У голові Ферґессона роївся мільйон запитань.
— Цей кухоль, цей ніж — ви, мабуть, живете не самі. Тканину для вашого одягу ви теж самі ткали?
— Ходімо, — кинув Доуз і швидко рушив геть, ховаючи на ходу ніж і кухоль. — Нам краще забиратися звідси. Думаю, кінець близько.
Люди починали розходитися. Зневірені, вони понуро посунули з парку ритися по занепалих крамницях у пошуках їжі.
Кілька машин ожили й невпевнено покотилися геть.
Антермеєр нервово облизав свої товсті губи. Його одутле обличчя від страху вкрилося липким потом.
— Вони дичавіють, — сказав він до Ферґессона. — Все поселення розпадається. За кілька годин нічого не лишиться — ні їжі, ні прихистку. — Він кинув погляд на машину і наїжачився.
Він був не єдиним, хто на неї дивився.
Довкола масивного запиленого «б’юїка» потроху збирався натовп чоловіків, їхні обличчя були похмурими. Як вороже налаштовані жадібні діти, вони уважно її роздивлялися, оглядаючи крила і капот, торкаючись фар і пружних шин. Чоловіки тримали в руках примітивну зброю: труби, каміння і вирвану з розвалених будинків гнуту арматуру.
— Вони знають, що машина нетутешня, — сказав Доуз, — і знають, що вона повернеться назад.
— Я можу забрати тебе до Піттсбурзького поселення, — сказав Ферґессон до Шарлотти, йдучи в бік машини. — Зареєструю тебе як свою дружину. Потім ти сама вирішиш, чи справді хочеш оформлювати шлюб.
— А як щодо Вена? — тихо запитала Шарлотта.
— Я не можу одружитися ще й на ньому, — Ферґессон прискорив крок. — Я не можу забрати його туди, але я й тут його не залишу. У них є своя квотна система. Може згодом, коли вони усвідомлять надзвичайність...
— Геть з дороги, — кинув Антермеєр чоловікам біля автівки. Він войовничо наступав на них, і вони невпевнено перед ним розступилися. Антермеєр став біля дверей, його кремезне тіло напружилося.
— Проведи її сюди — але будь насторожі! — сказав він до Ферґессона.
Ферґессон і Доуз, з Шарлоттою поміж ними, проштовхалися крізь натовп чоловіків до Антермеєра. Ферґессон віддав товстунові свої ключі, і Антермеєр рвонув двері автівки. Він упхнув Шарлотту в салон, а тоді знаком показав Ферґессону обійти з другого боку.
Раптом натовп ожив.
Антермеєр своїм величезним кулаком відкинув чоловіка, що біг першим, на тих, що були позаду. Він із зусиллям проліз повз Шарлотту й всівся за кермо автівки. Заревів двигун, Антермеєр перемкнувся на першу передачу, щосили витиснув акселератор, і машина рвонула з місця. Оскаженілі чоловіки хапалися за неї, намагаючись вчепитися за відчинені двері й дотягтися до пасажирів всередині.
Антермеєр грюкнув дверима і замкнув їх. Доки автомобіль розганявся, Ферґессон востаннє побачив спітніле, перекошене від страху обличчя товстуна.
Чоловіки не відпускали слизьких боків автівки, але щойно вона розігналася, один за одним повідпадали. Залишився лише один рудий здоровань, що вперто тримався за капот. Крізь розбите лобове скло він спробував дотягтися до обличчя водія, проте Антермеєр повів авто різкою дугою, рудий мить повисів, а потім не втримався і мовчки гепнувся обличчям на тротуар.
Машину трохи вело, кидало з боку на бік, але зрештою вона зникла з виду за рядом похилених будинків. Пронизливий вереск шин затих, Антермеєр і Шарлотта були на шляху до безпеки у Піттсбурзькому поселенні.
Ферґессон дивився їм услід, аж доки Доуз не поклав свою тонку руку йому на плече.
— Що ж, — протягнув Ферґессон, — от і немає більше машини. Принаймні Шарлотті вдалося втекти.
— Ходімо, — сказав Доуз просто йому у вухо. — Сподіваюся, у вас гарні черевики, перед нами довгий шлях.
Ферґессон кліпнув.
— Довгий шлях? Але куди ми підемо?
— Найближчий з наших таборів за тридцять миль звідси. Думаю, дійдемо. Я вже це робив, тож зможу зробити це ще раз. — Він попрямував геть, і за мить Ферґессон рушив слідом.
Позаду знову збирався натовп, обступаючи нерухоме тіло помираючого білтонґа. Люди були розгнівані. Розчарування і безпорадність від втрати авто ще більше розбурхали їхню лють. Як вода, що переливається через край, зловісна метушлива маса кинулася до бетонної платформи.
Давній помираючий білтонґ безпорадно чекав. Він відчув наближення людей, і його псевдоподії скорчилися в останньому немічному зусиллі.
А потім Ферґессон побачив жахливу сцену, сцену, від якої йому стало настільки соромно, що його пальці випустили коробку. Вона впала, підстрибуючи, на землю. Ферґессон знову підняв її і безпорадно закляк. Він хотів бігти геть, сліпо, бездумно, куди завгодно, аби тільки звідси. У тишу, темряву й тіні десь за поселенням, подалі у мертві акри попелу.
Білтонґ намагався надрукувати собі щит, захисну стіну з попелу, але натовп уже накинувся на нього...
Після кількох годин ходи Доуз зупинився і гепнувся на чорний попіл, що тягнувся аж за горизонт.
— Ми трохи перепочинемо, — сказав він Ферґессону. — У мене є трохи їжі, яку ми можемо приготувати. Використаємо вашу запальничку, якщо там ще лишився газ.
Ферґессон відкрив металеву коробку й передав йому «Ронсон». Довкола віяв холодний смердючий вітер, розносячи хмарки попелу над безплідною поверхнею планети. Вдалині кілька пощерблених стін будинків випиналися вгору, як уламки кісток. Подекуди стирчали темні зловісні стебла бур’янів.
— Тут не так мертво, як здається, — зауважив Доуз, визбируючи з попелу шматки сухого дерева й паперу. — Про собак і кроликів ви знаєте. Ще тут купа насіння рослин, і якщо просто полити попіл, воно проросте.
— Полити? Але... Але ж дощів немає. Хай би що це слово колись означало.
— Нам доводиться рити колодязі. Вода досі є, але до неї треба докопуватися. — Газ у запальничці ще лишався, тож Доуз швидко розпалив невелике багаття. Він повернув запальничку Ферґессону і зосередився на вогнищі.
Ферґессон сидів, розглядаючи запальничку.
— А як ви можете зробити щось отаке? — запитав він.
— Ми не можемо, — Доуз порився у кишені й дістав плаский пакет з їжею — сушене солоне м’ясо і смажену кукурудзу. — Не виходить починати зі складного, доводиться поступово просуватися вперед.
— Здоровий білтонґ міг би зробити з цього зліпок. Той, що в Піттсбурґу, міг би зробити ідеальний зліпок цієї запальнички.
— Я знаю, — відповів Доуз. — І це нас стримує. Нам доведеться почекати, доки вони здадуться. А вони зрештою таки здадуться. Їм доведеться повернутися у свою систему, тут на них чекає лише геноцид.
Ферґессон судомно стиснув запальничку в долоні.
— Але тоді наша цивілізація зникне!
— Ця запальничка? — Доуз усміхнувся. — Так, вона зникне, і то надовго. Але мені здається, що ви неправильно на це дивитеся. Нам доведеться заново вчитися, кожному з нас. Мені це теж важко.
— Звідки ви?
— Я один із тих, хто пережив Чикаґо, — тихо сказав Доуз. — Коли місто впало, я вештався околицями. Полював, використовуючи каміння, спав у підвалах, руками й ногами відбивався від собак. Зрештою я дістався до одного з таборів. Він був не перший. Ви не знаєте, мій друже, але до Чикаґо були й інші міста.
— І ви друкуєте інструменти? Як той ніж?
Доуз сміявся довго і гучно.
— Не друкуємо, а майструємо. Виготовляємо інструменти, виробляємо речі. — Він дістав грубий дерев’яний кухоль і поставив його на попіл. — Друкувати означає просто копіювати. Я не можу пояснити вам словами, що значить «майструвати». Щоб зрозуміти, ви маєте самі спробувати. Майструвати і друкувати — два зовсім різні поняття.
Доуз розклав на попелі три предмети. Коштовну чашу «Стюбен», свій грубий питний кухоль і кулю, деформовану копію, яку намагався зробити помираючий білтонґ.
— Колись ми вміли робити таке, — сказав він, вказуючи на кришталеву чашу. — І одного дня знову навчимося. Але ми підемо до цього правильним, важким шляхом, крок за кроком, аж доки досягнемо мети. — Він обережно поклав посудину назад у металеву коробку. — Ми збережемо цю чашу, але не для копіювання, а як зразок, як мету. Зараз ви ще не бачите різниці, але згодом неодмінно зрозумієте.