— Вони божевільні, — пробелькотів Лемар. — Усі ці недоумки, що скандують гасла і марширують...
— Вони не недоумки, — м’яко заперечив Петтерсон. — Вони просто надто довірливі. Вони вірять тому, що їм кажуть, як і більшість з нас. Проблема в тому, що їм кажуть неправду.
Петтерсон вказав на один з велетенських банерів, гігантський 3D-nopтpeт, що похитувався в такт крокам людей, які його несли.
— Це він винен, він один із тих, хто вигадав цю брехню, і тепер тисне на Директорат, роздмухуючи ненависть і насильство. І він має ресурси, щоб усе це проштовхувати.
На портреті був зображений насуплений сивий чоловік, чисто поголений і поважний. Він був вченого вигляду, кремезний, під шістдесят. З вольовим підборіддям і добродушними сірими очима статечного шанованого вельможі. Під красивим портретом було його особисте гасло, очевидно натхненне теперішньою ситуацією:
НА ПОСТУПКИ ЙДУТЬ ЛИШЕ ЗРАДНИКИ!
— Це Френсіс Ґеннет. Видатна людина, правда? — сказав В-Стівенз до Лемара. — Чи точніше, видатний землянин, — виправився він.
— У нього дуже шляхетний вигляд. Як людина з такою інтелігентною зовнішністю може мати до цього всього стосунок? — здивувалася Евелін Каттер.
— Його вишукані білі руки значно брудніші за руки будь-якого сантехніка чи теслі з тих, які зараз тут марширують, — натужно розсміявся В-Стівенз.
— Але чому...
— Ґеннет і його група володіють «Трансплан індастріз», холдинговою компанією, що контролює більшість імпорту й експорту з внутрішніх планет[11]. Якщо ми чи марсіани отримаємо незалежність, то відвоюємо частину ринку і станемо його конкурентами. Зараз нас просто затисли нерівноправними торгівельними домовленостями.
Демонстранти дійшли до перехрестя. Частина з них повикидали свої транспаранти, підібрали натомість палиці й каміння і почали вигукувати гасла. Вони закликали решту іти за собою й зловісно рушили на невелику сучасну будівлю, на якій неоновими вогнями виблискував напис «КОЛОР-ЕД».
— Господи! — вигукнув Петтерсон. — Вони ж націлилися на офіс «Колор-Ед». — Він схопився за ручку дверей, але В-Стівенз його зупинив.
— Ти нічим не зарадиш, — сказав В-Стівенз. — Хай там як, але принаймні зараз там нікого немає. Зазвичай їх заздалегідь попереджають.
Демонстранти розбили пластикові вікна й кинулися всередину розкішного офісу. Поліцейські неквапливо підтягнулися ближче і зупинилися, склавши руки й насолоджуючись виставою. З понівеченого кабінету адміністрації на тротуар полетіли потрощені меблі, теки, столи, крісла, відеоекрани, попільнички, навіть яскраві плакати зі сценами щасливого життя внутрішніх планет. Коли тепловим променем підпалили склад, з вікон зазміїлися чорні їдкі пальці диму. Бунтівники одразу почали вибігати надвір, задоволені і щасливі.
Натовп спостерігав за ними з тротуару. Емоції були різні.
Хтось насолоджувався видовищем, комусь було просто цікаво, але більшість дивилися на все зі страхом і тривогою. Вони квапливо розступалися, коли скажені бунтівники грубо проштовхувалися повз них, навантажені награбованим добром.
— Бачиш? — сказав Петтерсон. — Це творять лише кілька тисяч людей, фінансованих комітетом Ґеннета. Оті в першому ряду — це працівники його фабрик, загони бандитів з особливим завданням. Вони намагаються говорити за все людство, але насправді це лише галаслива меншість, купка затятих фанатиків.
Демонстрація розходилася. Офіс «Колор-Ед» перетворився на жалюгідну випатрану обгорілу руїну. Транспорт зупинився, майже весь центр Нью-Йорка стояв і слухав загрозливі заклики, гупання чобіт і крики ненависті. Але люди вже починали повертатися назад до своїх офісів і крамниць, до звичних денних справ.
Аж раптом бунтівники побачили венеріанську дівчину, що причаїлася за замкненими на засув дверима.
Петтерсон втиснув педаль газу в підлогу, машина різко смикнулася і заскреготіла, розганяючись вулицею. Вони вилетіли на тротуар просто в натовп людей із закритими каптурами обличчями. Капот протаранив перший ряд, і демонстранти розлетілися, як листя. Ті, кого зачепило металевим крилом, повалилися безформною масою переплетених рук і ніг.
Венеріанка побачила, що на неї мчить машина із землянами на передньому сидінні. На мить вона зіщулилася, паралізована жахом, а тоді розвернулась і в паніці кинулася бігти тротуаром крізь метушливу юрбу, що заполонила вулицю. Бунтівники перегрупувалися й одразу помчали вслід за дівчиною.
— Хапай жабу!
— Жени жаб додому!
— Земля для землян!
За гучними гаслами вчувалися затаєні хіть і ненависть.
Петтерсон здав назад і виїхав на дорогу. Люто сигналячи, він рвонув за дівчиною, наздогнавши і обігнавши бунтівників.
Від заднього скла відскочив камінь, і одразу ж у них полетів справжній дощ різноманітного сміття. Юрба попереду байдуже розступалася, відкриваючи шлях машині й переслідувачам.
Дівчину, що схлипуючи й задихаючись відчайдушно бігла поміж припаркованих машин і людей, ніхто не чіпав, але ніхто й не намагався їй допомогти. Усі дивилися знудженими, байдужими поглядами. Як пасивні глядачі, що спостерігали за подіями, які їх не стосуються.
— Я впіймаю її, — сказав В-Стівенз. — Пригальмуй перед нею, а я заберу її до нас.
Петтерсон об’їхав дівчину і натиснув на гальма. Вона кинулася геть, як переляканий заєць. В-Стівенз одним стрибком вилетів з автівки і помчав за нею. Венеріанка бездумно чкурнула назад, у бік переслідувачів. Він схопив її і прожогом побіг до машини. Лемар і Каттер затягнули обох всередину, Петтерсон рвонув уперед.
За мить вони звернули за ріг і, порвавши поліцейську мотузку, що перекривала дорогу, виїхали з небезпечної зони. Далеко позаду затихали ревіння натовпу і гупання черевиків по тротуару.
— Все гаразд, — знову і знову лагідним голосом повторював В-Стівенз, звертаючись до дівчини. — Подивись, я теж жаба.
Дівчина скрутилася біля дверей автівки, підтягнувши коліна до живота, її зелені очі були широко розплющеними від жаху, худе обличчя посмикувалося. Їй було років сімнадцять.
Перетинчасті пальці безтямно шарпали розірваний комір блузки, один черевик загубився. Обличчя було подряпане, темне волосся — скуйовджене. З тремтячих губ виривалися лише якісь нерозбірливі звуки.
Лемар намацав її пульс.
— У неї так серце з грудей вискочить, — сказав він, дістав з кишені ампулу екстреної допомоги і вприснув заспокійливе дівчині в передпліччя. — Це її вгамує. Загалом вона ціла, вони не встигли до неї дістатися.
— Усе гаразд, — тихо сказав до неї В-Стівенз. — Ми лікарі з Міської лікарні, усі, крім міс Каттер, яка працює з теками й документами. Доктор Лемар невролог, доктор Петтерсон спеціалізується на ракових пухлинах, а я хірург, бачиш мою руку? — він провів своєю хірургічною рукою по її передпліччю. — Я венеріанець, як і ти. Ми ненадовго відвеземо тебе до лікарні.
— Ви це бачили? — вибухнув Лемар. — Ніхто й пальцем не поворухнув, щоб їй допомогти. Вони просто стояли й дивилися.
— Їм страшно, — відповів Петтерсон. — Вони хочуть уникнути неприємностей.
— Але це неможливо, — категорично заявила Каттер. — Від таких неприємностей не сховаєшся. Не вийде просто стояти осторонь і спостерігати, це ж не футбольна гра.
— Що тепер буде? — запитала дівчина тремтячим голосом.
— Тобі краще забратися з Землі, — м’яко відповів В-Стівенз. — Тут небезпечно для венеріанців. Повертайся додому й залишайся там, доки все не вляжеться.
— А воно вляжеться? — в голосі дівчини бриніла тривога.
— Зрештою так, — В-Стівенз нахилився й передав їй сигарети Евелін. — Так не може тривати вічно, ми маємо стати вільними.
— Спокійно, — напружено сказала Евелін. Її очі горіли двома ворожими вуглинами. — Я думала, що ти в ці ігри не граєш.
Темно-зелене обличчя В-Стівенза спалахнуло.
— Ти думаєш, що я можу просто спостерігати, як моїх співвітчизників вбивають і кривдять, як нехтують та ігнорують наші інтереси, щоб якісь тісторилі Ґеннети могли багатіти на крові, вичавленій з...