Загорілося світло, і глядачі з натугою попідводилися. Обличчя Ґеннета здавалося хворобливим і сірим, як тісто.
— Докторе Лемар, я хочу знову глянути на ту частину. Ту, що про Землю. — Він безпорадно розвів руками. — Ви розумієте, про який фрагмент я кажу.
Світло згасло, і екран знову ожив. Цього разу там була лише Земля, куля, що швидко віддалялася, доки швидкісна торпеда, на якій втікав Юнґер, мчала геть у космос. Юнґер влаштувався так, щоб до останнього бачити свій мертвий світ.
Земля перетворилася на руїну. Офіцери мимоволі охнули від побаченого. Нічого живого, жодного руху, лише мертві хмари радіоактивного попелу, що безцільно пливуть над подовбаною кратерами поверхнею. Те, що колись було живою планетою з трьома мільярдами людей, перетворилося на попіл і прах. Не лишилося нічого, крім непотребу й уламків, розкиданих і зловісно рознесених по порожніх морях невтомним завиваючим вітром.
— Думаю, тут запанує якесь рослинне життя, — знічено сказала Евелін, коли екран згас і знову загорілися лампи. Вона здригнулася й відвернулася.
— Мабуть, якісь бур’яни, — відповів Лемар. — Темні сухі бур’яни, що проростатимуть крізь шлак. Згодом, може, ще комахи. Ну і бактерії, звісно. Гадаю, з часом активність бактерій перетворить попіл на родючий ґрунт. Дощі йтимуть мільярд років.
— Давайте визнаємо, — обізвався Ґеннет, — що наново її заселятимуть уже жаби з воронами. Вони житимуть тут після того, як ми всі будемо мертві.
— І спатимуть у наших ліжках? — м’яко поцікавився Лемар. — Користуватимуться нашими вбиральнями, вітальнями і транспортом?
— Я вас не розумію, — відповів роздратовано Ґеннет і жестом підкликав Петтерсона. — Ви певні, що про це не знає ніхто, крім людей у цій кімнаті?
— В-Стівенз знає, — сказав Петтерсон, — але він замкнений у психіатричному відділенні. B-Рафія знала, але вона мертва.
Лейтенант Вест підійшов до Петтерсона.
— Ми можемо з ним поговорити?
— Так, а де Юнґер? — запитав Ґеннет. — Мої люди дуже хочуть зустрітися з ним особисто.
— У вас є всі важливі факти, — відповів Петтерсон. — Ви знаєте, яким буде результат цієї війни. Ви знаєте, що трапиться з Землею.
— І що ви пропонуєте? — обережно запитав Ґеннет.
— Уникнути війни.
Опецькуватий і добре вгодований Ґеннет знизав плечима.
— Зрештою, історії не можна змінити. Це майбутня історія, тож ми не маємо вибору, крім як битися.
— Принаймні заберемо когось з них із собою, — холодно сказала Каттер.
— Та що ти таке кажеш?! — вибухнув, затинаючись, схвильований Лемар. — Ти працюєш у лікарні, як ти можеш так говорити?
Очі жінки спалахнули.
— Ти бачив, що вони зробили із Землею. Ти бачив, як вони розірвали нас на шматки.
— Ми маємо бути розумнішими, — запротестував Лемар. — Якщо ми дозволимо втягнути себе у ненависть і насильство... — він розвернувся до Петтерсона. — Чому ви замкнули В-Стівенза? Він не божевільніший за неї.
— Твоя правда, — погодився Петтерсон. — Але ця божевільна на нашому боці. Таких ми не замикаємо.
Лемар відступив від нього.
— То ти теж підеш воювати? Разом з Ґеннетом і його солдатами?
— Я намагатимуся не допустити війни, — глухо відповів Петтерсон.
— А хіба таке можливо? — запитав Ґеннет. На мить його бліді блакитні очі загорілися, а потім знов потьмяніли.
— Думаю, що можливо. Чому ні? Повернення Юнґера змінює ситуацію.
— Якщо майбутнє можна змінити, — протягнув Ґеннет, — то в нас з’явиться вибір з кількох варіантів. Якщо існують принаймні дві можливі версії майбутнього, то їх може бути й безліч, з відгалуженнями в кожен момент часу. — Його обличчя перетворилося на кам’яну маску. — В такому разі ми можемо використати бойовий досвід Юнґера.
— Дозвольте мені з ним поговорити, — схвильовано втрутився лейтенант Вест. — Може, нам вдасться отримати чітке уявлення про бойову стратегію жаб. Він, мабуть, тисячі разів прокручував у голові спогади про ті бої.
— Він упізнає вас, — заперечив Ґеннет. — Зрештою, він служив під вашим командуванням.
Петтерсон замислився.
— Гадаю, що ні, — сказав він до Веста. — Ви значно старші за Юнґера.
Вест кліпнув.
— Що ви маєте на увазі? Він немічний дід, а мені ще й тридцяти немає.
— Девіду Юнґеру п’ятнадцять, — відповів Петтерсон. — Зараз ви майже вдвічі старші за нього. Ви вже кадровий офіцер штабу вищого командування на Місяці, а Юнґер ще навіть не на службі. Він піде добровольцем, коли вибухне війна, новобранцем без досвіду й підготовки. Коли ви будете вже старим і командуватимете «Вітряним велетом», Девід Юнґер обслуговуватиме одну з гарматних башт. Це буде солдат середнього віку, імені якого ви навіть не знатимете.
— Тобто Юнґер уже народився? — перепитав спантеличений Ґеннет.
— Юнґер уже десь тут, чекає на свою чергу. — Петтерсон загадав собі не забути розібратися з цим, така інформація може стати в пригоді. — Не думаю, що він упізнає вас, Весте.
Він міг навіть ніколи не бачити вас. «Вітряний велет» — просто гігантський корабель.
Вест швидко погодився.
— Ґеннете, почепіть на мене жучки, щоб штаб отримав аудіо- і відеозаписи того, що розповість Юнґер.
Під яскравим ранковим сонцем Юнґер набундючено сидів на своїй лавці у парку, тримаючи алюмінієвий ціпок покрученими пальцями і сумно розглядаючи перехожих.
Праворуч робот-садівник знову і знову проходився по невеликому клаптику трави, його металеві очні лінзи уважно спостерігали за висохлим згорбленим старим. Чоловіки, що ліниво тинялися довкола, говорили якісь нісенітниці в напрямку розставлених по парку мікрофонів і тримали передавачі ввімкненими. Напівгола молода жінка, що засмагала біля басейну, коротко кивнула двом солдатам, що ходили колами, постійно тримаючи в полі зору Юнґера.
Того ранку в парку була сотня людей. Усі вони зібралися тут, щоб стежити за дрімаючим злобливим старим.
— Усе гаразд, — сказав Петтерсон. Його машина була запаркована на межі дерев і газонів. — Пам’ятайте, що йому не можна хвилюватися. Його привів до тями В-Стівенз, і якщо з його серцем щось трапиться, вже нікому буде рятувати діда.
Молодий світловолосий лейтенант кивнув, розрівняв свій бездоганний блакитний кітель і ступив на тротуар. Він відсунув забрало шолому й бадьоро покрокував гравієвою стежкою до центру парка. Коли він наблизився, відпочивальники ледь помітно зарухалися. Вони по черзі зайняли позиції на газонах і лавках, розосередилися групами довкола басейну.
Лейтенант Вест зупинився біля роботизованого фонтанчика для пиття і дозволив йому пустити собі в рот струмінь крижаної води. Далі він повільно пішов геть, розмахуючи руками, і ненадовго зупинився помилуватися молодою жінкою, що саме роздягалася і млосно вмощувалася на барвистій підстилці. Вона заплющила очі, розтулила червоні губи і, вдячно зітхнувши, розслабилася.
— Нехай він заговорить до вас першим, — тихо сказала вона лейтенантові, що стояв за кілька футів від неї, спершись чорним черевиком на край лавки. — Самі розмови не починайте.
Лейтенант Вест поспостерігав за нею ще трохи, а тоді рушив стежкою далі.
— Не так швидко, не поспішайте, ви маєте вдавати, наче нікуди не квапитеся, — квапливо сказав йому на вухо кремезний чоловік, що рухався назустріч.
— Усе повинно виглядати так, ніби ви маєте купу вільного часу, — привіталася до нього медсестра з довгастим обличчям, що котила дитячий візочок.
Вест пішов іще повільніше, майже зупинився. Знічев’я зафутболив камінець зі стежки у кущі. Покрокував до центрального басейну і неуважно дивився на воду, тримаючи руки в кишенях. Тоді викурив сигарету. Купив брикет морозива у торгового робота.
— Заляпайте морозивом кітель, сер, — тихо проінструктував динамік робота. — Матюкніться й почніть його витирати.
Лейтенант почекав, доки морозиво розтане під теплим літнім сонцем. Коли цівка стекла йому по руці на накрохмалений блакитний кітель, він насупився, дістав хустинку, намочив її в басейні й заходився незграбно відтирати пляму.
Старий з понівеченим шрамами обличчям здоровим оком спостерігав за ним зі своєї лавки. Він стискав алюмінієвий ціпок і радісно посміювався.