Місто було мертвим, ніщо не ворушилося. Застиглі літні чоловіки сиділи у своїх кріслах, нетутешні авто мчали трасою.
Всюди були лише пилюка і тиша. Старість сірою павутиною оповила будинки і крамниці. Жодного сміху, взагалі жодних звуків. Жодних дітей на вулиці.
Біля нього зупинилося брудне блакитне таксі.
— Сідайте, містере, — сказав водій, щуролиций чоловік за тридцять, що тримав у зубах зубочистку. Він штовхнув двері. — Поїхали.
— Це далеко? — всідаючись запитав Ґретрі.
— Одразу за містом, — таксі розганялося з гучним брязкотом, підстрибуючи і посмикуючись. — Ви з ФБР?
— Ні.
— Я так подумав через ваш костюм і капелюх, — водій з цікавістю подивився на нього. — Звідки ви дізналися про повзунів?
— Від радіаційної лабораторії.
— Так, це все через їхні радіоактивні штучки, — водій звернув з траси на бічну ґрунтову дорогу. — Це там, на фермі Гіґґінзів. Кляті божевільні тварюки чомусь вирішили будувати свої будиночки біля старої леді Гіґґінз.
— Будиночки?!
— У них там таке собі місто, глибоко під землею. Побачите самі — принаймні входи. Вони працюють разом, будують і метушаться. — Він звернув геть з ґрунтової дороги поміж двома великими кедрами на вибоїсте поле і нарешті зупинився на межі кам’янистого яру. — Це тут.
Ґретрі вперше побачив живих повзунів.
Він незграбно виліз із таксі, його ноги задерев’яніли й не слухалися. Істоти повільно повзали між лісом і вхідними тунелями в центрі яру. Вони тягли будівельні матеріали — глину і бур’яни, — змащували все якоюсь клейкою речовиною, зліплювали в грубі шматки і обережно зносили під землю. Повзуни були завдовжки у два-три фути, деякі були старшими за інших — темнішими й масивнішими. Усі вони рухалися до болю повільно, тихо повзали туди-сюди по розпеченому сонцем ґрунту. Повзуни були м’які, не мали панцирів і виглядали сумирними.
Його знову вразили, загіпнотизували їхні лиця, химерні подоби людських облич. Зморщені дитячі риси, крихітні очі-ґудзики, розріз рота, покручені вуха, кілька пасм мокрого волосся. Те, що мало бути руками, стало видовженими псевдоподіями, які витягувалися і втягувалися, наче були з м’якого тіста. Повзуни виглядали неймовірно гнучкими, витягувалися, а потім скорочувалися назад, якщо їхні щупальця натрапляли на перешкоду. Вони зовсім не зважали на двох чоловіків, здавалося навіть, що вони їх не помітили.
— Наскільки вони небезпечні? — запитав зрештою Ґретрі.
— Ну, в них є якась подоба жала. Я чув, що якось вони вжалили собаку, сильно вжалили. З’явився великий набряк, язик почорнів, потім почалися напади і судоми, і зрештою собака здох. Але він сам винен, бо вештався тут, — додав водій напівпримирливо. — Заважав їхньому будівництву. Вони постійно працюють, весь час заклопотані.
— Більшість із них тут?
— Думаю, що так. Вони наче як збираються тут. Я бачив, як вони сюди сповзаються. — Водій розвів руками. — Розумієте, вони народжуються в різних місцях. На кожній фермі поблизу радіаційної лабораторії вже народилося по одному, а то й по двоє.
— Де ферма місіс Гіґґінз? — запитав Ґретрі.
— Там, нагорі. Бачите крізь дерева? Якщо хочете...
— Я зараз повернуся, — сказав Ґретрі й швидко рушив геть. — Чекайте тут.
Ґретрі підійшов до ферми. Літня жінка поливала темно-червону герань, що росла довкола ґанку. Вона швидко підвела очі, її старе обличчя було зморщеним, а погляд — проникливим і настороженим. Вона тримала лійку так, наче була готова нею вдарити.
— Вітаю, — сказав Ґретрі. Він злегка підняв капелюха і показав їй документи. — Я тут з приводу... Повзунів. Тих, що оселилися на краю вашої землі.
— Навіщо ви приїхали? — Її голос був таким само відстороненим, похмурим і холодним, як і висушені обличчя й тіло.
— Ми намагаємося знайти рішення, — Ґретрі почувався незручно й розгублено. — Є пропозиція перемістити їх геть звідси, на острів у Мексиканській затоці. Їм тут не місце. Це надто важко для людей, це неправильно, — недоладно закінчив він.
— Так, їх не мало б тут бути.
— Ми вже почали відселяти всіх геть від радіаційної лабораторії. Мабуть, ми мали зробити це вже давно.
Очі старої спалахнули.
— Ви, люди зі своїми машинами, подивіться, що ви накоїли! — вона ткнула в нього кістлявим пальцем. — Тепер ви маєте це виправити, ви маєте щось зробити.
— Ми якнайшвидше заберемо їх на острів, але є одна проблема. Ми не впевнені щодо батьків: у них є невід’ємне право опіки, тож ми не можемо просто... — він розгублено затнувся. — Що вони про це думають? Чи дозволять вони нам вивезти своїх... Своїх дітей, забрати їх геть?
Місіс Гіґґінз розвернулася й попрямувала до будинку. Знічений, Ґретрі зайшов за нею в темне, запилюжене помешкання. Поцвілі, освітлені нафтовими лампами, кімнати, вигорілі фотографії, старовинні дивани й столи. Вона провела його великою кухнею з масивними залізними казанами і сковородами і спустилася дерев’яними сходами до білих дверей. Стара гучно постукала.
З того боку почувся метушливий рух. Голоси людей, що перешіптувалися й поспіхом щось пересували.
— Відкрийте, — наказала місіс Гіґґінз. Після тривалої паузи двері повільно прочинилися. Місіс Гіґґінз штовхнула їх і жестом запросила Ґретрі зайти за нею.
У кімнаті стояли молоді чоловік і жінка. Коли Ґретрі увійшов, вони відсахнулися. Жінка обіймала довгу картонну коробку, яку їй передав чоловік.
— Хто ви? — запитав чоловік і вихопив коробку назад — маленькі руки його дружини не витримували рухомої ваги.
Перед Ґретрі стояли батьки одного з них. Молода дівчина, повногруда русявка років дев’ятнадцяти, струнка і маленька, у дешевій зеленій сукні, з чорними переляканими очима. Чоловік був більший і сильніший, вродливий темноволосий хлопець з кремезними плечима і вправними руками, що міцно стискали картонну коробку.
Ґретрі не міг відвести від неї погляду. Згори були пробиті дірки, коробка помалу рухалася в руках чоловіка, щось усередині совалося і погойдувалося туди-сюди.
— Цей чоловік, — сказала місіс Гіґґінз, — прийшов його забрати.
Пара вислухала цю новину мовчки. Чоловік не ворухнувся, а лише міцніше стиснув коробку.
— Він збирається забрати їх усіх на острів, — сказала місіс Гіґґінз. — Вони вже все підготували, ніхто їх не скривдить. Вони будуть у безпеці і зможуть робити що захочуть. Будувати й повзати там, де ніхто на них не дивитиметься.
Молода жінка байдуже кивнула.
— Віддайте його, — нетерпляче наказала місіс Гіґґінз. — Віддайте йому коробку, і давайте нарешті назавжди про це забудемо.
Повільно чоловік поставив коробку на стіл.
— Ви бодай щось про них знаєте? — запитав він із викликом. — Ви знаєте, що вони їдять?
— Ми... — безпорадно почав було Ґретрі.
— Вони їдять листя. Тільки листя і траву. Ми приносимо йому найменші листочки, які тільки можемо знайти.
— Йому лише місяць, — хрипко сказала дівчина. — Він уже хоче до інших, але ми тримали його тут, не хотіли відпускати, принаймні не одразу. Думали, може якось пізніше. Ми не знали, що робити, не могли наважитися. — Її великі темні очі зблиснули у німому благанні, а тоді знов згасли. — Тут важко щось вирішити.
Чоловік розв’язав важку коричневу мотузку і зняв з коробки кришку.
— Ось. Можете поглянути.
Це був найменший повзун з тих, яких Ґретрі доводилося бачити. Блідий і м’який, менш ніж фут завдовжки. Він заповз у куток коробки і скрутився клубочком у брудному місиві з пожованого листя і якогось воску. Прикритий цим напівпрозорим шаром, він спав, не звертаючи на них жодної уваги. Вони були поза межами його розуміння. Ґретрі відчував, як у ньому прокидається дивний безпорадний жах. Він відступив, і молодик повернув кришку на місце.
— Ми одразу зрозуміли, що сталося, — сказав він хрипко. — Одразу, щойно він народився. Ми вже бачили одного на дорозі, одного з перших. Боб Даґлас змусив нас прийти і подивитися на їхнє з Джулі дитя. Це було ще до того, як вони стали переповзати вниз і збиратися в яру.
— Розкажи йому, що трапилося, — наказала місіс Гіґґінз.