— Вибач, — сказав Майк.
Батько глянув на годинник. Він був, мабуть, останньою людиною, яка його досі носила.
— Сходи помий руки. Чим ти займався? — він уважно подивився на сина. — Ти маєш якийсь дивний вигляд. Ти добре почуваєшся?
— Я був у центрі, — відповів хлопчик.
— Що ти там робив?
— Дивився на укриття.
Батько мовчки схопив жменю звітів і спробував запхати їх у теку. Його тонкі губи стиснулися, на чолі залягли глибокі зморшки. Раптом плівки розлетілися по підлозі. Боб розлючено пирхнув і важко зігнувся їх позбирати. Майк навіть не спробував йому допомогти, а натомість підійшов до шафи й віддав свою куртку автоматичному вішаку. Доки він повернувся, мати вже встигла вкотити до їдальні столик з їжею.
Вони вечеряли зосереджено, мовчки, не дивлячись одне на одного.
— І на що ти там витріщався? Мабуть, на якийсь мотлох? — запитав нарешті батько.
— Є нові моделі 72-го, — відповів Майк.
— Вони такі ж, як і 71-ші, — батько розгнівано кинув виделку, стіл впіймав її і поглинув. — Кілька нових технологічних дрібничок, ще більше хрому, та й усе. — Він з викликом подивився на сина. — Правда ж?
Майк сумно колупав свою перетерту курку.
— Там є ліфт, який не застрягає. Він не зупиниться на півдорозі в укриття. Просто заходиш всередину, а далі працює автоматика.
— Наступного року вийде такий, що сам забиратиме тебе й доставлятиме вниз, а ці стануть застарілими, щойно люди їх куплять. Це те, чого вони хочуть, — хочуть, щоб ти купував. Вони продукують нові моделі настільки швидко, наскільки можуть. Зараз тільки 1971 рік, а вони вже випустили модель 1972-го. Не могли почекати?
Майк не відповів. Він чув це вже багато разів. Ніколи нічого нового, лише хром і непотрібні цяцьки, але старі моделі якимось чином все одно були застарілими. Батько сперечався голосно, пристрасно, майже істерично, але його аргументи були геть непереконливими.
— Тоді давай купимо старе укриття, — вихопилося в хлопчика. — Мені байдуже, згодиться будь-яке, навіть вживане.
— О ні, ти хочеш це нове. Відполіроване і блискуче, щоб вразити сусідів. З купою перемикачів, ручок і всілякої машинерії. Скільки ж за нього хочуть?
— Двадцять тисяч доларів.
— Нічого собі! — вражено охнув батько.
— Вони пропонують вигідні варіанти виплат частинами.
— Ну звичайно. А потім ти виплачуєш за нього решту життя. Відсотки, за доставку. А яка при цьому в них гарантія?
— Три місяці.
— А якщо укриття зламається? Якщо воно перестане очищувати і знезаражувати, розвалиться, щойно минуть три місяці?
Майк похитав головою.
— Ні. Воно велике й міцне.
Батько вибухнув гнівом. Він був невисокий, стрункий, світлий і тонкокостий. Боб раптом пригадав усе своє життя: програні битви, складний шлях нагору, вимушену ощадливість і наполегливість, роботу, гроші, свою роздрібну крамницю, де він починав бухгалтером, дослужився до завідувача і яку зрештою придбав.
— Вони залякують нас, щоб коліщатка й далі крутилися! — розпачливо вигукнув він дружині й сину. — Вони бояться нової економічної депресії.
— Бобе, — повільно і тихо відповіла дружина, — годі тобі, зупинися. Я вже не витримую.
Боб Фостер кліпнув.
— Про що ти говориш? — пробурмотів він. — Я просто втомився. Ці кляті податки, неможливо тримати маленьку крамничку, коли існують великі мережі. Закон мав би про це подбати. — Його голос затих. — Дякую, я наївся. — Він відсунувся від столу й звівся на ноги. — Я збираюся лягти на диван і подрімати.
Худорляве обличчя його дружини спалахнуло.
— Ти повинен купити укриття! Мене діймає те, що про нас говорять. Усі сусіди й продавці, усі, хто знають. Я не можу нікуди піти чи зробити щось без того, щоб не почути їхніх розмов. З першого ж дня, відколи підняли прапор. Протиги! Останні у цілому місті. За ці штуки, що кружляють у небі, платять усі, крім нас.
— Ні, — відповів Боб, — я не можу купити укриття.
— Але чому?
— Тому що не можу собі його дозволити, — відповів він просто.
Запала тиша.
— Ти вклав усе в ту крамницю, — сказала нарешті Рут, — і вона все одно занепадає. Ти як той щур, що тягне все до своєї щурячої нори у стіні. Ніхто більше не купує дерев’яних меблів.
Ти сьогодні — мов та старожитність, рідкісний антикваріат. — Вона грюкнула по столу, і той дико, як перелякана тварина, підстрибнув, щоб зловити порожній посуд. Стіл шалено кинувся геть з кімнати в бік кухні, торохкотячи посудом у мийці.
Боб втомлено зітхнув.
— Давай не будемо сваритися. Дай мені поспати годину у вітальні, ми пізніше про це поговоримо.
— Ти завжди кажеш «пізніше», — гірко відповіла Рут.
Її чоловік, невисока зіщулена постать з рідким сивим волоссям і лопатками, подібними на зламані крила, вийшов з кімнати.
Майк звівся на ноги.
— Піду вчити уроки, — сказав він і з дивним виразом на обличчі рушив за батьком.
У вітальні було тихо, відеосет був вимкнений, лампа пригашена. Рут на кухні обирала на консолі страви на наступний місяць. Боб Фостер спав, витягнувшись на дивані й знявши черевики. Його голова лежала на подушці, обличчя було сірим від утоми.
— Можна я дещо спитаю? — сказав, повагавшись, Майк. Його батько щось пробурмотів, заворушився й розплющив очі.
— Чого тобі?
Майк сів біля нього.
— Розкажи ще раз, як ти давав пораду Президентові.
Батько підвівся.
— Я не давав жодних порад Президентові, я лише говорив з ним.
— Розкажи про це.
— Я вже мільйон разів розповідав тобі цю історію. Ще звідтоді, коли ти був зовсім малим. — Від спогадів голос батька пом’якшав. — Ти тоді був ще немовлям — ми носили тебе на руках.
— Як він виглядав?
— Він... — почав був батько, повертаючись до звичної історії, яку він шліфував роками. — Він виглядав точнісінько як на відеоекрані. Хіба трохи нижчим.
— Чому він був тут? — запитав жадібно Майк, хоча вже давно знав кожну подробицю. Президент був його героєм, найулюбленішою у світі людиною. — Чому він приїхав аж сюди, щоб відвідати саме наше місто?
— Це був його регіональний тур, — у батьковому голосі вчувалася гіркота. — Він просто тут проїжджав.
— Що то був за тур?
— Президент відвідував містечка по всій країні, — голос Боба став різкішим. — Перевіряв, як у нас справи. Дивився, чи достатньо ми купили НАТСів і укриттів, вакцин проти чуми, протигазів і радарних установок, щоб відбити напад. Корпорація «Дженерал електронікз» лише починала облаштовувати свої великі демонстраційні зали і виставки. Усе було таке яскраве, блискуче і дороге. Перше захисне обладнання, доступне для домашнього вжитку. — Його губи скривилися. — Усе зі зручними варіантами виплат. Реклами, плакати, прожектори, для жінок — безкоштовні посуд і гарденії.
Майку аж перехопило подих.
— Це був той день, коли ми отримали наш Прапор Готовності, — сказав він із захватом. — Це був день, коли він приїхав вручити прапор. І його підняли на флагштоку в центрі міста під вигуки й оплески всіх присутніх.
— Ти це пам’ятаєш?
— Я... Гадаю, що так. Я пам’ятаю людей і звуки. І що було спекотно. Це ж був червень?
— Десяте червня 1965 року, велика подія. Небагато містечок мали тоді цей великий зелений прапор. Люди досі купували машини й телевізори, вони ще не знали, що ці дні минають. Телевізори й машини — це чудово, але їх можна виготовити і продати обмежену кількість.
— Він віддав прапор саме тобі, правда ж?
— Він віддав його всім нам, торговцям. Подію організувала Торгова палата. Містечка змагалися в тому, хто зможе купити найбільше і найшвидше, стимулювати бізнес. Звичайно, все подавалося так, буцімто ми будемо краще дбати про свої протигази і укриття, якщо будемо їх купувати — наче ми колись навмисно пошкоджували телефони, тротуари чи дороги, за утримання яких платив бюджет штату. Чи зброю. Хіба тоді не було зброї? Хіба уряд не завжди організовував людей у територіальну оборону? Мабуть, оборонний бюджет був для них заважким тягарем, тож таким чином вдалося зекономити купу грошей і цим зменшити національний борг.