Доуз вказав на грубий дерев’яний кухоль.
— А ось тут ми зараз. Не смійтеся й не кажіть, що це не цивілізація. Це вже цивілізація — вона примітивна і груба, але це справжня річ. З неї ми й почнемо.
Він підібрав кулю, копію, залишену білтонґом. Мить повагавшись, чоловік замахнувся й пожбурив її геть. Куля вдарилася об землю, відскочила й розлетілася на шматки.
— Це пусте, — сказав гарячково Доуз. — Цей дерев’яний кухоль кращий, він більшою мірою схожий на кришталеву чашу, ніж будь-яка копія.
— Ви, вочевидь, пишаєтеся своїм дерев’яним кухлем, — зауважив Ферґессон.
— Ще б пак, — погодився Доуз, кладучи його у металеву коробку поруч з кришталем. — Це ви теж колись зрозумієте. Втім, мине ще багато часу. — Він уже збирався закрити коробку, але на мить зупинився й доторкнувся до запальнички «Ронсон».
Він із жалем похитав головою.
— Не за нашого життя, — сказав Доуз і опустив кришку. — До цього ще забагато проміжних ланок. — Його худе обличчя раптом освітилося іскрою радісного передчуття. — Але, бачить Бог, ми на правильному шляху!
Ветеран
Старий сидів на лавці під яскравим спекотним сонцем і спостерігав за людьми, що прогулювалися парком.
Парк був доглянутим і чистим, газони виблискували у крапельках води, яку розбризкували сотні мідних глянцевих трубок. Відполірований робот-садівник порпався там і тут, збираючи сміття у свій утилізаційний отвір, висіваючи траву й прополюючи бур’яни на клумбах. Довкола гасали й галасували діти. Молоді пари сиділи й сонно вигрівалися на сонці, тримаючись за руки. Ліниво прогулювалися групи красенів-солдатів. Вони тримали руки в кишенях і милувалися засмаглими оголеними дівчатами, що засмагали біля басейну. Довкола парку гуркотіли авто, мерехтіли й виблискували височезні спіральні шпилі Нью-Йорка.
Старий прочистив горло й похмуро сплюнув у кущі. Його дратувало яскраве пекуче сонце, воно було надто жовтим. Убогий поношений піджак був геть просякнутий потом від спеки. Немилосердне сонце робило ще помітнішими його неголене підборіддя, відсутність лівого ока і глибокий відразливий шрам від опіку, що пропалив плоть на його щоці. Старий роздратовано посмикав радіообруч на своїй сухорлявій шиї, розстібнув піджак і всівся рівніше, спершись на блискучі металеві планки лавки. Знуджений, самотній і озлоблений, він роззирнувся довкола, намагаючись зацікавити себе пасторальним виглядом дерев, трави і дітей, які радісно гралися поруч.
Троє молодих жовторотих солдатів сіли на лавку навпроти й заходилися розпаковувати свої контейнери з їжею для пікніка.
Старому аж перехопило подих. Спрацьоване серце болісно закалатало, і вперше за багато годин він знову відчув себе живим. Старий спробував побороти своє заціпеніння й сфокусував затуманений погляд на солдатах. Він дістав хустинку, втер мокре від поту обличчя й заговорив:
— А гарний сьогодні день.
Солдати зиркнули на діда.
— Є таке, — відповів один із них.
— Добре вони зробили, — старий показав на жовте сонце й спіральні шпилі міста. — Виглядає просто чудово.
Солдати промовчали, зосередившись на чашках гарячої чорної кави і яблучному пирозі.
— Усе наче справжнє, — запопадливо вів далі старий. — Ви, хлопці, з десанту? — наважився запитати він.
— Ні, — відповів один із солдатів. — Ми ракетники.
— А я був у підривниках, — сказав старий, стиснувши свій алюмінієвий ціпок. — Ще у колишньому загоні Ба-3.
Солдати не відповіли, вони шепотілися між собою: на них звернули увагу дівчата, що сиділи на сусідній лавці.
Старий попорпався у кишені піджака й видобув щось загорнуте у рвану сіру серветку. Він розгорнув її тремтячими пальцями, а тоді звівся на ноги. Хитаючись, він пошкандибав гравієвою стежкою до солдатів.
— Гляньте на це, — він простягнув їм кружечок з блискучого металу. — Я отримав її у 87-му. Мабуть, це було ще до вашого народження.
Молоді солдати враз зацікавилися.
— Гей, — вражено присвиснув один з них. — Та це ж Кришталевий диск першого ступеня. — Він запитально підвів погляд. — Це ваша?
Старий гордо захихотів, загорнув медаль і запхав назад до кишені піджака.
— Я служив під командуванням Нейтана Веста на «Вітряному велеті» і отримав цю нагороду за бій під час останньої атаки ворога. Я був там з моїм загоном підривників. Може, ви пам’ятаєте той день, коли ми підірвали нашу мережу. Ми тоді рознесли все аж до...
— Вибачте, — розгублено сказав один із солдатів. — Але ми такого не пам’ятаємо. Мабуть, це було ще до наших часів.
— Звісно, — легко погодився старий. — Це було більш як шістдесят років тому. Але ж ви чули про майора Ператі? Про те, як він загнав їхній флот прикриття у метеоритну хмару, коли вони підтягувалися для своєї останньої атаки, як Ба-3 місяцями стримувала їх, доки вони, нарешті, нас не розбили. — Він гірко вилаявся. — Ми не давали їм пройти, доки наших майже не лишилося. А тоді вони налетіли, як грифи, і побачили, що...
— Вибачайте, діду, — солдати спритно попідводилися, зібрали свої контейнери із залишками їжі й рушили до лавки з дівчатами. Ті поглядали на них сором’язливо й хихотіли у передчутті. — Поговоримо якось іншим разом.
Старий розвернувся і розлючено пошкандибав назад на своє місце. Він був засмучений, мимрив щось собі під носа і плював дорогою у мокрі кущі. Ветеран спробував вмоститися зручніше, але його дратувало сонце. Його нудило від галасу людей і шуму машин.
Він сидів на парковій лавці з напівзаплющеними очима, його губи скривилися від гіркоти і образи. Ніхто не хотів слухати плутаних буркотливих байок про битви, які він пройшов, і стратегічні маневри, очевидцем яких він був. Здавалося, ніхто вже не пам’ятав війни, що їдким полум’яним вихором досі горіла у напівзгаслому мозку старого. Війни, про яку він хотів розповісти, аби тільки було кому слухати.
Вехел Петтерсон різко зупинив машину, витиснувши аварійні гальма.
— От і все, — кинув він через плече, — влаштовуйтеся зручніше. Нам доведеться трохи почекати.
Картина була знайома. Вулицею тягнулися тисячі землян у сірих кашкетах і з нарукавними пов’язками, скандуючи гасла й розмахуючи зробленими вручну транспарантами, які було видно за квартал.
ЖОДНИХ ПЕРЕМОВИН!
РОЗМОВИ — ДЛЯ ЗРАДНИКІВ!
ЛЮДИ МАЮТЬ ДІЯТИ!
ГОДІ РОЗМОВ — ВРІЖТЕ ЇМ!
СИЛЬНА ЗЕМЛЯ — НАЙКРАЩА ГАРАНТІЯ МИРУ!
— Чому ми зупинилися? Що відбувається? — пробурчав із заднього сидіння здивований такою несподіванкою Едвін Лемар, відклавши геть свої плівки зі звітами.
— Чергова демонстрація, — сухо відповіла Евелін Каттер. Вона відкинулася на сидінні й з огидою закурила сигарету. — Така ж, як і всі попередні.
Демонстрація була саме в розпалі. Чоловіки, жінки і школярі, що вийшли на обідню перерву, марширували з сердитими обличчями, збуджені й напружені. Хтось ніс транспаранти, хтось був частково екіпірований і тримав у руках примітивну зброю. Вздовж тротуарів збиралося дедалі більше глядачів, що тягнулися слідом за демонстрацією. Поліцейські в синіх одностроях зупиняли наземний транспорт. Вони байдуже дивилися й чекали, чи спробує хтось втрутитися. Ніхто, звісно, не втручався. Дурних не було.
— Чому Директорат цього не зупинить? — обурився Лемар. — Достатньо було б кількох озброєних колон, щоб покласти цьому край.
— Та Директорат сам це й фінансує, — Джон В-Стівенз холодно розсміявся. — Він це почав, дав безкоштовний ефір у відеомережі і навіть організував побиття людей, які скаржилися. Подивися на копів, що там стовбичать. Вони тільки й чекають, щоб когось відлупцювати.
— Петтерсоне, це правда? — спантеличено кліпнув Лемар.
Перед капотом глянцевого «б’юїка» 64-го року пропливали спотворені люттю обличчя. Від тупоту кроків бряжчала хромована приладова панель. Доктор Лемар нервово запхав свої плівки у металевий контейнер і роззирався навкруги, як перелякана черепаха.
— Чого ти розхвилювався? — грубо запитав В-Стівенз. — Тебе вони не зачеплять, ти ж землянин. Це я мав би тремтіти.