Радіообруч на шиї Петтерсона гучно задзижчав.
— Докторе Петтерсон, — долинув голос оператора, — вам терміновий дзвінок з Відділу перепису.
— З’єднайте.
У його вухах пролунав злегка металічний голос службовця з Відділу перепису.
— Докторе Петтерсон, у мене є інформація, яку ви запитували.
— Що там? — запитав Петтерсон, але він уже й сам знав відповідь.
— Ми двічі перевірили наші результати, щоб упевнитися. Особи, яку ви описували, не існує. Ні в теперішніх, ні в попередніх записах немає людини на ім’я Девід Л. Юнґер, яка б відповідала вашому описові. Мозок, зуби і відбитки пальців не збігаються з жодною людиною в наших файлах. Чи хочете ви, щоб...
— Ні, — відповів Петтерсон. — Я отримав відповідь на своє запитання. Жодних подальших дій. — Він клацнув перемикачем радіообруча.
Ґеннет слухав розмову зі спантеличеним виразом на обличчі.
— Це поза межами мого розуміння, Петтерсоне. Поясніть. Петтерсон його проігнорував. Він присів навпочіпки й почав розглядати купку попелу, що колись була Девідом Юнґером. За мить він знову увімкнув радіообруч.
— Заберіть останки в аналітичну лабораторію, — тихо наказав він. — Негайно вишліть сюди групу. — Він повільно звівся на ноги й додав ще тихіше: — А зараз я знайду В-Стівенза, якщо зможу.
— Та він просто зараз вже летить в бік Венери, — гірко сказала Евелін. — Що ж, це кінець. Ми більше нічого не можемо вдіяти.
— На нас чекає війна, — визнав Ґеннет. Він поступово оговтувався і змусив себе переключити увагу на людей довкола. Ґеннет пригладив гриву свого сивого волосся і поправив піджак. Подоба поважності знову повернулася його колись імпозантній постаті. — Зустрінемо її гідно, як чоловіки. Немає жодного сенсу намагатися її уникнути.
До обвуглених останків під’їхала команда лікарняних роботів і почала обережно їх збирати. Петтерсон відійшов убік.
— Проведіть повний аналіз, — наказав він лаборанту, який керував командою. — Розберіть базові модельні клітини, особливо нейрологічного апарату. Повідомте про результати якнайшвидше.
Це забрало близько години.
— Самі подивіться, — сказав лаборант. — Ось, торкніться до цього зразка. Навіть на дотик відчувається, що він якийсь не такий.
Петтерсон узяв зразок сухої крихкої органічної речовини. Вона нагадувала спалену шкіру якоїсь морської істоти і легко кришилася в пальцях. Коли Петтерсон спробував покласти зразок біля тестової апаратури, той остаточно розсипався на порох.
— Бачу, — протягнув він повільно.
— Зважаючи на обставини, старий добре зберігся, але був дуже слабким. Він, мабуть, не протримався б і кількох днів, надто вже швидко розкладався. Сонце, повітря — йому шкодило все. Не було відновлення внутрішньої системи. Наші клітини постійно ремонтуються, очищуються й оновлюються, а цю штуку просто зібрали і запустили. Очевидно, хтось дуже випередив нас у біосинтетиці. Це просто шедевр.
— Так, чудова робота, — визнав Петтерсон. Він підібрав інший зразок того, що колись було тілом Девіда Юнґера, й задумливо розкришив його на маленькі сухі шматочки. — Їм вдалося нас обдурити.
— Але ж ви здогадалися, хіба ні?
— Не одразу.
— Як бачите, ми намагаємося відтворити тіло повністю, збираємо з попелу в єдине ціле. Звичайно, бракує деяких частин, але ми зможемо отримати загальне уявлення. Хотів би я зустрітися з людьми, які його створили. Цей чоловік був справжнім, це не була машина.
Петтерсон подивився на реконструйоване з попелу обличчя андроїда. Висушена, почорніла й тонка, як папір, плоть. Тьмяний і невидющий мертвий погляд. Відділ перепису мав рацію. Девіда Юнґера ніколи не існувало, ця людина ніколи не жила ні на Землі, ні деінде. Те, що вони називали Девідом Юнґером, було фальшивкою, зробленою людьми.
— Нас і справді обдурили, — визнав Петтерсон. — Хтось крім нас із тобою знає про це?
— Більше ніхто, — лаборант вказав на бригаду роботів. — Я єдина людина, якій відомо.
— Ти міг би про це не розказувати?
— Звичайно. Ви ж мій бос.
— Дякую, — сказав Петтерсон. — Але якби ти захотів, з цією інформацією в тебе миттю з’явився б новий начальник.
— Ґеннет? — технік розсміявся. — Не думаю, що хотів би працювати на нього.
— Він би добре тобі платив.
— Це так, — погодився лаборант, — але рано чи пізно я б опинився на передовій. Мені більше подобається тут, у лікарні.
Петтерсон рушив до дверей.
— Якщо хтось питатиме, скажи, що лишилося недостатньо матеріалу для аналізу. Ти можеш позбутися цих решток?
— Дуже не хотілося б, але можу. — Лаборант з цікавістю подивився на нього. — А ви маєте уявлення, хто зібрав цю штуку? Я хотів би потиснути йому руку.
— Зараз мене цікавить лише одне, — ухильно відповів Петтерсон. — Я мушу знайти В-Стівенза.
Лемар кліпнув, пробуджений тьмяним світлом надвечірнього сонця. Він спробував підвестися і боляче вдарився потилицею об приладову дошку. Від болю в голові у нього знову запаморочилося, і він знову поринув у темряву забуття. Нарешті повільно і поступово Лемар отямився і роззирнувся довкола.
Машина стояла в глибині маленької напіврозваленої громадської парковки, було десь пів на шосту. Вузькою вуличкою, на яку виходив паркувальний майданчик, з гуркотом мчали автомобілі. Лемар підняв руку й обережно обмацав свій череп. Там була заніміла зона діаметром зі срібний долар, ділянка, яка повністю втратила чутливість. Від неї віяло холодом, цілковитою відсутністю тепла, неначе з порталу у відкритий космос.
Він і досі намагався оговтатися й пригадати, що сталося перед тим, як він знепритомнів, коли раптом на парковці з’явився доктор В-Стівенз. Венеріанець швидко наближався.
В-Стівенз спритно пробігав поміж припаркованими наземними автівками, тримаючи одну руку в кишені піджака. Його очі були пильними й сторожкими, щось у його вигляді було дивним і незвичним, але Лемар у своєму напівпритомному стані ніяк не міг зрозуміти, що саме. В-Стівенз майже добіг до машини, коли Лемар нарешті збагнув, що це було, і тієї ж миті все пригадав. Він знову сповз на підлогу й прихилився до дверей, щосили намагаючись не ворушитися і розслабитися. Попри всі зусилля, він усе ж мимохіть сіпнувся, коли В-Стівенз рвонув двері машини й всівся за кермо.
В-Стівенз більше не був зеленим.
Венеріанець грюкнув дверима, вставив ключ у замок запалювання і завів двигун. Він закурив сигарету, огледів свої важкі рукавиці, мигцем подивився на Лемара і виїхав з парковки, вклинившись у щільний вечірній транспортний потік. Спочатку він їхав, кермуючи однією рукою, а другу досі тримаючи в кишені пальта. Потім, коли машина вже розігналася, витягнув заморожувач, подумав і кинув його на сидіння поруч.
Лемар кинувся до пістолета. В-Стівенз бічним зором побачив, як нерухоме тіло раптом ожило, і натиснув на аварійні гальма, кинувши кермо. Двоє чоловіків билися тихо й нещадно. Машина з пронизливим скреготом зупинилася, довкола неї розлючено заревіли клаксони. Землянин і венеріанець боролися з відчайдушною затятістю, не дихаючи, і на якусь мить застигли майже нерухомо, намагаючись подужати один одного.
Тоді Лемар, вирвавшись, спрямував заморожувач у знебарвлене обличчя В-Стівенза.
— Що трапилося? — хрипко запитав він. — Я знепритомнів на п’ять годин. Що ти зробив?
В-Стівенз не відповів. Він відпустив гальма і повільно рушив далі разом з потоком машин. Сірий сигаретний дим струменів з його губ, очі були напівзаплющені й затуманені.
— Ти землянин, — ошелешено сказав Лемар. — Ти ніколи не був жабою.
— Я венеріанець, — байдуже відповів В-Стівенз, показав йому свої перетинчасті пальці й знову натягнув важку водійську рукавичку.
— Але як...
— Думаєш, ми не можемо змінити колір, якщо захочемо? — В-Стівенз знизав плечима. — Фарбники, хімікати, гормони, кілька невеликих хірургічних операцій. Достатньо пів години у ванній зі шприцом і маззю... Ця планета не дуже дружня до людей із зеленою шкірою.
По той бік вулиці стояла нашвидкуруч зведена барикада.
Довкола неї купчилися люди з похмурими обличчями, тримаючи в руках рушниці й грубі дрючки. У кількох на голові були сірі міліцейські кашкети. Вони зупиняли й одну за одною обшукували машини. Чоловік з м’ясистим обличчям жестом наказав В-Стівензу зупинитися, неспішно підійшов і скомандував опустити вікно.