Петтерсон щось занотував у звіті на металевій фользі.
— Ваш підрозділ?
Тут Юнґер уже не витримав.
— Ба-3, якщо ви коли-небудь чули про такий. Хоча з того, що я тут побачив, то ви, може, й взагалі не знаєте, що була війна.
— Ба-3, — повторив Петтерсон. — Скільки ви там прослужили?
— П’ятдесят років, а тоді пішов у відставку. Тобто першого разу пішов. Мені було шістдесят шість. Стандартний вік, отримав пенсію і клаптик землі.
— І вас знову призвали?
— Звичайно мене призвали! Ви, мабуть, забули, як Ба-3 повернулися у стрій? Ми всі вже були діди, і нам майже вдалося зупинити їх. Того останнього разу. Ви, мабуть, були ще зовсім дитиною, але всі знають, що ми тоді зробили. — Юнґер видобув свій Кришталевий диск першого ступеня і гримнув ним об стіл. — Там я й отримав оце. Усі отримали, хто вижив, той десяток з тридцяти тисяч. — Тремтячими пальцями він поклав медаль назад до кишені. — Мене тяжко поранило, самі бачите моє обличчя. Обгорів, коли підірвали бойовий корабель Нейтана Веста. Я кілька років пробув у військовому шпиталі, вони тоді якраз прорвали оборону Землі. — Старечі руки безпорадно стислися в кулаки. — А ми сиділи й дивилися, як вони перетворювали нашу планету на закопчену руїну. Шлак і попіл, милі й милі випаленої землі. Ні містечок, ні мегаполісів. Ми сиділи й дивилися, як поруч свистіли їхні К-ракети. Коли розібралися з Землею, дістали й нас на Місяці.
Евелін спробувала заговорити, але не змогла вимовити жодного слова. Обличчя Петтерсона, що сидів за столом, стало білим, як крейда.
— Продовжуйте, — спромігся промимрити він. — Розкажіть детальніше.
— Ми переховувалися під поверхнею, під кратером Коперніка[12], а вони роздовбували нас К-ракетами. Ми протрималися десь років зо п’ять, а тоді вони почали висадку. Я разом з усіма тими, хто вижив, відлетіли на швидкісних торпедах. Ми облаштували піратські бази на зовнішніх планетах[13]. — Юнґер тривожно засовався на стільці. — Ненавиджу розповідати про цей епізод. Поразка, наш кінець. Чому ви мене розпитуєте? Я допомагав будувати 3-4-9-5, найкращу з наших артилерійських баз, між Ураном і Нептуном. А тоді знову відставка, аж доки кляті щури не прослизнули до нас і завиграшки не рознесли все на друзки. П’ятдесят тисяч чоловіків, жінок і дітей. Усю колонію.
— А ви втекли? — прошепотіла Евелін.
— Звичайно, я втік! Я був у патрулі. Збив один із цих жаб’ячих кораблів, підстрелив їх і дивився, як вони помирали. Від цього трохи полегшало. Пожив кілька років на базі 3-6-7-7, доки і її не атакували на початку цього місяця. Там мене й загнали в глухий кут. — Він вишкірив свої брудні жовті зуби у болісній гримасі. — Цього разу вже не було куди тікати, чи, принаймні, я так вважав. — Він оглянув уцілілим налитим кров’ю оком розкішний кабінет. — Я не знав про це місце. Ви добре попрацювали над вашою артибазою. Виглядає майже як справжня Земля, яку я пам’ятаю. Може, трохи надто метушлива і яскрава, не така спокійна, як Земля, але навіть повітря пахне так само.
Запала тиша.
— То ви дісталися сюди після того... Після того, як вашу колонію знищили? — хрипко запитав Петтерсон.
— Так, — стомлено знизав плечима Юнґер. — Останнє, що я пам’ятаю, це пробоїну в захисній сфері, крізь яку почали витікати повітря, тепло і трава. Всюди приземлялися кораблі ворон і жаб, навколо помирали люди. Мене контузило, і я відключився. Отямився вже тут, на вулиці, якісь люди допомагали мені підвестися. Якась бляшанка і один з ваших лікарів відвели мене сюди.
Петтерсон судомно видихнув.
— Зрозуміло, — його пальці механічно перебирали пошарпані засмальцьовані документи. — Що ж, це пояснює ситуацію з документами.
— А хіба там цього не написано? Чогось бракує?
— Усі папери на місці. Тубус висів на вашій руці, коли вас привели сюди.
— Звичайно! — пташині груди Юнґера гордо випнулися. — Я з шістнадцяти років знаю, що навіть коли ти мертвий, ця трубка має бути при тобі. Документи — справа серйозна.
— З ними все гаразд, — пробурмотів Петтерсон. — Ви можете повертатися до своєї кімнати. Чи в парк. Куди захочете. — Він подав знак, і робот обережно вивів змарнілого старого з кабінету в коридор.
Щойно двері за ним зачинилися, Евелін довго і тихо лаялася. Вона роздушила сигарету гострим каблуком і стала походжати туди-сюди.
— Боже, у що ми вляпалися?
Петтерсон схопився за відеопередавач і набрав міжпланетну лінію.
— З’єднайте мене з військовою штаб-квартирою, негайно, — звернувся він до міжпланетного оператора.
— На Місяці, сер?
— Так, — підтвердив Петтерсон. — З головною базою на Місяці.
На стіні кабінету позаду Евелін, що напружено міряла кроками кімнату, висів календар. Було четверте серпня дві тисячі сто шістдесят дев’ятого року. Якщо Девід Юнґер народився у дві тисячі сто п’ятдесят четвертому, зараз він мав бути п’ятнадцятирічним хлопцем, а саме це і було зазначено в його пошарпаних засмальцьованих документах. У документах, з якими він пройшов війну, яка ще не почалася.
— Він і справді ветеран, — сказав Петтерсон В-Стівензу. — Ветеран війни, яка почнеться за місяць. Не дивно, що ІВМ-комп’ютери завернули його форму.
В-Стівенз облизав свої темно-зелені губи.
— Тобто буде війна між Землею і колоніями, яку Земля програє?
— Юнґер пройшов усю війну. Він бачив її від початку до кінця, до повного знищення Землі. — Петтерсон стояв біля вікна й дивився надвір. — Земля програє війну, і расу землян знищать.
З вікна кабінету В-Стівенза Петтерсон бачив місто, що лежало внизу. Милі білих будівель, що виблискували під полудневим сонцем, одинадцять мільйонів людей. Гігантський торгово-промисловий центр, економічний хаб. А за ним — цілий світ міст, ферм і доріг, три мільярди чоловіків і жінок. Квітуча здорова планета, материнський світ, батьківщина мутованих амбітних поселенців колоній Венери і Марса. Між Землею і колоніями снували незліченні вантажні кораблі, перевозячи корисні копалини, руду і харчі. Команди розвідки просто зараз ширяли довкола зовнішніх планет, заявляючи права Директорату на нововідкриті поклади сировини.
— Він бачив, як усе це стерли на радіоактивний пил, — сказав Петтерсон. — Він бачив останню атаку на Землю, прорив нашої оборони, знищення Місячної бази.
— Кажеш, якісь генеральські шишки вже летять сюди з Місяця?
— Я розповів їм достатньо, щоб вони заметушилися. Зазвичай минають тижні, доки вони починають ворушитися.
— Хотів би я подивитися на цього Юнґера, — сказав замислено В-Стівенз. — Чи можна мені якось...
— Ти вже його бачив. Це ж ти його приводив до тями, пам’ятаєш? Коли знайшли того дідугана і доправили сюди.
— О, — тихо сказав В-Стівенз. — Це той старий огидний чолов’яга? — його темні очі зблиснули. — То он який цей Юнґер... Ветеран нашої майбутньої війни.
— Війни, яку ви виграєте, війни, яку Земля програє, — Петтерсон раптом відійшов від вікна. — Юнґер вважає, що ми перебуваємо на якомусь штучному супутнику десь між Ураном і Нептуном, в реконструкції невеликої частини Нью-Йорка. Кілька тисяч людей і машин під пластиковим куполом. Він гадки не має, що насправді з ним трапилося. Мабуть, його якось відкинуло назад у часі.
— Хтозна. Можливо, перемістило потоком енергії, а може, спрацювало його палке бажання кудись втекти. Але навіть якщо в таке повірити, ця історія здається дуже химерною. Від неї відгонить... — В-Стівенз намагався підібрати слова, — чимось містичним. Що це, в біса, таке? Божа кара? Пророк з небес?
Двері прочинилися, і в кабінет прослизнула В-Рафія.
— Ой, — зойкнула вона, побачивши Петтерсона. — Я не знала, що...
— Усе гаразд, — В-Стівенз запросив її зайти. — Ти ж пам’ятаєш Петтерсона? Він був за кермом, коли ми тебе підібрали.
В-Рафія виглядала значно краще, ніж кілька годин тому. На її обличчі вже не було видно подряпин, вона зачесала волосся й одягнула новенькі сірий светр і спідницю. Її зелена шкіра виблискувала. Дівчина пройшла в кімнату і стала поруч з В-Стівензом, досі знервована і насторожена.