— Нарешті ми зачиняємося, — сказав Ел Коннерз, що стояв біля каси. — Я порахую гроші, а ти обійди крамницю і переконайся, що всі вийшли.
О’Ніл пригладив своє біляве волосся і послабив краватку. Він із задоволенням закурив і пішов обходити приміщення, перевіряючи вимикачі й гасячи масивні екрани та пристрої ДЕ. Нарешті він підійшов до великого укриття, що стояло в центрі зали.
Чоловік піднявся драбиною до входу і зайшов у ліфт. Ліфт зі свистом опустив його вниз, і за мить він уже ступав печероподібними нутрощами укриття.
У кутку сидів Майк, скрутившись тугим калачиком. Його коліна впиралися в підборіддя, худі руки обхопили щиколотки. Видно було лише скуйовджене каштанове волосся хлопчика. Коли вражений продавець підійшов до нього, Майк навіть не ворухнувся.
— Боже! — вигукнув О’Ніл. — Та ти ж той самий малий! Майк мовчав. Він ще міцніше обхопив коліна руками й ще нижче опустив голову.
— Якого дідька ти тут сидиш? — напосів на нього О’Ніл, здивований і розлючений. — Твої старі ж купили укриття, — сказав він сердито, а тоді раптом пригадав: — Точно, ми ж його забрали.
З ліфта вийшов Ел Коннерз.
— Ти чого тут застряг? Ходімо звідси й... — раптом він помітив Майка й затнувся. — А він що тут робить? Забирай його і ходімо.
— Пішли, малий, — сказав м’яко О’Ніл. — Час іти додому.
Майк не поворухнувся. Чоловіки перезирнулися.
— Думаю, нам доведеться витягати його силоміць, — сказав похмуро Коннерз. Він зняв піджак і кинув його на знезаражувач. — Давай пошвидше з цим розберемося.
Навіть удвох їм заледве вдалося вивести Майка. Хлопець відбивався відчайдушно і мовчки. Він дряпався, виривався, кусався, відбивався руками і ногами, доки вони намагалися його схопити. Продавці напівприволочили-напівдонесли його до ліфта, запхали його туди і тримали достатньо довго, щоб активувався механізм. О’Ніл поїхав з ним, Коннерз одразу слідом. Похмуро і спритно вони випровадили хлопця до виходу, викинули назовні й закрили двері на засуви.
— Оце так, — видихнув Коннерз, осідаючи під касою. Рукав його сорочки порвався, на щоці була подряпина. Окуляри сповзли, волосся розтріпалося. Чоловік був геть виснаженим. — Може, треба було покликати копів? З цим малим щось негаразд.
О’Ніл стояв біля дверей, віддихуючись і вдивляючись у темряву. Він бачив хлопця, що сидів на тротуарі.
— Малий і досі там, — пробурмотів чоловік. Повз хлопця проштовхувалися люди. Зрештою хтось зупинився й спробував допомогти йому підвестися. Хлопець вирвався, а тоді зник у темряві. Перехожий підняв свої пакунки з землі, мить повагався і пішов собі далі. О’Ніл відвернувся. — Бісів малий, — він витер обличчя хустинкою. — А він таки добряче відбивався!
— Що з ним трапилося? Він же навіть слова не промовив.
— Різдво — дуже поганий час, щоб вилучати товар, — сказав О’Ніл і тремтячою рукою потягнувся по пальто. — Шкода.
Я хотів би, аби вони могли його залишити.
Коннерз знизав плечима.
— Нема грошей, то нема й іграшки.
— А чому ми з ними не домовилися про кращі умови?
Може... — О’Нілу було важко сказати таке вголос: — Може, таким людям варто продавати укриття зі знижкою?
Коннерз сердито подивився на нього.
— Зі знижкою? Але ж тоді всі її вимагатимуть, і це буде нечесно. Та й скільки ми так протягнемо? Скільки так протримається ДЕ?
— Мабуть, недовго, — похмуро визнав О’Ніл.
— Думай головою, — докірливо засміявся Коннерз. — Тобі треба випити чогось смачного і міцного. Ходімо до дальньої комори, там у мене в шафі стоїть п’ятдесятка «Гейґ і Гейґ[7]». Трохи зігрієшся, а тоді вже додому. Тобі таки справді треба випити.
Майк понуро брів темною вулицею серед натовпу покупців, що квапилися додому. Він нічого не бачив і навіть не відчував, коли на нього наштовхувалися люди. Ліхтарі, сміх, автомобільні гудки, дзенькіт світлофорних сигналів. Його голова була геть порожньою. Хлопець ішов, спроквола переставляючи ноги, без жодної думки і почуття.
Праворуч серед усе густіших нічних тіней мерехтіла й виблискувала неонова вивіска — величезна, яскрава і кольорова:
НА ЗЕМЛІ МИР, У ЛЮДЯХ ДОБРА ВОЛЯ[8]
ГРОМАДСЬКЕ УКРИТТЯ
ВХІД 50 ЦЕНТІВ
Плата за друк
Обабіч дороги тягнулися чорні й безлюдні милі попелу. Скільки сягав погляд, довкола були лише купи сміття — невиразні руїни будинків, міст і цивілізації. Планета поіржавілих уламків, побитих вітром чорних кісток, сталі й бетону, перемішаних у суцільну вапняну масу.
Аллен Ферґессон позіхнув, закурив «Лакі страйк» і сонно відкинувся на блискучому шкіряному сидінні свого «б’юїка» 57-го року.
— Дуже сумне видовище, — прокоментував він. — Гнітючий краєвид, один лиш покорчений непотріб.
— То не дивися, — байдуже відповіла дівчина на сидінні поруч.
Блискуча потужна автівка плавно їхала по уламках, з яких була викладена дорога. Зручно вмостившись, Ферґессон розслаблено притримував рукою підсилене кермо і відпочивав під заспокійливий квінтет Баха для фортепіано, який крутили по радіо з поселення Детройту. Попіл летів у вітрове скло, вже вкривши його густим темним шаром, хоча проїхали вони не більше кількох миль. Але це було неважливо. У підвалі квартири Шарлотти лежали зелений пластмасовий садовий шланг, цинкове відро й губка «Дюпонт[9]».
— Наскільки пам’ятаю, у тебе був повний холодильник хорошого скотчу, — сказав він до Шарлотти. — Якщо, звичайно, до нього ще не дісталися твої спритні друзі.
Дівчина, що вже напівдрімала на сидінні поруч, приспана мурчанням двигуна і важким теплим повітрям, заворушилася.
— Скотч? — пробурмотіла вона. — Ну, в мене лишилося трохи «Лорд Калверт» на денці. — Вона випросталася й відкинула назад хмару свого білявого волосся. — Але він трохи поплавився.
Із заднього сидіння до розмови долучився їхній худолиций пасажир, якого вони підібрали дорогою. То був кістлявий довгов’язий чоловік у грубих сірих робочих штанях і сорочці.
— Наскільки поплавився? — напружено запитав він.
— Та як і все інше, — відповіла Шарлотта.
Вона замовкла і бездумно дивилася крізь темне від попелу вікно на краєвид зовні. Праворуч від дороги на тлі закопченого полудневого неба стирчали нерівні й пожовтілі, як поламані зуби, залишки якогось міста. Промайнули кілька вцілілих телефонних стовпів, ванна, що валялася посеред поля, кістки й вицвілі уламки, загублені посеред миль пощербленого брухту. Жалюгідне, гнітюче видовище. По пліснявих печероподібних підвалах купами лежали собаки, намагаючись зігрітися. Сонячне проміння не пробивалося до поверхні крізь густу пелену попелу.
— Гляньте туди, — звернувся Ферґессон до чоловіка позаду.
По дорозі стрибав деформований кролик, і Ферґессон пригальмував, щоб його не зачавити. Сліпа, спотворена хворобою тварина з розбігу наштовхнулася на розбиту бетонну плиту і відлетіла, оглушена. Кролик кволо спробував повзти, але один з підвальних псів підбіг і схопив його в зуби.
— Фу! — з відразою вигукнула Шарлотта. Вона здригнулась, 93 потяглася до автомобільного обігрівача і всілася, підібгавши під себе стрункі ноги. Жінка була невисокою і привабливою, у рожевому вовняному светрі й вишитій спідниці. — Хоч би вже швидше моє поселення. Тут так незатишно...
Ферґессон постукав по сталевій коробці на сидінні між ними, твердий метал був приємним на дотик.
— Вони дуже цьому зрадіють, — сказав він. — Якщо у вас справді все так кепсько, як ти кажеш.
— О так, — погодилася Шарлотта. — У нас усе жахливо. Не знаю навіть, чи це допоможе. Він уже практично ні на що не здатний. — Її гладеньке чоло тривожно наморщилося. — Думаю, що варто спробувати, але я не плекаю особливих надій.
— Ми відновимо ваше поселення, — безтурботно запевнив її Ферґессон. Дівчину передусім треба було заспокоїти. Паніка легко виходить з-під контролю, таке вже не раз траплялося. — Але це потребуватиме певного часу, — додав він, поглядаючи на неї. — Треба було сказати раніше.