— Тісторилі? — спантеличено перепитав Лемар. — Вехелю, про що це він?
— Так вони так називають землян, — відповів Петтерсон. — А тобі, В-Стівензе, у це краще не втручатися. Якщо ми вже про це заговорили, то тут немає «твоїх» співвітчизників і «наших». Ми однієї раси. Твої предки були землянами, що заселили Венеру в кінці двадцятого століття.
— Наші відмінності є лише незначними адаптивними змінами, — підхопив Лемар. — Ми досі можемо мати дітей одні від одних, а це доводить, що ми однієї раси.
— Фізично ми можемо, — обережно сказала Евелін, — але хто піде заміж за жабу чи ворону?
Усі мовчали. Машина мчала до лікарні, атмосфера в ній була напружена й ворожа. Венеріанка сиділа зіщулившись і мовчки курила, не зводячи нажаханих очей з вібруючої підлоги.
На контролі Петтерсон пригальмував і показав свою ідентифікаційну картку. Охоронець дав сигнал проїжджати, і машина знову розігналася. Ховаючи посвідчення, Петтерсон відчув, як його пальці торкнулися до чогось у кишені. Раптом він загадав.
— Ось дещо, що відволіче тебе від цих проблем, — сказав він В-Стівензу й кинув жабі металевий тубус. — Термінова вранішня посилка від військових, мабуть, якась канцелярська помилка. Коли ознайомишся, віддай Евелін. Взагалі це її парафія, але мені теж було цікаво.
В-Стівенз відкрив тубус і витрусив його вміст. Там була звичайна реєстраційна форма Урядової лікарні зі штампом номера якогось військового ветерана. Старі засмальцьовані плівки, пошарпані й понівечені за роки папери. Масні клаптики металевої фольги, які згинали й розгинали безліч разів, тримали в кишені сорочки, яку хтось носив на немитих волохатих грудях.
— Це щось важливе? — нетерпляче запитав В-Стівенз. — Нам справді варто витрачати час на якісь канцелярські помилки?
Петтерсон зупинив машину на лікарняній парковці й заглушив двигун.
— Подивися на номер, — сказав він, відчиняючи двері. — Як матимеш час уважно все вивчити, помітиш дещо незвичне. Зазвичай форму не подають, тримаючи в кишені старе ветеранське посвідчення з номером, якого ще навіть не випустили.
Лемар, зовсім розгубившись, подивився спочатку на Каттер, потім на В-Стівенза, але йому ніхто нічого не пояснив.
Радіообруч пробудив старого від неспокійного сну.
— Девід Юнґер, — повторив металічний жіночий голос. — Вас очікують у лікарні. Ви маєте негайно повернутися назад до лікарні.
Старий щось буркнув і силувано підвівся. Стискаючи свій алюмінієвий ціпок, він залишив мокру від поту лавку і пошкандибав до виходу з парку. Не встиг він заснути й забути про це занадто яскраве сонце, пронизливий сміх дітлахів, дівчат і молодих солдатів, як...
Краєм парку крізь кущі нишком скрадалися два силуети. Юнґер зупинився і став з недовірою спостерігати, як вони проходили повз нього стежкою.
Він щодуху закричав, сам дивуючись власному крикові. Пронизливий вереск люті й відрази відлунював парком серед тихих дерев і галявин.
— Жаби! — заволав він і незграбно кинувся за ними. — Жаба і ворона! Допоможіть! Хто-небудь, допоможіть!
Розмахуючи алюмінієвим ціпком, він, відчайдушно захекуючись, шкандибав за марсіанином і венеріанцем. Підходили люди, їхні обличчя були спантеличеними й здивованими. Доки старий поспішав за нажаханою парою, вже зібрався натовп.
Геть знесилений, старий наштовхнувся на фонтанчик для пиття і ледь не впав. Ціпок вислизнув з його пальців. Зморшкувате обличчя було розлюченим, шрам від опіку, хворобливо й відразливо посіпуючись, став особливо помітним на його поцяткованій шкірі. Здорове око почервоніло від ненависті й гніву, з обвислих губ скапувала слина. Він безпорадно розмахував своїми клешнеподібними руками, доки двоє виродків відступали через кедровий гай в дальній кінець парку.
— Зупиніть їх! — бризкав слиною Юнґер. — Не дайте їм утекти! Та що з вами таке? Купка цнотливих боягузів! І ви вважаєте себе чоловіками?
— Спокійно, діду, — добродушно відповів молодий солдат. — Вони ж нікого не кривдять.
Юнґер підібрав свого ціпка й махнув ним над головою солдата.
— Ти балабол, — відрізав він. — Хіба ти справжній солдат? — його слова урвав напад кашлю. Старий скрутився, намагаючись відновити дихання. — У мої часи, — спромігся видушити він, — ми обливали їх ракетним паливом і підпалювали. Ми калічили їх, різали цих брудних жаб і ворон. Ми їм тоді показали!
Пару прибульців зупинив загрозливого вигляду коп.
— Йдіть геть звідси, — наказав він зловісно. — Ви не маєте права тут перебувати.
Обидва мутанти відступили. Коп знічев’я врізав марсіанину межи очі кийком. Крихкий тонкий череп хруснув, і засліплений марсіанин зігнувся від болю.
— Оце вже діло, — кволо видихнув задоволений Юнґер.
— Ти злий бридкий дідуган, — сказала жінка з блідим від жаху обличчям. — Усі наші проблеми через таких, як ти.
— А ти хто? — огризнувся Юнґер. — Фанатієш від ворон?
Натовп уже розходився. Юнґер, спираючись на свій ціпок, пошкандибав до виходу, бурмочучи прокляття і образи, плюючи в кущі й хитаючи головою.
У лікарню він зайшов усе ще розгніваний і обурений.
— Чого вам? — розлючено запитав він, підійшовши до столу адміністратора посеред головного вестибюля. — Я не розумію, що тут відбувається. Спочатку ви розбудили мене, хоча я вперше по-справжньому заснув, відколи сюди потрапив. Прокидаюся — і що я бачу? Дві жаби ходять серед білого дня, зухвалі, наче...
— На вас чекає доктор Петтерсон, — терпляче відповіла медсестра. — Кабінет 301. — Вона кивнула роботу. — Відведи містера Юнґера у триста перший.
Робот плавно ковзнув геть, і старий похмуро пошкандибав за ним.
— Я думав, що вас, бляшанок, перебили ще на Європі у вісімдесят восьмому, — пробурмотів він невдоволено. — Це таке безглуздя, всі ці жовтороті хлопці в одностроях. Вештаються і відпочивають. А дівчата хихотять, байдикують і не мають іншого заняття, крім як лежати на траві голяка. Щось тут не так. Щось мало...
— Сюди, сер, — сказав робот, і двері триста першого кабінету від’їхали вбік.
Старий увійшов і, все ще палаючи від обурення, зупинився, спираючись на свій алюмінієвий ціпок. Вехел Петтерсон ввічливо підвівся, вітаючи його. Він уперше бачив Девіда Юнґера навіч. Чоловіки оцінююче оглянули один одного. Старий солдат з худим і гострим, як у яструба, обличчям і добре вдягнений молодий лікар, добродушний, з темним волоссям, що вже починало рідшати, в окулярах з роговою оправою. Біля його столу стояла Евелін Каттер, незворушно і мовчки спостерігаючи за ними із сигаретою в червоних губах, відкинувши назад своє біляве волосся.
— Я доктор Петтерсон, а це міс Каттер. — Петтерсон крутив у руках брудну пошарпану плівку, ще кілька таких самих лежали у нього на столі. — Сідайте, містере Юнґер, я хочу поставити вам кілька запитань. Є невеличка проблема з одним із ваших документів. Імовірно, це звичайний одрук, але все ж я маю перевірити.
Юнґер обережно всівся.
— Знову бюрократична тяганина. Я тут уже тиждень, і щодня якась халепа. Краще було б просто лягти десь на вулиці й померти.
— Згідно із записами, ви тут уже вісім днів.
— Можливо. Раз так написано, то, мабуть, так воно і є, — спробував уїдливо пожартувати старий. — Якби була брехня, то не написали б.
— Вас поклали як військового ветерана, усі витрати на лікування і догляд покриває Директорат.
— То й що? Я заслужив на таке-сяке лікування. — Юнґер наїжачився, перехилився до Петтерсона і роздратовано тицьнув у його бік пальцем. — Я служив з шістнадцяти років, все своє життя бився і працював на благо Землі. Я й досі був би в армії, якби не потрапив під ту підступну зачистку, де зі мною зробили оце. — Він несамохіть потер своє заросле щетиною понівечене обличчя. — Пощастило, що взагалі вижив. А ви, схоже, пороху навіть не нюхали. Наче й не знаєте, що тоді відбувалося.
Петтерсон і Каттер перезирнулися.
— Скільки вам років? — раптом запитала Евелін.
— А там хіба не написано? — буркнув сердито Юнґер. — Вісімдесят дев’ять.
— В якому році ви народилися?
— У дві тисячі сто п’ятдесят четвертому. Не можете самі порахувати?