Можеш передати Організації колоній і Адміністрації, що наша військова флотилія вже летить. Скажи їм, що...
Раптом Лемар затнувся. Як іграшка, в якої скінчився накрут, він осів на сидінні, безгучно сповз униз і тихо лежав головою на кермі. Окуляри зісковзнули з його носа на підлогу. В-Стівенз підібрав їх і повернув на місце.
— Вибач, — тихо сказав він. — Твої наміри добрі, але насправді ти все зіпсував.
Він оглянув голову Лемара. Промінь заморожувана не пошкодив мозкової тканини, тож через кілька годин він отямиться, хай і з нестерпним головним болем. В-Стівенз заховав заморожувач, підібрав портфель і відсунув Лемара вбік від керма.
За мить він уже завів двигун і увімкнув задню передачу.
В-Стівенз гнав назад до лікарні, поглядаючи на годинник.
Ще можна було встигнути. Він нахилився і вкинув у щілину платного відеофона на приладовій дошці четвертак. Сигнал пройшов, і на екрані з’явилася реєстраторка «Колор-Ед».
— Це В-Стівенз, — сказав він. — Сталося відхилення від плану. Мене забрали з будівлі лікарні, тож я зараз повертаюся туди. Сподіваюся встигнути.
— Віброкомплект зібраний?
— Так, зібраний, але він не в мене. Я вже поляризував його магнітним потоком. Він готовий до використання, мені потрібно лише встигнути до нього дістатися.
— З мого боку є затримка сигналу, — сказала зеленошкіра дівчина. — Це захищений канал?
— Відкритий, — визнав В-Стівенз. — Але він публічний, тож його навряд чи прослуховують, поставивши «жучок». — Він перевірив індикатор напруги на гарантійному талоні модуля. — Зайвого не тягне. Продовжуй.
— Корабель не зможе підібрати вас у місті.
— От чорт! — вилаявся В-Стівенз.
— Вам доведеться самостійно вибратися з Нью-Йорка, ми не зможемо вам допомогти. Натовп знищив наші нью-йоркські порти. Вам доведеться дістатися наземним авто до Денвера, це найближче місце, де зможе приземлитися корабель, і це наша остання захищена точка на Землі.
В-Стівенз застогнав.
— Мені щастить. Ви розумієте, що станеться, якщо мене схоплять?
Дівчина сумно всміхнулася.
— Для землян усі жаби однакові. Вони вішатимуть нас, не розбираючись, тож ми в одному човні. Хай щастить, ми чекатимемо на вас.
В-Стівенз розлючено вимкнув зв’язок, сповільнив авто, зупинився на громадській парковці на брудній бічній вуличці й швидко вибрався назовні. Він був на краю зеленого парку, за яким височіла лікарня. Міцно стискаючи портфель, В-Стівенз побіг назад до головного корпусу.
Девід Юнґер витер рота рукавом, а тоді знесилено відкинувся в кріслі.
— Я не знаю, — повторив він слабким хриплим голосом. — Я ж казав, що більше нічого не пам’ятаю. Це було так давно.
За сигналом Ґеннета офіцери залишили старого.
— Здається, ми вже близько, — втомлено сказав він і витер своє спітніле чоло. — Просуваємося повільно, але впевнено.
Маємо отримати результат протягом пів години.
Частину приміщення терапевтичного відділу перетворили на військовий оперативний штаб. На імпровізованій карті фішки позначали підрозділи флотилій жаб і ворон. Білі блискучі жетони були кораблями Землі, що вишикувалися тісним кільцем довкола третьої планети, аби їм протистояти.
— Це десь тут, — звернувся до Петтерсона лейтенант Вест.
Його очі були червоними від неспання, підборіддям неголеним, а руки тремтіли від втоми й напруження. Він показав на карту. — Юнґер пам’ятає розмови офіцерів про цю колону.
Вона вилетіла з бази постачання на Ґанімеді й зникла в якомусь навмисне невизначеному напрямку. — Він обвів рукою відповідну ділянку. — Тоді ніхто на Землі не звернув на це уваги, і лише пізніше всі зрозуміли, яку втратили можливість. Якийсь військовий експерт згодом усе це вирахував, і його розрахунки розіслали по кораблях. Офіцери збиралися обговорити маршрут колони. Юнґер припускає, що він пролягав біля Європи, але це могла бути й Каллісто[14].
— Цього замало, — відрізав Ґеннет. — Ми досі знаємо про маршрут не більше, ніж було відомо стратегам Землі. Нам потрібна точніша інформація, яка з’явилася після аналізу цих подій.
Юнґер потягнувся до склянки з водою.
— Дякую, — вдячно пробурмотів він, коли один з офіцерів подав йому її. — Я справді хотів би більше вам допомогти, хлопці, — сказав він сумно. — Я намагаюся пригадати, але, здається, мій розум уже не такий ясний, як колись. — Висушене обличчя скривилося в марній спробі зосередитися. — Здається, колону зупинив біля Марса якийсь метеоритний потік.
Ґеннет нахилився вперед.
— Продовжуйте.
— Я намагаюся допомогти вам, чим тільки можу, містере, — жалісно протягнув Юнґер. — Більшість людей, коли пишуть книжки про війну, просто користуються матеріалом з інших книжок. — Його понівечене обличчя освітилося вдячністю. — Думаю, у вашій книжці ви згадаєте і моє ім’я.
— Звичайно, — щиро запевнив його Ґеннет. — Ваше ім’я буде на першій сторінці. Може, ми навіть помістимо там вашу фотографію.
— Я знаю все про ту війну, — сказав Юнґер. — Дайте мені час, і я все згадаю. Лиш дайте мені трохи часу. Я роблю все, що можу.
Старий швидко згасав. Його зморшкувате обличчя набуло нездорово сірого кольору, шкіра на ламких пожовтілих кістках зсихалася, як тиньк. У горлі чулися хрипи. Усі розуміли, що Юнґер помре, і то скоро.
— Якщо він відійде до того, як згадає, — тихо сказав Ґеннет до Веста, — то я...
— Що ви кажете? — різко запитав Юнґер, раптом пильно й підозріливо зиркнувши здоровим оком. — Я не дуже добре чую.
— Лише намагаємося заповнити деякі прогалини, — втомлено відповів Ґеннет і кивнув головою офіцерам: — Підведіть його до карти, там він зможе побачити розташування військ. Раптом це допоможе.
Старому допомогли підвестися й підвели до столу. Його оточили техніки і військові, напівсліпа кульгава постать зникла з виду.
— Він довго не протягне, — розлючено сказав Петтерсон. — Якщо ви не дасте йому відпочити, серце старого не витримає.
— Ми повинні отримати цю інформацію, — відрізав Ґеннет і подивився на Петтерсона. — А де цей інший лікар? Лемар, здається.
Петтерсон роззирнувся.
— Та щось не бачу його. Він, мабуть, не міг на це дивитися.
— Лемара тут не було, — стримано сказав Ґеннет. — Мабуть, нам варто було взяти його під варту. — Він показав на Каттер, яка щойно зайшла до кімнати. Її очі були широко розплющені, а сама жінка була бліда і захекана. — Вона пропонує...
— Це вже неважливо, — холодно урвала його Каттер і кинула швидкий, значущий погляд на Петтерсона. — Я не хочу мати нічого спільного з вами чи вашою війною.
Ґеннет знизав плечима.
— Я все одно вишлю загін перехоплення. Перестрахуюся. — Він пішов геть, залишивши Евелін і Петтерсона самих.
— Слухай, — швидко сказала Евелін, притуливши гарячі губи до його вуха. — Дійшла черга до номера Юнґера.
— Коли тебе повідомили? — схвильовано запитав Петтерсон.
— Я саме збиралася йти сюди. Я зробила, як ти й порадив, і домовилася і армійським діловодом.
— Давно?
— Щойно, — губи Евелін тремтіли. — Вехелю, він тут.
Петтерсон нарешті зрозумів.
— Ти маєш на увазі, що його послали сюди? В нашу лікарню?
— Я попросила їх це зробити. Сказала, що коли прийде доброволець з номером...
Петтерсон схопив її за руку й швидко вивів з терапевтичного відділення на сонячне подвір’я. Він підштовхнув жінку до ліфта і рушив слідом.
— Де його тримають?
— У громадській приймальні. Йому сказали, що це звичайний медогляд, потрібно взяти якийсь там аналіз. — Евелін була нажахана. — Що нам робити? Ми можемо щось зробити?
— Принаймні Ґеннет так думає.
— А що як ми його зупинимо? Наприклад, просто забракуємо? — вона похитала головою, спантеличена. — Що тоді трапиться? Що буде з майбутнім, якщо ми зупинимо його просто тут? Ти можеш не допустити його до служби, ти ж лікар. Зробити маленьку червону помітку в його медичній картці. — Вона істерично розсміялася. — Я постійно їх бачу. Маленька червона помітка — і Девіда Юнґера більше немає. Ґеннет ніколи не побачить його і не дізнається, що Земля не може перемогти.