До Майка невпинно й істерично кричали механічні новинні автомати. Війна, смерть, вражаюча нова зброя, розроблена вдома і за кордоном. Він зсутулився й поквапився далі повз маленькі будинки, схожі чи то на цементні пеньки, чи на міцні броньовані коробки з-під піґулок. Кожен був подібний на сусідній. Попереду в присмерку горіли яскраві неонові вивіски торгового району з його жвавими потоками транспорту і натовпом людей.
За пів кварталу до яскравого скупчення неонових вивісок Майк зупинився. Праворуч було громадське укриття. На темному вході до його тунелю тьмяно поблискував автоматичний турнікет. Вхід — п’ятдесят центів. Якби він був тут, на вулиці, і мав п’ятдесят центів, усе було б гаразд. Під час навчань він не раз забігав до громадських укриттів. Але не раз бувало й таке, що в нього не було п’ятдесяти центів. Майк досі ніяк не міг забути цього жахіття: він стоїть, онімілий і переляканий, а повз нього проштовхуються схвильовані люди, звідусіль лунає пронизливий вереск сирен.
Хлопчик повільно йшов, аж доки не дістався до найяскравішої плями світла, підсвіченої з усіх боків великої блискучої експозиції «Дженерал електронікз» завдовжки в два квартали. Гігантський квадрат чистого кольору й світла. Він зупинився й у мільйонний раз оглянув захоплюючі виставкові експонати. Вони завжди його вабили, і він щоразу завмирав, мов загіпнотизований, коли проходив тут.
У центрі величезної кімнати стояв один-єдиний експонат.
Складна пульсуюча конструкція з допоміжними опорами, перекриттями й опечатаними шлюзами. Усі прожектори були спрямовані на неї, величезні вивіски рекламували сто одну її перевагу — якщо в когось ще були сумніви.
НОВЕ БОМБОСТІЙКЕ АНТИРАДІАЦІЙНЕ
ПІДЗЕМНЕ УКРИТТЯ-1972!
ОЦІНІТЬ ЙОГО ВРАЖАЮЧІ ХАРАКТЕРИСТИКИ:
* автоматичний спусковий ліфт — не застрягає, з автономним живленням, легко замикається
* потрійний корпус, що гарантовано витримує тиск до 5g без втрати стійкості
* система обігріву й охолодження на ядерному живленні, автономна мережа очищення повітря
* потрійне очищення їжі і води
* чотири санітарні стадії після контакту з радіоактивною поверхнею
* повний цикл виробництва антибіотиків
* вигідний кредитний план
Він довго роздивлявся укриття. Загалом це був просто здоровенний бак із входом з одного боку, що був шахтою спуску, і люком аварійного виходу з другого. Укриття було цілком самодостатнім, світом у мініатюрі, що продукував власне освітлення, опалення, повітря, воду і медикаменти, а також мав майже невичерпні запаси їжі. За повної комплектації там були також відео- та аудіоплівки — все як удома на поверхні. Власне, це і був підземний будинок, що мав усе необхідне для життя та розваг. Родина могла залишатися там у безпеці й навіть комфорті, незважаючи на вибухи найпотужніших водневих бомб чи атаки бактеріальними розпилювачами.
Укриття коштувало двадцять тисяч доларів.
Поки Майк мовчки роздивлявся масивний виставковий експонат, один з продавців вийшов на темний тротуар, прямуючи до кафетерію.
— Привіт, хлопче, — сказав він, минаючи Фостера. — Гарне, правда?
— Можна мені зайти? — миттю попросив Майк. — Я можу туди спуститися?
Продавець зупинився, впізнавши хлопчика.
— Та ти ж той малий, — відповів він повільно, — той клятий малий, що нам постійно надокучає.
— Я хотів би спуститися вниз, бодай на кілька хвилин. Я нічого там не поламаю, обіцяю, навіть ні до чого не торкатимуся.
Продавець був молодим вродливим блондином трохи за двадцять. Він вагався. Малий був ще тим паразитом, але він мав родину, а отже, вони могли щось купити. Справи йшли кепсько, був кінець вересня, і сезонний спад досі тривав. Від того, щоб послати малого подалі продавати новинні плівки, грошей більше не стане, а з другого боку, пускати всяку дрібноту тинятися біля товару — теж не діло. Діти марнували час персоналу, ламали речі й могли поцупити якусь дрібничку, коли ніхто не бачив.
— Навіть не думай, — сказав продавець. — Слухай, пришли краще сюди свого старого. Він бачив, що в нас тут є?
— Так, — напружено відповів Майк.
— То що його стримує? — продавець обвів руками сяючу вітрину. — Ми дамо добру ціну за його вживане укриття, враховуючи амортизацію й застарілість. Яка у вас зараз модель?
— У нас немає укриття, — відповів хлопчик.
Продавець кліпнув.
— Тобто?
— Мій батько каже, що це марнування грошей. Він каже, що вони намагаються залякати людей, аби ті купували непотрібні речі. Він каже...
— Твій батько протиг?
— Так, — сумно відповів Майк.
Продавець охнув.
— Гаразд, малий. Шкода, що ми не можемо тобі нічого продати, це не твоя провина. А чого це він так? Він хоч платить за НАТС?
— Ні.
Продавець тихо вилаявся. Чергове ледащо, що присмокталося до інших і перебуває в безпеці, бо решта спільноти віддає тридцять відсотків своїх прибутків на підтримку системи постійного захисту. Такі завжди є, у кожному місті.
— А як з цього приводу почувається твоя мати? — напосів на нього продавець. — Вона з ним погоджується?
— Вона каже... — Фостер замовк. — Можна мені ненадовго спуститися? Я нічого не поламаю. Будь ласка, лише раз.
— Як же ми його продамо, якщо будемо дозволяти дітям просто так кататися? Це ж не пробний зразок, ми вже на такому обпікалися. — У продавцеві прокинулася цікавість. — Як можна бути протигом? Він завжди такий був, чи його щось вкусило?
— Він каже, що вони продали людям усі машини, пральні машини і телевізори, які ті ще могли використати. Він каже, що НАТС і бомбосховища нікудишні, тож люди ніколи не зможуть купити їх у достатній кількості. Він каже, що заводи можуть виробляти зброю і протигази вічно, і доки люди бояться, вони будуть платити за них, бо думатимуть, що без цього їх уб’ють, і що людина втомлюється платити щороку за новий автомобіль, але ніколи не відмовиться купити нове укриття, щоб захистити своїх дітей.
— Ти в це віриш? — запитав продавець.
— Я б хотів, щоб у нас було укриття, — відповів Майк. — Якби воно в нас було, я б щоночі спускався туди і спав там, а коли воно б знадобилося, нам би було куди піти.
— Може, війни й не буде, — сказав продавець. Він по-доброму усміхнувся до хлопця, відчуваючи, що той сумний і наляканий. — Не треба так цим перейматися. Може, ти подивився забагато відеоплівок? Піди пограйся, постарайся розвіятися.
— Усі, хто на поверхні, перебувають у небезпеці, — сказав Майк. — Ми маємо бути під землею, а я не маю куди піти.
— Приведи сюди свого старого, — запропонував продавець. — Може, нам вдасться його переконати, запропонуємо купити укриття, оплативши частинами. Скажи йому запитати Біла О’Ніла. Домовилися?
Майк поплентався геть темною вечірньою вулицею. Він знав, що мав би вже бути вдома, але ноги заледве його несли, тіло було важким і задерев’янілим. Втома нагадала йому слова його тренера з атлетики, сказані на уроці день тому. Діти практикували затримку дихання: набирали повні легені повітря і бігали. Майк погано впорався. Доки інші ще бігали з червоними обличчями, він уже зупинився, видихнув і стояв, відчайдушно хапаючи повітря ротом.
— Фостере, ти мертвий, — розлючено сказав тренер. — Розумієш? Якби це була газова атака... — він втомлено похитав головою. — Відійди вбік і попрактикуйся самостійно. Ти маєш працювати краще, якщо сподіваєшся вижити.
Але Майк не сподівався вижити.
Коли він піднявся на ґанок будинку, у вітальні ще горіло світло. Він чув батьків голос і менш розбірливо — голос матері з кухні. Він зачинив двері й почав знімати куртку.
— Це ти? — гукнув до нього батько. Боб Фостер незграбно сидів у своєму кріслі, розклавши на колінах купу плівок і звітів зі своєї меблевої крамниці. — Де ти був? Вже пів години як готова вечеря. — Він скинув піджак і підвернув рукави сорочки.
Його руки були бліді й тонкі, але сильні, а очі — великі й темні.
Волосся вже починало рідшати. Чоловік був утомлений і тривожно перекладав плівки з однієї купки на іншу.