Евелін всілася на бильце крісла й взялася швидко підраховувати роки.
— Скільки було Юнґеру, коли він пішов в армію?
— П’ятнадцять чи шістнадцять.
— Коли людину беруть в армію, вона отримує ідентифікаційний номер, правильно?
— Звичайно. І що?
— Можливо, я помиляюся, але за моїми підрахунками... — вона подивилася на Петтерсона. — Юнґер скоро прийде отримувати свої документи. Цей номер ось-ось буде випущено, зважаючи на те, як швидко підтягуються добровольці.
На обличчі Петтерсона з’явився дивний вираз.
— То Юнґер уже десь тут... Зараз це п’ятнадцятирічний хлопець. Юнґер-юнак і старезний військовий ветеран. Обидва тут, одночасно.
Евелін здригнулася.
— Дивовижа. А що як вони зустрінуться? Різниця між ними має бути разюча.
В уяві Петтерсона постав п’ятнадцятирічний юнак із сяючими очима. Він рветься у бій, готовий з ідеалістичним завзяттям вбивати жаб і ворон. Просто зараз Юнґер невблаганно наближався до призовного пункту... І водночас він був напівсліпим покаліченим старим дідом вісімдесяти дев’яти років — прикрих років, — що, похитуючись, шкутильгав зі своєї лікарняної палати до лавки у парку, спираючись на алюмінієвий ціпок і розповідаючи скрипучим жалісливим голосом свою історію кожному, хто був готовий її слухати.
— Ми маємо бути пильними, — сказав Петтерсон. — Треба домовитися з армійськими. Нехай вони нас повідомлять, щойно видадуть посвідчення з цим номером, щойно Юнґер прибуде його отримувати.
Евелін кивнула.
— Мабуть, це хороша ідея. Може, нам взагалі варто звернутися до Відділу перепису, хай перевірять. Раптом нам вдасться знайти...
Вона затнулася. Двері до квартири тихо прочинилися, перед ними стояв Едвін Лемар, тримаючись за ручку і кліпаючи в напівтемряві почервонілими очима. Важко дихаючи, він зайшов у кімнату.
— Вехелю, я маю з тобою поговорити.
— Чого тобі? — запитав Петтерсон. — Що відбувається?
Лемар з ненавистю подивився на Евелін.
— Він знайшов його. Я знав, що їм це вдасться, щойно вони все проаналізують і підготують звіт...
— Ґеннет? — холодний страх подер Петтерсона по спині. — Що він знайшов?
— Переламний момент. Старий постійно бурмотів щось про пальне для військової флотилії ворон. Колона з п’яти кораблів, що йшла без конвою до лінії фронту. Юнґер каже, що наші розвідники її не помітять. — Лемар дихав хрипко й схвильовано. — Він каже, що якби ми знали про це заздалегідь... — неймовірним зусиллям він опанував себе, — то могли б її знищити.
— Розумію, — сказав Петтерсон. — Це би змінило баланс сил на користь Землі.
— Якщо Вест зможе з’ясувати маршрут колони, — завершив Лемар, — Земля виграє війну. А це означає, що Ґеннет почне воювати, щойно отримає дані про маршрут.
В-Стівенз зсутулившись сидів на одномісній лавці, що слугувала йому за крісло, стіл і ліжко в психіатричній палаті. У його темно-зелених губах стирчала сигарета. Квадратна кімната була аскетичною і порожньою, її стіни тьмяно поблискували. Час від часу В-Стівенз поглядав на свій годинник, а тоді знову спостерігав за апаратом, що повзав довкола замка вхідних дверей.
Апарат рухався повільно й обережно. Він досліджував замок уже двадцять дев’ять годин поспіль, шукаючи електричні дроти, що намертво утримували важку плиту. Він уже знайшов кінці, де дроти під’єднувалися до дверей. Протягом останньої години він прорізався крізь рексероїдну поверхню, і до клем лишався якийсь дюйм. Цей повзучий розвідник був хірургічною рукою, самокерованим високоточним роботом, який зазвичай був під’єднаний до правого зап’ястка В-Стівенза.
Зараз він його зняв і послав шукати вихід з квадратної кімнати. Металева долоня ледь трималася за гладеньку тьмяну поверхню, доки різець на великому пальці старанно забурювався всередину. Для хірургічної руки це було надто грубе завдання, після якого вона вже не годитиметься для операційного столу, але В-Стівенз легко зможе дістати іншу. На Венері їх продавали в будь-якій крамниці медичних товарів.
Вказівний палець хірургічної руки дістався до аноду й вичікувально зупинився. Інші чотири пальці піднялися й заколихалися, неначе антени комахи. Один за одним вони пролізли в отвір і спробували намацати катод.
Раптовий сліпучий спалах — і над дверима здійнялася біла хмарка ядучого диму. Почувся різкий звук. Двері навіть не ворухнулися, але рука впала на підлогу, виконавши своє завдання. В-Стівенз роздушив сигарету, неспішно звівся на ноги й пройшов через палату підібрати свою руку.
Коли рука знову була на місці, ставши частиною його нейром’язової системи, В-Стівенз обережно вхопився за край дверей і різко потягнув їх усередину. Двері легко піддалися, і перед венеріанцем відкрився порожній коридор. Не було чути жодного звуку чи руху. Жодної охорони, жодної системи спостереження за пацієнтами психіатрії. В-Стівенз швидко пішов уперед, завернув за ріг і рушив далі лабіринтом переплетених переходів.
За мить він вже стояв біля широкого оглядового вікна, з якого було видно вулицю, будинки довкола і територію лікарні.
Він дістав наручний годинник, запальничку, авторучку, ключі й монети. З усього цього його вправні живі й металеві пальці швидко зібрали якусь хитромудру штуку з дротів і пластин. Він від’єднав великий палець-різець і вкрутив замість нього нагрівальний елемент. Венеріанець вискочив на підвіконня і квапливо припаяв механізм до горішнього краю віконного отвору, який не було видно ні з коридору, ні з подвір’я внизу.
В-Стівенз рушив коридором назад, але раптом закляк, почувши якісь звуки. То були голоси — лікарняний охоронець і хтось ще. Хтось знайомий.
Він рвонув до психіатричного відділення у свою ізольовану палату. Магнітний замок неохоче повернувся на місце, тепло від короткого замикання розтягнуло його затискачі. Поле замка було вимкненим, але відвідувачі, звісно, про це не знали. В-Стівенз весело прислухався, як хтось обережно клацнув перемикачем магнітного поля і відчинив двері.
— Заходь, — сказав В-Стівенз.
До палати увійшов доктор Лемар. В одній руці він тримав портфель, у другій — заморожувач.
— Пішли зі мною, я все організував. Гроші, фальшиве посвідчення, паспорт, квитки і перепустку. Полетиш як жаб’ячий брокер. Доки Ґеннет дізнається, ти вже пройдеш прикордонний контроль і опинишся за межами юрисдикції Землі.
В-Стівенз був приголомшений.
— Але ж...
— Швиденько! — Лемар махнув заморожувачем у бік коридору. — Як працівник лікарні, я маю право супроводжувати пацієнтів психіатрії. Формально ти душевнохворий, для мене ж ти не більш божевільний, ніж усі вони, а може, навіть менше. Тому я й тут.
В-Стівенз із сумнівом подивився на нього.
— Ти добре усвідомлюєш, що робиш? — він пройшов коридором за Лемаром повз байдужого охоронця до ліфта. — Вони знищать тебе як зрадника, якщо спіймають. Той охоронець бачив тебе. Як ти збираєшся це приховати?
— Я не збираюся нічого приховувати. Ти ж знаєш, що Ґеннет уже тут. Він і його люди працюють зі старим.
— Чому ти мені про все це розповідаєш? Ти ж знаєш, чому мене запроторили в божевільню.
Вони крокували спуском до підземного гаража. Оператор пригнав авто Лемара, і вони повсідалися. Лемар взявся за кермо.
— Візьми це, — Лемар кинув В-Стівензу заморожувач і виїхав з тунелю на поверхню, під яскраве полудневе сонце Нью-Йорка. — Ти збирався зв’язатися з «Колор-Ед» і повідомити їм, що Земля однозначно програє. — Він звернув з головної дороги на бічну, в напрямку міжпланетного космічного майданчика. — Сказати їм, щоб не йшли на поступки, а негайно атакували, почали повномасштабний наступ. Правда ж?
— Так, — відповів В-Стівенз. — Зрештою, якщо ми точно виграємо...
— Не точно.
В-Стівенз повів зеленою бровою.
— Як? Я думав, що Юнґер ветеран війни, яку земляни програли.
— Ґеннет збирається змінити хід війни. Він знайшов переламний момент, і щойно отримає точну інформацію, почне тиснути на Директорат, щоб почати масовану атаку на Венеру і Марс. Війни не уникнути, не тепер. — Лемар різко загальмував на краю злітного міжпланетного майданчика. — Якщо вже буде війна, то нехай вона нікого не заскочить зненацька.