— Обережніше, — зловтішався старий. — Тільки подивися на себе!
Вест роздратовано підвів погляд.
— Он там ще накапало, — зареготав старий і знеможено відкинувся на спинку лавки. Беззубий рот розтягнувся від задоволення.
Лейтенант добродушно усміхнувся.
— О, я й справді заляпався, — визнав він, викинув розталий недоїдений брикет в отвір для сміття і дочистив свій кітель. — Тут дуже спекотно, — зауважив він і повільно підійшов до старого.
— Вони добре попрацювали, — сказав Юнґер, киваючи своєю пташиною головою. Він витягнув шию, намагаючись розгледіти погони на плечах молодого солдата. — Ти ракетник?
— Підривник, — відповів лейтенант Вест, якому вранці видали нові нашивки. — Ба-3.
Старий здригнувся, відкашлявся і збуджено плюнув у найближчі кущі.
— Справді? — він напівпідвівся, схвильований і наляканий, коли побачив, що лейтенант збирається йти геть. — А знаєш, багато років тому я теж служив у Ба-3. — Він намагався говорити спокійно і буденно. — Задовго до твоїх часів.
На вродливому обличчі лейтенанта з’явилися подив і недовіра.
— Не дуріть мене, зі старої групи досі живі лише кілька хлопців. Ви з мене кепкуєте.
— Я справді служив там, — засопів Юнґер, квапливо порпаючись у кишені піджака. — Поглянь-но на це. Зупинись на хвильку, і я тобі дещо покажу. — Шанобливо і побожно він продемонстрував свій Кришталевий диск. — Бачиш? Ти знаєш, що це?
Лейтенант Вест довго роздивлявся медаль. Його переповнювали справжні емоції, йому не треба було навіть нічого вдавати.
— Можна, я подивлюся зблизька? — нарешті запитав він. Юнґер завагався.
— Звичайно, — відповів він, — бери.
Вест узяв медаль і довго крутив її в руках, зважуючи, відчуваючи холодну поверхню своєю гладенькою шкірою. Нарешті він повернув її старому.
— Ви отримали цю медаль у вісімдесят сьомому?
— Саме так, — відповів Юнґер. — Ти пам’ятаєш? — він заховав диск назад у кишеню. — Ні, ти ж тоді ще навіть не народився. Але ти мав би про це чути.
— Так, — відповів Вест. — Багато разів чув.
— І не забув? Багато хто забув, що ми тоді зробили.
— Нам тоді добряче дісталося, — сказав Вест. Він повільно всівся на лавці поруч зі старим. — Це був важкий день для Землі.
— Ми програли, — погодився Юнґер. — Лише кільком із нас вдалося звідти вибратися. Я дістався до Місяця. Я бачив, як Земля зникала, клаптик за клаптиком, аж доки не лишилося нічого. Це розбило мені серце. Я плакав і плакав, аж доки впав майже замертво. Ми всі тоді ридали — і солдати, і робітники. Стояли там безпорадно. А тоді вони переключилися зі своїми ракетами на нас.
Лейтенант облизав сухі губи.
— Ваш командор не вижив, правда ж?
— Нейтан Вест загинув на своєму кораблі, — сказав Юнґер. — Він був нашим найкращим командувачем, йому не просто так довірили «Вітряного велета». — Старече зморшкувате обличчя стало задумливим. — Такої людини, як Вест, більше не буде. Я навіть бачив його якось. Високий, із суворим обличчям, широкоплечий. Він і сам був велетом. То був великий чоловік, ніхто б не впорався краще.
Вест завагався.
— Думаєте, якби командував хтось інший...
— Ні! — пронизливо заверещав Юнґер. — Ніхто б не впорався краще! Я чув ці розмови, і я знаю, що кажуть товстозаді диванні стратеги. Але вони помиляються! Ніхто не зміг би виграти тієї битви, в нас не лишилося шансів. У них була перевага п’ять до одного. Дві величезні флотилії, одна розгорнулася просто перед нами, ще одна чекала збоку, щоб зім’яти нас і проковтнути.
— Розумію, — пробурмотів Вест. Хоч він і був схвильований, але мав продовжувати розмову, тож запитав: — А ці диванні стратеги, що вони кажуть? Я ніколи не намагався розібратися в їхніх балачках. — Він спробував усміхнутися, але губи його не слухали. — Я знаю, що вони завжди говорять, ніби ми могли тоді виграти і, може, навіть врятувати «Вітряного велета», але...
— Дивися сюди, — гарячково сказав Юнґер. У його запалому оці заблищав божевільний вогник. Вістрям ціпка він почав видряпувати чіткі глибокі канавки в гравії під ногами. — Ось лінія нашого фронту. Пам’ятаєш, як Вест його розгорнув? Це була геніальна комбінація, розташування нашого флоту того дня. Справжній талант. Ми стримували їх дванадцять годин, доки їм нарешті вдалося прорватися. Ніхто не вірив, що ми зможемо навіть це. — Юнґер грубо нашкрябав ще одну лінію. — Ось флотилія ворон.
— Бачу, — пробурмотів Вест і схилився вперед, щоб камера, схована в нього на грудях, записала грубі лінії на гравії й передала центру сканування в мобільному модулі, що ліниво кружляв угорі, а звідти — до головного штабу на Місяці. — А флотилія жаб?
Юнґер недовірливо на нього подивився, раптом засоромившись.
— Тобі ж не нудно, правда? Старі люблять побазікати. Іноді я набридаю іншим людям, марную їхній час.
— Продовжуйте, мені цікаво, — щиро відповів Вест. — Малюйте ще.
Евелін тривожно походжала своєю напівтемною квартирою, склавши на грудях руки й гнівно стиснувши червоні губи.
— Я тебе зовсім не розумію! — вона зупинилися опустити важкі штори. — Щойно ти мало не вбив В-Стівенза, а тепер навіть не намагаєшся зупинити Лемара. Ти ж знаєш, що Лемар нічого не тямить. Йому не подобається Ґеннет, і він постійно щось белькоче про міжпланетну єдність науковців, про наш обов’язок перед усім людством і таке інше. Ти розумієш, що якщо В-Стівенз його переконає...
— Можливо, Лемар правий, — сказав Петтерсон. — Мені теж не подобається Ґеннет.
— Але ж вони нас знищать! — вибухнула Евелін. — Ми не можемо воювати з ними, у нас немає шансів. — Вона зупинилася просто перед ним, її очі палали. — Проте вони цього ще не знають. Ми маємо нейтралізувати Лемара, принаймні на якийсь час. Кожна хвилина, доки він вільно собі гуляє, ставить наш світ під загрозу. Три мільярди життів залежать від того, чи ми зможемо зберегти цю справу в таємниці.
Петтерсон замислився.
— Думаю, Ґеннет поінформував тебе про попередні результати сьогоднішньої розмови Веста зі старим.
— Поки що жодних результатів. Юнґер пам’ятає кожну битву в деталях, і ми програли кожну з них. — Вона втомлено потерла чоло. — Тобто ми програємо всі ці битви, — задерев’янілими пальцями вона зібрала зі столу порожні чашки. — Хочеш ще кави?
Заглиблений у власні думки Петтерсон її не почув. Він підійшов до вікна і дивився надвір, аж доки вона не повернулася зі свіжою кавою. Гарячою, чорною і міцною.
— Тебе там не було, коли Ґеннет убив ту дівчину, — сказав Петтерсон.
— Яку дівчину? Жабу? — Евелін розмішала цукор і долила собі вершків. — Вона збиралася вбити тебе. В-Стівенз одразу б помчав у «Колор-Ед», і почалася б війна. — Евелін нетерпляче підсунула йому каву. — Хай там як, ми ж цю дівчину і врятували.
— Я знаю, — сказав Петтерсон. — Саме це мене і тривожить. — Він машинально взяв каву і, не відчуваючи її смаку, відсьорбнув. — Навіщо було рятувати її від натовпу? Це Ґеннетова робота, а ми працюємо на нього.
— І що?
— Ти знаєш, в яку гру він грає!
Евелін знизала плечима.
— Я просто намагаюсь керуватися здоровим глуздом. Я не хочу, щоб Землю знищили. Ґеннет теж не хоче — він прагне не допустити війни.
— Ще кілька днів тому він хотів війни, бо збирався її виграти.
Евелін неприємно розсміялася.
— Звичайно! Хто ж починає війну, наперед знаючи, що програє? Це нерозумно.
— Тепер Ґеннет спробує її не допустити, — повільно протягнув Петтерсон. — Він дасть колоніям незалежність, визнає «Колор-Ед», знищить Девіда Юнґера і всіх, хто знає про цю історію. Корчитиме з себе великодушного миротворця.
— Звісно. Він уже будує плани про драматичну подорож на Венеру, щоб останньої миті провести перемовини з посадовцями «Колор-Ед» і зупинити війну. Він тиснутиме на Директорат, щоб вони поступилися і дозволили Марсу з Венерою відокремитися. Він стане кумиром усієї системи. Але хіба це не краще, ніж загибель Землі й винищення нашої раси?
— То тепер уся ця машина розвернеться і працюватиме проти війни? — губи Петтерсона скривилися в іронічній посмішці. — Мир і компроміс замість руйнівного насильства й ненависті.