Тоді Земля переможе, В-Стівенз не опиниться у психіатричному відділенні, а та жаб’яча дівчина...
Петтерсон ляснув її по обличчю.
— Опануй себе і припини кричати! У нас немає на це часу!
Евелін здригнулася. Він міцно схопив її і тримав, аж доки вона не підвела голову. На щоці жінки повільно проступав червоний слід від ляпасу.
— Вибач, — спромоглася промовити вона. — Дякую, зі мною вже все гаразд.
Ліфт зупинився на адміністративному поверсі. Двері від’їхали, і Петтерсон вивів Евелін у вестибюль.
— Ти його вже бачила?
— Ні. Коли мені сказали, що черга дійшла до його номера і він на шляху сюди, — Евелін, засапуючись, бігла за Петтерсоном, — я щодуху помчала до лікарні. Можливо, ми вже спізнилися. Він міг втомитися чекати і піти. Це ж п’ятнадцятирічний хлопчик, він рветься у бій. Він міг піти!
Петтерсон зупинив робота-помічника.
— Ти зайнятий?
— Ні, сер, — відповів робот.
Петтерсон показав роботу ідентифікаційний номер Юнґера.
— Приведи цю людину з головної приймальні. Коли приведеш, закрий вестибюль, зачини його на вхід і на вихід.
Робот невпевнено клацнув.
— Будуть ще якісь вказівки? Це приміщення не...
— Я проінструктую тебе пізніше. Переконайся, щоб ніхто за ним не йшов. Я хочу поспілкуватися з ним тут наодинці.
Робот відсканував номер і зник у приймальні.
Петтерсон схопив Каттер за руку.
— Страшно?
— Та я просто нажахана.
— Я розберуся, ти просто стій тут і спостерігай. — Він простягнув їй пачку сигарет. — Запали нам по одній.
— Може, краще три? Ще одну для Юнґера?
Петтерсон усміхнувся.
— Він ще надто юний, забула? Йому не можна курити.
Робот повернувся. З ним був світловолосий хлопець, повнуватий і блакитноокий. Його обличчя ніяково скривилося.
— Шукали мене, док? — він розгублено підійшов до Петтерсона. — Зі мною щось не так? Мені сказали прийти сюди, але не сказали чому. — Його охопила тривога. — Це ж не завадить мені служити?
Петтерсон вихопив з рук хлопця щойно видану ідентифікаційну картку і передав її Евелін. Вона взяла її задерев’янілими пальцями, не зводячи з юнака очей.
Це був не Девід Юнґер.
— Як тебе звати? — запитав Петтерсон.
— Берт Робінсон, — сором’язливо назвався хлопець. — Хіба в моїй картці цього не написано?
Петтерсон повернувся до Евелін.
— Номер правильний, але це не Юнґер. Щось трапилося.
— Скажіть, док, — жалібно запитав Робінсон, — то я придатний до служби чи ні? Мене візьмуть в армію?
Петтерсон дав сигнал роботу.
— Відчиняй вестибюль, це все. Можеш повертатися до своїх справ.
— Я не розумію, — пробурмотіла Евелін. — Це якесь безглуздя.
— З тобою все гаразд, — сказав Петтерсон юнакові. — Можеш вирушати на службу.
Хлопець розслабився.
— Дуже дякую, доку, — він рушив у бік виходу. — Щиро вам вдячний, мені так хочеться врізати цим жабам, що просто вмираю.
— То що тепер? — напружено запитала Евелін, коли широка спина юнака зникла з виду. — Що нам робити?
Петтерсон нарешті оговтався від заціпеніння.
— Ми звернемося до Відділу перепису, щоб вони все перевірили. Нам треба знайти Юнґера.
Кімната зв’язку вібрувала від відео- й аудіозвітів. Петтерсон проштовхався до вільного апарата й назвав адресата.
— Ми швидко знайдемо цю інформацію, сер, — відповіла йому дівчина з Відділу перепису. — Ви зачекаєте, чи мені вам зателефонувати?
Петтерсон схопив радіообруч і закріпив його собі на шиї.
— Щойно матимете якусь інформацію про Юнґера, дайте мені знати. Одразу на цей обруч.
— Гаразд, сер, — слухняно відповіла дівчина і відключилася.
Петтерсон вийшов з кімнати й попрямував коридором.
Евелін поквапилася за ним.
— Куди ми йдемо? — запитала вона.
— У відділення терапії, я хочу поговорити зі старим. Маю в нього дещо запитати.
— Цим уже займається Ґеннет, — сказала Евелін, задихаючись. Вони спустилися на нижній поверх. — Чому ти...
— Я хочу розпитати його про теперішнє, а не про майбутнє. — Вони знову опинилися під сліпучим сонячним промінням. — Я хочу запитати його про те, що відбувається просто зараз.
Евелін зупинила його.
— Може, ти мені поясниш?
— У мене є теорія, — він квапливо проштовхався повз неї. — Ходімо, доки ще не запізно.
Вони зайшли в терапевтичне відділення. Техніки і офіцери стояли довкола велетенського столу з картою, розглядаючи фішки і стрілки.
— Де Юнґер? — запитав Петтерсон.
— Він пішов, — відповів один з офіцерів. — Ґеннет на сьогодні видихався.
— Куди він пішов? — запитав Петтерсон і люто вилаявся. — Що трапилося?
— Ґеннет і Вест повели його назад у головний корпус. Він був надто втомлений, щоб продовжувати, проте ми вже зовсім близько. У Ґеннета ледве не стався напад, але він згодився почекати.
Петтерсон вхопив Евелін за руку.
— Оголоси загальну тривогу, треба оточити будинок. Негайно!
Евелін здивовано на нього подивилася.
— Але ж...
Обминувши її, Петтерсон кинувся геть з кімнати і побіг до головного корпусу лікарні. Попереду повільно рухалися три постаті. Лейтенант Вест і Ґеннет йшли обабіч старого, підтримуючи його, той насилу шкутильгав.
— Тікайте! — закричав до них Петтерсон.
Ґеннет обернувся.
— Що відбувається?
— Ховайте старого! — Петтерсон кинувся до Юнґера, але було вже запізно.
Повз Петтерсона пролетів енергетичний промінь, довкола розгоралося розпечене коло білого полум’я. Згорблена постать старого захиталася й обвуглилася. Алюмінієвий ціпок розплавився й стік блискучою масою. Те, що лишилося від Юнґера, задимілося. Його тіло зсохлося й потріскалося, а тоді дуже повільно осіло купкою зневодненого почорнілого попелу. Полум’яне коло потроху згасало.
Ґеннет знічев’я копнув купку попелу. Шокований, він не міг повірити у те, що сталося.
— Юнґер мертвий, а ми так і не дізналися потрібної інформації.
Лейтенант не зводив очей з попелу, що досі димів. Його губи скривилися.
— І тепер уже ніколи не дізнаємося. Ми не можемо нічого змінити, не можемо перемогти. — Раптом його пальці потяглися до кітеля. Вест зірвав з нього нашивку й пожбурив квадратний клаптик геть. — Хрін я віддам своє життя заради того, щоб дати вам шанс нагнути всю систему. Я не полізу в цю смертельну пастку, я звільняюся!
З боку лікарні завила сирена загальної тривоги. До Ґеннета мчали солдати й лікарняні охоронці, всі розгублено метушилися. Петтерсон не зважав на них, його очі були прикуті до вікна вгорі.
Там хтось стояв, якийсь чоловік. Він квапливо відкручував щось блискуче. Це був В-Стівенз. Зрештою він забрав якусь штуку з металу і пластику і зник з вікна.
До Петтерсона підбігла Евелін.
— Що... — вона помітила останки й закричала: — О Боже!
Хто це зробив?
— В-Стівенз.
— Його, мабуть, випустив Лемар. Я знала, що це станеться. — В її очах забриніли сльози, голос став пронизливо-істеричним. — Я тобі казала, що він це зробить! Я тебе попереджала!
Ґеннет якось по-дитячому звернувся до Петтерсона:
— І що нам тепер робити? Його вбили. — Раптом страх кремезного чоловіка змінився на лють. — Я вб’ю кожну жабу на цій планеті, спалю їхні домівки і всіх перевішаю. Я... — раптом він затнувся. — Але вже, мабуть, надто пізно, чи не так? Ми більше нічого не можемо вдіяти, ми програли. Нас перемогли, а війна ще навіть не почалася.
— Так і є, — відповів Петтерсон. — Уже запізно, ви проґавили свій шанс.
— Якби ж то ми змогли його розговорити, — безпорадно прогарчав Ґеннет.
— Вам би не вдалося, це було неможливо.
— Чому ні? — кліпнув Ґеннет. У нього враз прокинулася якась тваринна чуйка. — Чому ви так кажете?