ми маємо навчитися закопуватися в уламки й знаходити там корисні речі, бо саме там вони й будуть.
Бідолашний Майк тримав свій ніж у руках. Місіс Каммінґз рушила від його парти далі проходом. Кілька дітей зневажливо посміхалися до нього, але він заледве на це зважав, прибитий горем. Йому не допоможе лопата. Коли прилетять бомби, він умить загине. Ті вакцини, якими йому обкололи всі руки, стегна і сідниці, не зарадять. Він витратив усі свої кишенькові гроші, і Майк не доживе, щоб підхопити якусь бактеріальну чуму. Якщо тільки...
Він підскочив і пішов слідом за місіс Каммінґз до її столу.
— Будь ласка, дозвольте мені піти, — випалив він у відчаї, — я маю дещо зробити.
Зів’ялі губи місіс Каммінґз сердито вигнулися, але налякані очі хлопчика її зупинили.
— Що трапилося? — запитала вона суворо. — Ти погано почуваєшся?
Хлопчик стояв, задерев’янілий і неспроможний відповісти. Задоволені цією сценою, діти шепотілися й хихотіли, аж доки місіс Каммінґз не грюкнула по столу записником.
— Тихо! — гаркнула вона. Її голос трохи пом’якшав. — Майку, якщо в тебе проблеми з функціональністю, спустись до душевної клініки. Немає сенсу намагатися працювати, коли твої реакції конфліктують. Міс Ґроувз залюбки тебе оптимізує.
— Ні, зі мною все гаразд, — відповів Фостер.
— Що тоді?
Діти завовтузилися і зрештою почали відповідати за Майка, який від смутку і приниження не міг вимовити й слова.
— Його батько — протиг, — пояснили голоси. — Вони не мають укриття, він не зареєстрований у Цивільній Обороні, його батько навіть не заплатив за НАТС. Вони нічого не зробили.
Місіс Каммінґз з подивом подивилися на мовчазного хлопчика.
— У вас немає укриття?
Він похитав головою. Жінку охопило дивне відчуття.
— Але ж... — вона мало не сказала «але ж ви всі помрете». — Але куди ж ти підеш? — виправилася вона.
— Нікуди, — відповіли за нього тихі голоси. — У кожного в нашому місті є куди піти, а він залишиться тут. У нього навіть немає перепустки до шкільного укриття.
Місіс Каммінґз була вражена. У своєму нудному педантизмі вона вважала, що всі діти у школі мають перепустку до укріплених підземних приміщень під будівлею. Але, звичайно, їх мали не всі. Лише діти, чиї батьки були частиною ЦО й заплатили за озброєння громади. І якщо батько Фостера був протигом...
— Йому страшно тут сидіти, — спокійно дзвеніли дитячі голоси. — Йому страшно, що це станеться, коли він сидітиме тут, а всі інші будуть у безпеці внизу, в укритті.
Майк повільно йшов дорогою, сховавши руки глибоко в кишені й футболячи темне каміння на узбіччі. Сідало сонце.
З тупоносих маршрутних ракет вивантажувалися стомлені люди, радіючи поверненню додому з фабричної лінії за сто кілометрів на захід. На далеких схилах щось виблискувало — це була радарна вежа, що повільно оберталася у вечірніх сутінках.
У повітрі кружляло все більше НАТСів. Присмеркові години були найнебезпечнішими, спостерігачі могли не встигнути помітити швидкісну ракету, що летіла низько над землею. Це якщо ракети справді прилетять.