— Я маю залишитися в лікарні, — сказала вона, ніби захищаючись. — Мені поки не можна виходити. — Вона подивилася на В-Стівенза, шукаючи в нього підтримки.
— У неї немає родичів на Землі, — пояснив В-Стівенз. — Вона прилетіла сюди працювати біохіміком другого класу у Вестингаузівській лабораторії біля Чикаго. Приїхала у Нью-Йорк пройтися по крамницях, і це була велика помилка.
— А вона не може приєднатися до В-колонії в Денвері? — запитав Петтерсон.
— Не хочеш, щоб тут тинялася ще одна жаба? — спалахнув В-Стівенз.
— А що їй тут робити? Ми ж не фортеця в облозі. Ніщо не заважає нам перекинути її в Денвер швидкою вантажною ракетою, ніхто цьому не перешкоджатиме.
— Поговоримо про це згодом, — сказав роздратовано В-Стівенз. — Зараз є важливіші речі. Ти перевірив папери Юнґера? Ти певен, що це не підробка? Може, вони й справжні, але ми повинні переконатися.
— Тільки про це ані слова, — попередив Петтерсон, зиркнувши на В-Рафію. — Ніхто сторонній не має про це знати.
— Ви говорите про мене? — нерішуче запитала В-Рафія. — Думаю, мені краще піти.
— Нікуди ти не підеш, — відповів В-Стівенз, міцно вхопивши її за руку. — Петтерсоне, вам не вдасться це замовчати. Юнґер розповів уже, мабуть, п’ятдесятьом людям. Він тиждень сидів там на лавці у парку, чіпляючись до всіх перехожих.
— Про що це ви? — з цікавістю запитала В-Рафія.
— Дрібниці, не зважай, — відрізав Петтерсон.
— Дрібниці? — перепитав В-Стівенз. — Та всього лиш маленька війна. Програма вже у передпродажу. — Обличчя венеріанця було збудженим, його роздирали хвилювання й піднесення. — Роби ставки вже зараз! Не ризикуй! Став на переможця, серденько. Зрештою, це вже історія. Хіба ні? — він повернувся до Петтерсона, немов очікуючи на відповідь. — То що скажеш? Цього не можемо зупинити ні я, ні ти. Правда ж?
Петтерсон повільно кивнув головою.
— Мабуть, ти правий, — відповів він невдоволено, а тоді щосили зацідив венеріанцю боковим.
В-Стівенз відсахнувся і заточився. Удар зачепив його впівсили. Венеріанець миттю вихопив з кишені променеву трубку і тремтячою рукою спробував прицілитися. Петтерсон вибив пістолет ногою і допоміг В-Стівензу підвестися.
— Це була помилка, Джоне, — захекано сказав він. — Мені не слід було показувати тобі тубус з документами Юнґера, не варто було тобі про це розповідати.
— Звісно, — спромігся прошепотіти В-Стівенз. Його очі були сповнені поблажливого жалю, коли він знову поглянув на Петтерсона. — Але тепер я знаю, ми обоє знаємо. Ви програєте війну. Навіть якщо ви запакуєте Юнґера в коробку й опустите в земне ядро, вже запізно. «Колор-Ед» про все дізнається, щойно я звідси виберуся.
— Вони спалили офіс «Колор-Ед» у Нью-Йорку.
— Тоді я полечу в Чикаго. Чи Балтимор. Чи навіть назад на Венеру, якщо доведеться. Я хочу передати їм цю радісну звістку. Війна буде довгою і важкою, але ми переможемо, і ви нічого з цим не вдієте.
— Я можу вбити тебе, — сказав Петтерсон, відчайдушно перебираючи в голові можливі альтернативи. Було ще не пізно. Якщо затримати В-Стівенза, а Юнґера віддати військовим...
— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав В-Стівенз. — Якщо Земля не воюватиме, якщо вам вдасться уникнути війни, ви отримаєте шанс. — Його зелені губи скривилися в звірячому вишкірі. — Ти думаєш, ми дозволимо вам уникнути війни? Не тепер! На поступки йдуть лише зрадники, як ви кажете. Тепер уже запізно!
— Запізно буде, — відповів Петтерсон, — якщо ти звідси виберешся. — Його рука потяглася до сталевого пап’є-маше на столі, але щойно він схопив його, хтось штрикнув йому під ребра гладеньким дулом променевої трубки.
— Я не знаю, як ця штука працює, — повільно сказала В-Рафія, — але, думаю, треба просто натиснути кнопку.
— Усе правильно, — з полегшенням підтвердив В-Стівенз. — Але поки не натискай. Я хочу кілька хвилин з ним поговорити. Може, його ще можна привести до тями. — Він вирвався з рук Петтерсона і відступив на кілька кроків, обмацуючи свою розбиту губу й зламані передні зуби. — Ти сам напросився, Вехелю.
— Це божевілля, — відрізав Петтерсон, не зводячи очей з променевої трубки в тремтячій долоні В-Рафії. — Ти справді очікуєш, що ми воюватимемо, наперед знаючи, що програємо?
— У вас не буде вибору, — очі В-Стівенза світилися. — Ми змусимо вас битися. Коли ми атакуємо ваші міста, вам доведеться захищатися. Такою вже є людська природа.
Перший крижаний промінь у Петтерсона не влучив. Землянин ухилився і спробував дотягнутися до тонкого зап’ястка дівчини, але схопив лише повітря. Він кинувся додолу, просичав другий промінь. В-Рафія відступила, її очі розширилися від переляку й тривоги, вона невміло намагалася знову прицілитися в Петтерсона, що вже підводився. Він підскочив, тягнучи руки до нажаханої дівчини, але вже бачив, що не встигає: її пальці смикнулися, дуло трубки потемніло, заморожувальне поле ось-ось мало активуватися. Петтерсон був приречений.
Двері відлетіли від потужного удару ногою, і солдати в синіх одностроях накрили B-Рафію шквальним вогнем. В обличчя Петтерсону війнуло холодом. Він відчайдушно змахнув руками і завалився на спину, намагаючись ухилитися від крижаних променів.
B-Рафію огорнула хмара абсолютного холоду. Її тремтяче тіло ще мить посмикалося, а тоді раптом заклякло, наче плівка її життя застрягла в проекторі. Тіло дівчини повністю втратило колір. Це була химерна подоба людини, що досі мовчки стояла з піднятою рукою, застигнувши в марній спробі захиститися.
А тоді заморожена постать вибухнула. Розбухлі клітини розлетілися по всьому кабінету бридким фонтаном кристалізованих частинок.
З-за спин солдатів обережно визирнув Френсіс Ґеннет, розчервонілий і засапаний.
— Це ви Петтерсон? — запитав він, протягуючи важку долоню. Петтерсон її не потиснув. — Військові мене поінформували. Де цей старий?
— Десь тут, — буркнув Петтерсон. — Під охороною. — Він розвернувся до В-Стівенза, і їхні погляди на мить зустрілися. — Бачиш? — сказав він хрипко. — Ось як воно буде. Ти справді цього хочеш?
— Ходімо, містере Петтерсон, — нетерпляче пробасив Френсіс Ґеннет. — Я не можу гаяти часу. З вашої розповіді усе виглядає дуже серйозно.
— Так і є, — спокійно відповів В-Стівенз і витер хустинкою цівку крові, що стікала в нього з рота. — Заради цього варто було прилетіти з Місяця. Повірте мені, я знаю.
Чоловік праворуч від Ґеннета був білявим лейтенантом. Він у німому захваті дивився на відеоекран. Коли з сірого туману виринув велетенський бойовий корабель, на його вродливому молодому обличчі з’явився подив. Один з реакторів корабля був розтрощений, передні башти розчавило, у корпусі зяяла пробоїна.
— Господи, — тихо сказав лейтенант Нейтан Вест. — Це ж «Вітряний велет», найбільший з наших бойових кораблів. Подивіться на нього: він абсолютно небоєздатний, виведений з ладу.
— Це ваш корабель, — сказав Петтерсон. — Ви будете командувати ним у вісімдесят сьомому, коли його знищить об’єднаний колоніальний флот. Девід Юнґер буде вашим солдатом. Вас уб’ють, а Юнґер втече. Ті кілька людей з вашого корабля, які вціліють, спостерігатимуть з Місяця, як Землю систематично знищуватимуть К-ракетами з Венери і Марса.
Фігурки на екрані підстрибували і крутилися, як риба на дні замуленого акваріума. Просто в центрі вибухнув шалений вихор, енергетичний смерч, що хвилями розкидав космічні судна. Срібні кораблі Землі спочатку трималися, а тоді зламали стрій. Блискучі чорні бойові кораблі Марса помчали крізь широку діру, а по флангу землян вдарили венеріанці, що вичікували збоку. Об’єднані сили затиснули рештки флоту Землі сталевими лещатами й роздушили. Кораблі зникали короткими спалахами світла. Вдалині повільно і велично оберталася похмура блакитно-зелена куля Землі.
Вона вже була поточена відразливою віспою, вирвами від К-ракет, що пробилися крізь захисну мережу.
Лемар вимкнув проектор, і екран згас.
— Ось і всі мозкові кадри, все, що нам вдалося витягнути.
Це візуальні фрагменти, короткі епізоди, які справили на нього сильне враження. Ми не можемо отримати повну історію. Наступна сцена відбувається аж через кілька років, уже на одному зі штучних супутників.