— Скільки це коштуватиме?
— Ще не казали.
Майк сидів, згорбившись на дивані, і дослухався до розмови. Він почув ці новини ще у школі. Вони саме складали іспит на розпізнавання диких ягід, намагаючись відрізнити їстівні зразки у футлярах від токсичних, коли дзвінок оголосив загальні збори. Директор розповів їм новини про бурові снаряди і прочитав лекцію — цього разу про невідкладну допомогу у разі зараження новим штамом тифу, який нещодавно з’явився.
Його батьки досі сварилися.
— Нам треба їх купити, — сказала спокійно Рут. — Інакше буде байдуже, маємо ми укриття чи ні. Бурові снаряди були спеціально розроблені, щоб проникати крізь поверхню і реагувати на тепло. Щойно росіяни запустять їх у масове виробництво...
— Я куплю, — сказав Боб. — Я куплю ці броньовані ґрати і що там у них ще є. Я купуватиму все, що вони викидатимуть на ринок. Я ніколи не перестану купувати.
— Усе ж не так погано...
— Ти знаєш, у цієї гри є одна реальна перевага порівняно з торгівлею машинами чи телевізорами. Такі штуки ти просто мусиш купувати. Це не розкіш, не щось велике і блискуче, аби вразити сусідів, щось, без чого можна обійтися. Якщо ми не купуємо — ми вмираємо. Недарма кажуть: аби щось продати, треба вселити в людину невпевненість і незахищеність, сказавши, що вона погано пахне чи дивно виглядає. Але порівняно з цим дезодорант чи олія для волосся — дрібнички. Від цього не втечеш. Якщо ти не купиш того, що вони пропонують, тебе вб’ють. Ідеальна комерційна пропозиція. «Купуй або помри» — новий слоган. Купи блискуче нове укриття від «Дженерал електронікз» і встанови його на задньому дворі — або тебе вб’ють.
— Припини так говорити! — відрізала Рут.
Боб знесилено опустився на стілець.
— Гаразд, здаюся. Я на все згоден.
— То ти його купиш? Гадаю, вони з’являться на ринку ще до Різдва.
— О так, — сказав Боб. — Звичайно, вони випустять їх до Різдва. — На його обличчі з’явився дивний вираз. — Я куплю одну таку штуку на Різдво, всі куплять.
Захисні ґрати-адаптери від ДЕ стали сенсацією.
Майк повільно йшов людною грудневою вулицею крізь сутінки пізнього полудня. Адаптери виблискували у вітрині кожної крамниці. Усіх форм і розмірів, для будь-якого укриття, дорогі й дешеві. Натовп покупців був радісний і збуджений — типовий різдвяний натовп, що доброзичливо штовхався. Усі були вдягнені у теплі пальта і навантажені пакунками. У повітрі кружляли сніжинки. Машини обережно повзли вулицями, долаючи затори. Зусібіч виблискували ліхтарі, неонові вивіски і величезні яскраві вітрини крамниць.
Майкова оселя натомість була темною і тихою, батьки ще не повернулися. Обоє досі працювали у крамниці. Справи йшли кепсько, тож мати замінила одного з продавців. Майк підніс руку до кодового замка, і вхідні двері відчинилися перед ним. Автоматичний котел утримував будинок теплим і комфортним. Хлопчик поклав на стіл підручники і зняв пальто.
Він не став затримуватися в будинку, а пішов до задніх дверей і ступив на ґанок. Його серце калатало у передчутті.
Майк змусив себе зупинитися і повернутися в будинок.
Краще було не поспішати. Він випрацьовував кожну деталь ритуалу, від першої ж миті, коли побачив низький навіс піддашку укриття проти вечірнього неба, і тепер відтворював ритуал майстерно, не роблячи жодного зайвого руху. Майк повторював і шліфував процедуру, аж доки вона не стала досконалою. Спочатку — приголомшливе відчуття присутності, коли горловина укриття сходилася довкола нього. Тоді — запаморочливий вихор повітря в падінні ліфтом аж до самого низу.
І розкіш самого укриття.
Повернувшись додому, він щополудня одразу опускався туди, під поверхню, захований і захищений у сталевій тиші — з першого ж дня. Тепер комори були повні, забиті нескінченними банками їжі, подушками, книжками, відео- та аудіозаписами, плакатами на стінах, яскравими тканинами і фарбами, навіть вазони з квітами. Укриття було його притулком, де він скручувався клубком, оточений усім, що йому було потрібно.
Намагаючись змусити себе затриматися в будинку якнайдовше, він поквапився назад і почав порпатися в аудіозаписах. Він сидітиме у сховищі аж до вечері, слухаючи «Вітер у вербах[6]». Батьки знали, де його шукати, він завжди був там. Дві години безперервного щастя, один в укритті. А після вечері Майк поспішав туди знову й залишився аж до сну. Іноді пізно вночі, коли батьки міцно спали, він тихо вставав, прокрадався до входу в укриття й опускався у його тихі глибини, щоб сховатися до ранку.
Він знайшов плівку і швидко пройшов через будинок на задній двір. Небо було похмурим і сірим, вкритим плямами огидних чорних хмар, удалині сяяли вогні міста. Двір здавався холодним і ворожим. Майк обережно спустився сходами й закляк.
Попереду зяяла величезна яма. Розкрита паща, порожня й беззуба, дивилася у нічне небо. Там нічого не було, укриття зникло.
Майк стояв так цілу вічність, стискаючи в одній руці плівку, а другою тримаючись за поручні ґанку. Спадала ніч, мертва діра розчинялася в темряві. Увесь світ поступово занурювався в тишу й бездонність сутінок, з’явилися тьмяні зірки, у вікнах сусідніх будинків загоралося холодне слабке світло. Хлопець нічого цього не бачив. Він стояв нерухомо, застигнувши каменем, вдивляючись у величезне провалля на місці, де раніше було укриття.
Раптом до нього підійшов батько і став поруч.
— Як давно ти тут? — запитав він сина. — Як довго ти тут стоїш, Майку? Відповідай негайно!
З неймовірним зусиллям Майк спромігся поворухнутися.
— Ти сьогодні рано, — пробурмотів він.
— Я навмисно пішов з крамниці раніше. Хотів бути тут, коли ти... Повернешся додому.
— Його немає.
— Так, — голос його батька був холодним і байдужим. — Укриття немає. Вибач, Майку, але я зателефонував до крамниці і сказав їм забрати його назад.
— Чому?
— Я не можу за нього платити. Цього Різдва всі купують лише кляті ґрати. Я не можу з ними конкурувати... — він затнувся, а тоді гірко продовжив: — Вони вчинили шляхетно, віддали половину грошей. — У його голосі бриніла ядуча іронія. — Я знав, що краще повернути все до Різдва, тоді вони зможуть його перепродати комусь іще.
Майк мовчав.
— Спробуй зрозуміти, — різко продовжив батько. — Я мушу всі ресурси, які вдається нашкребти, вкладати у крамницю. Мені потрібно, щоб вона працювала. Треба було віддати або укриття; або крамницю. І якби я віддав крамницю...
— То в нас би нічого не лишилося.
Боб узяв хлопчика за руку.
— І тоді нам би все одно довелося віддати укриття. — Його худі сильні пальці судомно стиснули хлопчикову долоню. — Ти вже достатньо дорослий, щоб зрозуміти. Ми купимо інше згодом, можливо, не найбільше і не найдорожче, але неодмінно купимо. Це була помилка, Майку. Я не міг собі його дозволити, не з цими бісовими адаптерами. Я продовжуватиму платити за НАТС і твою шкільну перепустку, як і раніше. Зараз ідеться не про мої принципи, — сказав він у відчаї. — Я не міг інакше. Ти розумієш, Майку? Я був вимушений це зробити.
Майк вирвався від нього.
— Куди ти? Повернися! — гукнув батько й кинувся наздоганяти сина, але у присмерку заточився і впав, ударившись головою об ріг будинку. Перед очима Боба закружляли зірки, він з болем підвівся, шукаючи опертя.
Коли зір повернувся до нього, двір був уже порожній, його син зник.
— Майку! — закричав Боб. — Де ти?
Відповіді не було. Завивала завірюха, повітря було різким і холодним, залишилися лише вітер і темрява.
Біл О’Ніл втомлено поглянув на годинник, що висів на стіні. Було пів на десяту вечора, тож він нарешті міг зачинити двері, замкнути величезну яскраво освітлену крамницю і піти додому, проштовхуючись крізь натовп перехожих, якими досі були вщерть забиті вулиці.
— Дякувати Богові, — видихнув він, притримуючи двері за останнім покупцем, — старенькою, навантаженою пакунками й подарунками. Він вставив на місце кодовий засув і опустив жалюзі. — Скільки людей сьогодні! Ще ніколи стільки не було.