Від цих слів усі четверо завмерли. Чикаго, поселення, якого не стало! Їхній білтонґ постарів і помер. Виснажившись, він перетворився на тиху нерухому купу, інертну масу матерії. Будинки й вулиці довкола нього, усі речі, які він надрукував, поступово зносилися й знову стали чорним попелом.
— Він не дав потомства, — перелякано прошепотіла Шарлотта. — Він занадто виснажив себе друком, а тоді просто помер.
— Але інші це помітили, — зрештою хрипко сказав Ферґессон. — Вони, щойно змогли, послали заміну.
— Але було вже запізно! — обурився Антермеєр. — Поселення вже зникло. Тепер там лише кілька вцілілих мешканців, що блукають околицями. Без речей, у холоді й голоді. І на них полюють собаки, кляті пси, що позбігалися звідусіль на поживу!
Збившись докупи, вони стояли на пощербленому тротуарі, перелякані й стривожені. Страх був навіть на худому обличчі Джона Доуза. Ферґессон з тугою згадав своє поселення за дюжину миль на схід. Воно жило й процвітало, Піттсбурзький білтонґ був у розквіті сил, досі молодий і сповнений творчої сили своєї раси. Там усе виглядало зовсім по-інакшому!
Будівлі у Піттсбурзькому поселенні були міцними й бездоганними, тротуари — чистими, рівними і міцними. У вітринах крамниць стояли телевізори, міксери, тостери, машини, роялі, одяг, віскі, заморожені персики — досконалі копії з оригіналів, автентичні, точні репродукції, які неможливо було відрізнити від справжніх предметів, що зберігалися в опечатаних вакуумних сховищах під землею.
— Якщо це поселення зникне, — ніяково сказав Ферґессон, — може, когось із вас можна буде забрати до нашого.
— Ваш білтонґ спроможний друкувати більше, ніж на сотню людей? — тихо запитав Доуз.
— Зараз так, — відповів Ферґессон і гордо показав на свій «б’юїк». — Ви їхали зі мною і бачили, наскільки якісна ця машина. Майже як оригінал, з якого його надрукували. Вам доведеться поставити їх поруч, щоб помітити різницю, можливо, мені навіть дістався оригінал, — повторив він, усміхаючись, старий жарт.
— Ми не мусимо вирішувати це зараз, — різко відказала Шарлотта. — Принаймні щось у нас ще лишається. — Вона підхопила із сидіння «б’юїка» сталеву коробку і рушила сходами до будинку. — Пішли з нами, Бене. І ви теж, — вона кивнула Доузу. — Сьорбнете трохи віскі, воно не таке вже й погане. На смак трохи як антифриз і неможливо прочитати етикетку, але загалом не настільки вже й поплавлене.
Щойно вона ступила на сходи, як її зупинив будівельник.
— Туди не можна, міс.
Дівчина розлючено відступила, її обличчя побіліло від гніву.
— Там моя квартира й усі мої речі! Я тут живу!
— Цей будинок аварійний, — повторив чоловік. Насправді він був не будівельником, а звичайним мешканцем поселення, що зголосився охороняти будинки, які розвалювалися. — Подивіться на ці тріщини, міс.
— Вони там уже тижнями. — Шарлотта нетерпляче махнула Ферґессону, що стояв позаду. — Ходімо. — Вона обережно ступила на поріг і дісталася до відчинених парадних дверей з хрому і сталі.
Раптом двері зірвалися із завіс і розбилися, розлетівшись навсібіч хмарою смертоносних скалок. Шарлотта скрикнула й відсахнулася. Бетон під її підборами затріщав, і весь ґанок з гуркотом осів купою білого пилу, безформною масою невагомих порошинок.
Ферґессон з будівельником підхопили дівчину, що безпорадно борсалася. Антермеєр відчайдушно намагався знайти сталеву коробку у вихорі цементного пилу, що здійнявся хмарою. Зрештою його пальці її намацали, і він виволочив оригінали на тротуар.
Ферґессон з будівельником пробиралися через руїни ґанку, підтримуючи Шарлотту попід руки. Вона намагалася щось сказати, але не могла. Її обличчя судомно сіпалося.
— Мої речі! — спромоглася прошепотіти дівчина.
Ферґессон обережно її обтрусив.
— Ти не поранилася? З тобою все добре?
— Я ціла, — Шарлотта витерла цівку крові та білий порох з обличчя. На щоці виднівся поріз, біляве волосся скуйовдилося й збилося в грудку. Рожевий вовняний светр був порваний і брудний, та й весь інший одяг перетворився на лахміття. — Де коробка, ви її знайшли?
— З нею все гаразд, — сказав незворушно Доуз, який навіть на дюйм не відійшов від машини.
Шарлотта стояла, міцно притиснувшись до Ферґессона, її трусило від страху й розпачу.
— Подивись, — прошепотіла вона. — Подивися на це. — Вона простягла свої вкриті білим попелом руки. — Він уже починає чорніти.
Товстий білий шар на її руках і передпліччях справді почав темніти. Просто на очах він став сірим, а тоді чорним, як вугільний пил. Пошматований одяг дівчини тьмянів і зсихався. Він тріскався, як зморщена шкаралупа, осипаючись клаптиками на тротуар.
— Знайдіть у машині ковдру з мого поселення, — наказав Ферґессон.
Удвох з Антермеєром вони закутали тремтячу дівчину у теплу бавовняну ковдру. Шарлотта зіщулилася на сидінні, її очі були широко розплющеними від жаху, краплі яскраво-червоної крові стікали щокою на блакитні й жовті смужки ковдри. Ферґессон розкурив сигарету і вставив її між тремтячих губ дівчини.
— Спасибі, — вдячно проскиглила вона й нервово закурила. — Аллене, що, в біса, нам тепер робити?
Ферґессон обережно обтрусив почорнілий порох з білявого волосся дівчини.
— Ми поїдемо туди й покажемо йому оригінали, які я привіз. Може, він щось зможе зробити, їх завжди надихають нові речі, з яких можна друкувати. Сподіваюся, це пробудить його до життя.
— Він не просто заснув, — сказала Шарлотта вбитим голосом. — Він мертвий, Аллене. Я знаю!
— Ще ні, — слабко запротестував Антермеєр. Втім, усі розуміли, що ситуація безвихідна.
— Він дав потомство? — запитав Доуз.
Навіть з виразу обличчя Шарлотти відповідь була очевидною.
— Він намагався. Кілька навіть вилупилися, але жоден не вижив. Я бачила ці яйця, але...
Вона замовкла. Про це знали всі: білтонґи ставали безплідними, намагаючись підтримувати існування людської раси. Мертві яйця, мертвонароджене потомство.
Ферґессон прослизнув за кермо й різко грюкнув дверима. Зачинилися вони погано. Можливо, погнувся метал, може, двері були браковані, але це лише додало йому тривоги. Навіть його копія була недосконалою: малесенька, мікроскопічна помилка закралася в друк, і блискучий розкішний «б’юїк» трохи оплавився. Білтонґ у його поселенні теж старів.
Рано чи пізно те, що сталося з Чиказьким поселенням, трапиться з ними всіма...
Довкола парку тягнулися рівні ряди автомобілів, мовчазних і нерухомих. У парку було повно людей, тут зібралася більшість мешканців поселення. Усі щось принесли, усім щось конче потрібно було надрукувати. Ферґессон вимкнув двигун і сховав ключі в кишеню.
— Ти витримаєш? — запитав він Шарлотту. — Тобі, мабуть, краще лишитися тут.
— Зі мною все буде гаразд, — відповіла Шарлотта і спробувала усміхнутися.
Вона натягла футболку і широкі штани, які Ферґессон підібрав для неї в руїнах занепалої крамниці одягу. Він не вбачав у цьому проблеми: в розкиданому товарі, що валявся на узбіччі, апатично порпалися чимало чоловіків і жінок. Одяг витримає, може, кілька днів.
Знайти вбрання для Шарлотти було не так просто, але Ферґессону пощастило натрапити на стос футболок і штанів з міцної тканини на складі позаду. Речі були ще далекі від жахливої чорної пульверизації. Новенькі копії? Чи, може, — це було малоймовірно, але можливо, — оригінали, які власники крамниці використовували для друку? У взуттєвій крамниці, яка ще працювала, він знайшов для неї туфлі на низьких підборах. Пояс довелося віддати свій, бо той, що був у крамниці одягу, розсипався просто в нього в руках, коли він намагався її підперезати.
Вони вчотирьох підходили до центру парку, Антермеєр обома руками тримав металеву коробку. Люди довкола були мовчазними і похмурими. У всіх в руках були якісь речі, оригінали, ретельно пронесені через віки, і хороші копії з лише невеличкими вадами. На їхніх обличчях напруженою маскою застигли водночас відчайдушна надія і страх.
— Ось вони, — сказав Доуз, що тягнувся позаду. — Мертві яйця.