— Ми думали, він просто лінується. Але він справді помирає, Аллене. — У її блакитних очах промайнув страх. — Ми не можемо отримати від нього нічого путнього. Він просто лежить велетенською купою, як наче хворий чи мертвий.
— Він старий, — м’яко сказав Ферґессон. — Наскільки пригадую, вашому білтонґу сто п’ятдесят років.
— Але ж вони мають жити століттями!
— Для них це нестерпно важко, — відказав чоловік із заднього сидіння, його порепані руки стислися в кулаки. Він облизав сухі губи й напружено перехилився вперед. — Ви забуваєте, що для них незвичні наші умови. На Проксимі вони працюють разом, а тут розділені. Крім того, у нас сильніша гравітація.
Шарлотта кивнула, але думки своєї не змінила.
— Боже! — жалісно сказала вона. — Гляньте-но на цей жах. — Вона пошукала в кишені светра й дістала маленький блискучий предмет розміром з монету. — Усе, що він зараз друкує, виглядає отак, а то й гірше.
Ферґессон узяв годинник і почав його роздивлятися, одним оком позираючи на дорогу. Ремінець розсипався, як сухий листок, просто у нього в руці, розлетівшись на маленькі, крихкі й зовсім не пружні темні пластівці. Циферблат годинника виглядав нормально, але стрілки не рухалися.
— Він не працює, — пояснила Шарлотта і відколупала кришку. — Бачиш? — вона піднесла годинник до обличчя Аллена, її темно-червоні губи досадливо стиснулися. — Заради нього я відстояла в черзі півгодини, а це просто якийсь металевий зливок!
Нутрощі маленького швейцарського годинника виявилися оплавленою неоформленою масою блискучої сталі. Не було ні коліщаток, ні діамантів, ні пружин. Лише блискучий сплав.
— А з чого він його робив? — запитав чоловік позаду. — З оригіналу?
— З копії, але з хорошої копії. Він сам зробив її тридцять п’ять років тому для моєї матері. Як, гадаєте, я почувалася, коли це побачила? Ним неможливо користуватися. — Шарлотта забрала поплавлений годинник і запхала назад до кишені светра. — Я була така розлючена... — вона замовкла і випросталася. — О, ми вже близько. Бачите червону неонову вивіску? Це початок поселення.
Великий щит із написом «Стендарт стейшнз інкорпорейтед» світився блакитним, червоним і білим — бездоганна, охайна конструкція край дороги. Але чи справді вона була бездоганною? Порівнявшись із заправкою, Ферґессон пригальмував.
Вони втрьох пильно її роздивлялися, намагаючись підготуватися до того, що чекало на них попереду.
— Ви це бачите? — сказала Шарлотта тонким кволим голосом.
Заправка розвалювалася. Маленька біла споруда була старою — старою, поіржавілою і зношеною. Похилена коробка, що просіла й погнулася, як стародавній експонат. Яскрава червона неонова вивіска уривчасто потріскувала. Помпи були поіржавілими і кривими. Заправка починала знову перетворюватися на попіл, на чорні невагомі часточки, на порох, з якого постала.
Дивлячись на руїну заправки, Ферґессон відчув подих смерті. Його поселення не занепадало, принаймні поки що. Коли зношувалися оригінали, Піттсбурзький білтонґ їх замінював.
Нові копії робилися з оригіналів, які залишися після Війни.
Але тут копії, яких потребувало поселення, не замінювалися.
Винних було годі шукати. Білтонґи, як і будь-який інший вид, не були всесильними. Вони робили все, що могли, і їм доводилося працювати в чужому для них середовищі.
Прибульці походили, ймовірно, із системи Центавра. Вони з’явилися в останні дні Війни, коли їхню увагу привернули спалахи водневих бомб, і знайшли купку вцілілих людей, що розгублено снували серед чорного радіоактивного попелу, намагаючись врятувати бодай щось зі своєї зруйнованої цивілізації.
Проаналізувавши ситуацію, білтонґи розділилися й почали процес відтворення предметів, які люди їм приносили. Це був їхній природний спосіб виживання: на рідній планеті вони створювали собі захисні мембрани, щоб підтримувати придатне для життя середовище у загалом ворожому світі.
Біля однієї з бензоколонок якийсь чоловік намагався наповнити бак свого «форда» 66-го року. Безпорадно лаючись, він смикнув прогнилий шланг. Темно-бурштинова рідина полилася на землю, на просочений мастилом гравій. Сама колонка теж протікала в дюжині місць. Раптом сусідня колонка захиталася й впала на землю.
Шарлотта опустила вікно.
— Заправка «Шел» у кращому стані, Бене! — гукнула вона. — На тому боці поселення.
Спітнілий кремезний чоловік з червоним обличчям прошкандибав до них.
— Чорт, я цю кляту штуку вже не зрушу з місця, — поскаржився він. — Підкиньте мене туди, щоб я набрав собі відро бензину.
Приголомшений Ферґессон відчинив двері.
— Тут усе так?
— Навіть гірше, — Бен Антермеєр з вдячністю сів на заднє сидіння біля іншого пасажира, і «б’юїк» помчав далі. — Гляньте туди.
Продуктова крамниця завалилася купою бетону і покручених сталевих опор, вікна розлетілися на скалки. Товар був розкиданий довкола, люди рилися в уламках, визбируючи його, їхні обличчя були похмурими і злими.
Та й сама вулиця була в жахливому стані: тріщини, глибокі ями, пощерблені бордюри. З дірявої труби водогону натекла мулиста калюжа. Крамниці й машини обабіч були брудними й занехаяними, усе виглядало дуже старим. Двері майстерні з ремонту взуття забили дошками, розбиті вікна завісили ганчір’ям, вивіска була пошарпана й полущена. У брудній кав’ярні поруч сиділо лише кілька кепського вигляду відвідувачів у ділових костюмах. Чоловіки намагалися читати газети й пили багноподібну каву з потрісканих чашок, щоразу накапуючи коричневою рідиною на поїдений червами прилавок.
— Так довго не може тривати, — сказав, витираючи чоло, Антермеєр, — не з таким стрімким занепадом. Люди навіть у кіно бояться ходити. Втім, там уже давно плівка обривається посеред фільму, а зображення часто перевернуте догори ногами. — Він з цікавістю глянув на чоловіка з тонким підборіддям, що мовчки сидів поруч. — Я Антермеєр, — відрекомендувався він.
— Джон Доуз[10], — відповів одягнений у сіре чоловік. Вони потиснули один одному руки.
Більше про себе він нічого не розповів. Відколи Ферґессон і Шарлотта підібрали його на дорозі, він сказав не більш як пів сотню слів.
Антермеєр дістав з кишені пальта скручену газету й кинув її на переднє сидіння поруч із Ферґессоном.
— Ось що я знайшов цього ранку на ґанку.
У газеті була суцільна тарабарщина. Нечитабельний, розмитий і покручений шрифт, водяниста фарба, що досі не висохла і стікала патьоками, тьмяна й неоднорідна. Ферґессон побіжно глянув на текст, але навіть не спробував читати. Плутані безглузді словосполучення, позбавлені сенсу великі заголовки.
— У Аллена є для нас кілька оригіналів, — сказала Шарлотта. — У цій коробці.
— Вони не допоможуть, — сумно відповів Антермеєр. — Він весь ранок навіть не ворушиться. Я стояв у черзі з тостером, який хотів надрукувати, проте жодних шансів. Коли машина почала барахлити, я вже їхав додому. Заглянув під капот, але хіба хтось зараз щось тямить у двигунах? Це не наша справа. Я подивився, що там до чого, і заледве дотягнув до заправки «Стендард»... Бісова залізяка настільки вутла, що я можу проштрикнути її пальцем.
Ферґессон запаркував «б’юїк» навпроти великої білої багатоповерхівки, де жила Шарлотта. Він не одразу впізнав будинок: відтоді, коли він востаннє бачив його місяць тому, сталося чимало змін. З’явилися дерев’яні риштовання, незграбні й дилетантські. Кілька робітників розгублено оглядали фундамент.
Весь будинок потроху завалювався на один бік, по стінах подекуди тяглися велетенські тріщини, всюди валялися уламки тинькування. Засмічений тротуар перед будинком відгородили мотузкою.
— Ми самі з цим не впораємося, — сердито поскаржився Антермеєр. — Усе, що ми можемо, це сидіти і спостерігати, як усе розвалюється. Якщо він найближчим часом не оживе...
— Усе, що він нам раніше надрукував, починає зношуватися, — підхопила Шарлотта, відчиняючи двері й виходячи на тротуар. — А все, що друкує зараз, — це оплавлена маса. Що ж нам робити? — вона здригнулася від вогкої полудневої прохолоди. — Ми, мабуть, вивітримося, як поселення Чикаго.
10
Традиційно в юридичній англо-саксонській термінології «Джоном Доу» називають особу чоловічої статі, ідентичність якої не було встановлено.