Під деревами скраю парку лежала купа сіро-коричневих кульок розміром з баскетбольний м’яч. Вони були тверді й закальційовані. Кілька були розбиті, всюди валялися шматки шкаралупи.
Антермеєр копнув одне з яєць, і воно розпалося, крихке і порожнє.
— Висмоктала якась тварина, — заявив він. — Це кінець, Ферґессоне. Думаю, собаки прокрадаються сюди вночі й пожирають яйця. Білтонґ уже заслабкий, щоб їх захистити.
У чоловіках і жінках, що мовчки чекали, закипала придушена злість. Вони стояли з очима, червоними від гніву, стискаючи в руках свої речі. Нетерпляча розгнівана щільна маса людей, що взяли в кільце центр парку. Вони чекали вже довго, і вони втомилися чекати.
— Що це, в біса, таке? — Антермеєр присів біля недооформленого предмета, який валявся під деревом. Він провів пальцями по невиразній металевій формі. Це була сплавлена однорідна речовина, подібна на віск. Не можна було вирізнити жодної деталі. — Не можу зрозуміти, що це.
— Це електрична газонокосарка, — сказав похмуро чоловік поруч.
— Як давно він це надрукував? — запитав Ферґессон.
— Чотири дні тому, — чоловік вороже копнув ногою зліпок. — Ви навіть не можете сказати, чим це мало бути. Це могло бути чим завгодно. Моя стара зносилася, тож я викотив зі сховища оригінал, що належав селищу, простояв у черзі цілий день, і подивіться, що я отримав. — Він зневажливо сплюнув. — Казна-що. Залишу тут, немає сенсу забирати додому цей кавалок.
— Що нам робити? — пронизливо й різко вигукнула його дружина. — Ми не можемо користуватися старою. Вона вже кришиться, як і все тут. Якщо нові зліпки теж будуть поганими...
— Стули рота, — урвав її чоловік. Його обличчя було спотвореним від гніву і напруженим, у довгих пальцях він стискав люльку. — Ми ще трохи почекаємо. Може, він...
Люди довкола почали з надією перешіптуватися. Шарлотта здригнулася і рушила вперед.
— Я не звинувачую його, — сказала вона до Ферґессона і втомлено похитала головою. — Але хіба з того вийде щось путнє? Якщо він не друкуватиме для нас якісних копій...
— Він не зможе, — сказав Джон Доуз. — Тільки погляньте на нього! — чоловік зупинився і притримав інших. — Подивіться на нього і скажіть, як він може працювати краще.
Білтонґ помирав, розпластавшись на землі у центрі парку. Величезний старий шматок давньої напівпрозорої жовтої протоплазми, густої і пружної. Псевдоподії прибульця всохли, зів’янули чорними зміями, що нерухомо лежали на брунатній траві. На його тілі утворилася дивна западина. Від слабкого сонця вгорі, що випікало вологу з його судин, білтонґ поступово осідав.
— Оце так! — прошепотіла Шарлотта. — Він виглядає просто жахливо!
Тіло білтонґа злегка пульсувало. По хворобливих, знесилених і судомних рухах було зрозуміло, що він уже ледь тримався за життя. Його обліпили хмари чорних мух із синім металевим полиском. Від білтонґа відгонило густим смородом, сірководневим запахом гниття органічної матерії. Внизу натекла калюжа огиднгої рідини.
Крізь жовту протоплазму істоти було видно, як її центральний нервовий вузол пульсує в агонії швидкими судомними рухами, що розходилися хвилями по його млявій плоті. Окремі волокна майже видимо виродилися у закальційовані гранули.
Старість, гниття і страждання.
На бетонній платформі перед помираючим білтонґом купою лежали оригінали, які треба було надрукувати. Поруч валялося кілька копій і безформні кулі з чорного попелу, змішані з рідиною тіла білтонґа, соком, з якого він працьовито майстрував предмети. Він зупинив роботу і з болем втягнув свої вцілілі псевдоподії. Він перепочивав, намагаючись не померти.
— Бідолашний! — почув Ферґессон власний голос. — Він більше не може.
— Він сидить так уже цілих шість годин, — різко сказала жінка просто над вухом Ферґессона. — Просто сидить там!
Чого він чекає? Що ми станемо навколішки і благатимемо його?
Доуз розлючено обернувся до неї.
— Хіба ви не бачите, що він помирає? Заради Бога, дайте йому спокій!
Натовпом прокотився зловісний гомін. Люди, що зібралися в парку, сердито розвернулися до Доуза, але він холодно їх ігнорував. Поруч із ним нажаханою очеретиною заклякла Шарлотта. В її очах був страх.
— Обережніше, — тихо попередив Доуза Антермеєр. — Багатьом із них дуже потрібні нові речі, хтось чекає на їжу.
Час спливав. Ферґессон вихопив у Антермеєра сталеву коробку й розкрив її. Він нахилився, дістав звідти оригінали й виклав їх перед собою на траву.
Побачивши це, натовп довкола зашепотів з трепетом і зачудуванням. Ферґессон відчув похмуре задоволення. Це були оригінали, які в цьому селищі були лише в недосконалих копіях, тож їх друкували з дефектних зразків. Один за одним він позбирав усі дорогоцінні оригінали й переніс до бетонної платформи перед білтонґом. Люди розлючено заступали йому шлях, але потім, побачивши оригінали, як він ніс, розступалися.
Ферґессон поклав на платформу срібну запальничку «Ронсон», бінокулярний мікроскоп «Бауш енд Ломб», досі чорний і з оригінальною обшивкою із шагреневої шкіри, високоточний картридж до фонографа Пікерінґа і, насамкінець, блискучу кришталеву чашу «Стюбен».
— Чудові оригінали, — сказав із заздрістю чоловік поруч. — Де ти їх дістав?
Ферґессон не відповів, він дивився на помираючого білтонґа. Той не рухався, але було видно, що він помітив нові оригінали, які додалися до інших. Усередині жовтої маси тверді волокна потягнулися й сплелися разом. Вхідний отвір задрижав, а тоді розкрився. Судомна хвиля прокотилася по всій протоплазмі. Тоді з отвору потекли бульбашки рідини. Псевдоподії смикнулися, потяглися по вкритій слизом траві до платформи, завмерли і нарешті торкнулися кришталевої чаші.
Білтонґ загріб купу чорного попелу і змочив його рідиною з вхідного отвору, проте в результаті вийшла лише непрозора куля, гротескна пародія на чашу. Білтонґ затрусився і відступив, щоб відновити сили, а тоді спробував зліпити ще одну. Раптом усе його тіло судомно затіпалося, і псевдоподії виснажено впали. Він ще раз смикнувся, жалюгідно завмер, а тоді втягнув кінцівки.
— Усе марно, — сказав хрипко Антермеєр. — Нічого він не може, запізно.
Задубілими неслухняними пальцями Ферґессон позбирав оригінали й нервово поклав їх назад у сталеву коробку.
— Мабуть, я помилився, — пробурмотів він, зводячись на ноги. — Я сподівався, що це може допомогти, але не знав, наскільки далеко все зайшло.
Шарлотта, шокована й оніміла, сліпо побрела геть від платформи. Антермеєр потягнувся за нею крізь натовп розлючених чоловіків і жінок, що скупчилися довкола.
— Зачекайте, — сказав Доуз. — Я теж хочу йому дещо запропонувати.
Ферґессон стомлено чекав, доки Доуз порпався у своїй грубій сірій сорочці. Зрештою він дістав загорнутий у стару газету кухоль. Звичайний дерев’яний кухоль для пиття, неоковирний і кривобокий. На обличчі чоловіка з’явилася дивна крива посмішка, коли він присів і поклав його перед Білтонґом.
Шарлотта дещо збентежено спостерігала за ним.
— І яка з того користь? — вона байдуже копнула грубий дерев’яний предмет носком туфлі. — Навіть якщо білтонґ зробить з нього зліпок, цей кухоль настільки грубий, що його можна було скопіювати й самому.
Ферґессон задумався, Доуз зловив його погляд. Якусь мить чоловіки дивилися один на одного. Доуз ледь помітно усміхнувся, і Ферґессон закляк від несподіваного усвідомлення.
— Так і є, — сказав Доуз. — Я зробив її сам.
Ферґессон тремтячими руками вхопив кухоль і почав крутити його в руках.
— Чим ви його зробили? З чого? Як?! Я не розумію!
— Ми зрубали кілька дерев, — Доуз витягнув з-за пояса металевий предмет, що тьмяно поблискував у слабкому надвечірньому світлі. — Ось. Але будьте обережні, не поріжтеся.
Ніж був таким самим грубим, як і кухоль: карбованим, погнутим і скріпленим дротом.
— Ви самі зробили цей ніж? — запитав вражений Ферґессон. — Я не можу в це повірити. Але з чого ви почали? У вас мали бути якісь інструменти, щоб це зробити. Це парадокс! — закричав він істерично. — Це неможливо!
Пригнічена Шарлотта відвернулася.
— Це просто іграшка, — сказала вона тужливо жалісним голосом. — Цим нічого не поріжеш. От на моїй кухні був цілий набір неіржавіючих ножів для м’яса — найкраща шведська сталь. Але тепер це просто купа чорного попелу.