— Що відбувається? — нервово запитав Лемар.
— Шукаємо жаб, — прогарчав чоловік. Від його товстої полотняної сорочки відгонило часником і потом. Він кинув швидкий підозріливий погляд в салон машини. — Бачили їх десь?
— Ні, — відповів В-Стівенз.
Чоловік відкрив багажник і зазирнув усередину.
— А ми кілька хвилин тому одного спіймали. — Він показав кудись своїм товстим великим пальцем. — Бачиш там, угорі?
Венеріанця повісили на вуличному ліхтарі. Його зелене тіло погойдувалося на вечірньому вітрі, обличчя було перекошене від болю. Довкола стовпа стояв натовп похмурих злих людей, що застигли в очікуванні.
— Їх буде більше, — сказав чоловік, закриваючи багажник. — Значно більше.
— Що трапилося? — спромігся запитати Лемар. Його нудило, він був нажаханий і говорив дуже тихо. — Чому ви це робите?
— Якась жаба вбила людину, землянина. — Чоловік відступив і ляснув долонею по капоту машини. — Добре, проїжджайте.
В-Стівенз рушив з місця. Частина людей була в сірих міліцейських і блакитних терранських одностроях. Чоботи, важкі пряжки на поясі, кашкети, пістолети й нарукавні пов’язки. На їхньому червоному тлі жирними чорними літерами було виведено «КЗ».
— Що це означає? — кволо запитав Лемар.
— Комітет захисту, — відповів В-Стівенз. — Передовий підрозділ Ґеннета для захисту Землі від жаб і ворон.
— Але ж... — Лемар безпорадно розвів руками, — хіба Землю атакують?
— Наскільки мені відомо, то ні.
— Розвертай машину, ми їдемо назад у лікарню.
В-Стівенз завагався, а тоді зробив, як йому наказали. За мить вони мчали назад у центр Нью-Йорка.
— Навіщо це? — запитав В-Стівенз. — Чому ти хочеш повернутися?
Лемар його не чув, він заціпеніло і з жахом спостерігав за людьми на вулиці. Чоловіки й жінки снували туди-сюди, як тварини, вишукуючи, кого б убити.
— Вони збожеволіли, — пробурмотів Лемар. — Вони перетворилися на звірів.
— Ні, — заперечив В-Стівенз. — Усе це вляжеться, щойно Комітету обріжуть фінансову підтримку. Зараз машина розігналася й мчить повним ходом, але дуже скоро вітер змінить напрямок, і велетенська машина дасть задню.
— Чому?
— Бо тепер Ґеннет не хоче війни. Доки нові інструкції дійдуть донизу, мине чимало часу, але Ґеннет, мабуть, виділить гроші на інший рух, якийсь «KM», Комітет миру.
Лікарня була оточена стіною з танків, вантажівок і важкого мобільного озброєння. В-Стівенз зупинив машину і загасив сигарету. Проїзд було перекрито для всіх автомобілів. Поміж танками походжали солдати з потужною зброєю, що досі блищала заводським мастилом.
— То що? — запитав В-Стівенз. — Куди тепер? Пістолет у тебе, тож і проблема твоя.
Лемар вкинув монету у щілину відеофона на приладовій дошці й набрав номер лікарні. Коли з’явився оператор, він хрипким голосом попросив Вехеля Петтерсона.
— Де ти? — запитав Петтерсон, а тоді побачив заморожувач у руці Лемара і перевів погляд на В-Стівенза. — Бачу, ти його схопив.
— Так, — підтвердив Лемар, — але я не розумію, що відбувається. — Він безпорадно дивився на мініатюрне відеозображення Петтерсона. — Що мені робити? Як усе це розуміти?
— Скажи мені, де ви, — напружено наказав Петтерсон.
Лемар пояснив.
— Хочеш, аби я привів його в лікарню? Може, мені варто...
— Просто тримай його на прицілі, я зараз буду, — Петтерсон відключився, і екран згас.
Лемар розгублено похитав головою.
— Я намагався тебе вивезти, — сказав він В-Стівензу. — Але ти мене заморозив. Чому? — Раптом Лемар здригнувся, він нарешті все зрозумів. — Ти вбив Девіда Юнґера!
— Так і є, — відповів В-Стівенз.
Заморожувач в руці Лемара затремтів.
— Може, мені варто вбити тебе просто зараз. Чи опустити вікно, покликати когось із тих шаленців і віддати тебе їм. Я вже навіть не знаю.
— Роби, як знаєш, — відповів В-Стівенз.
Лемар усе ще вагався, коли поруч з машиною з’явився Петтерсон. Він постукав у вікно, і Лемар відчинив двері. Петтерсон швидко заліз усередину й грюкнув дверима.
— Заводь, — сказав він до В-Стівенза. — Ми їдемо геть, подалі від центру.
В-Стівенз поглянув на нього, а тоді повільно завів двигун.
— Можете пристрелити мене просто тут, — сказав він до Петтерсона. — Ніхто не втручатиметься.
— Я хочу, щоб ми виїхали за місто, — відповів Петтерсон. — Мої техніки в лабораторії проаналізували рештки Юнґера й зуміли відновити частину тканин, — пояснив він.
Обличчя В-Стівенза перекосилося від жаху.
— Справді?
Петтерсон простягнув йому долоню.
— Тисну твою руку, — сказав він похмуро.
— Чому? — запитав спантеличений В-Стівенз.
— Мене попросили це зробити. Дехто високо оцінив вашу, венеріанців, роботу, вашого андроїда.
Машина рівно йшла по трасі крізь вечірні сутінки.
— Лишився тільки Денвер, — пояснив В-Стівенз землянам. — Там було багато наших. «Колор-Ед» каже, що кілька людей з Комітету почали обстрілювати наші офіси, але Директорат раптом це зупинив. Мабуть, під тиском Ґеннета.
— Я хочу дізнатися більше, — сказав Петтерсон. — Не про Ґеннета, про нього я й так знаю. Я хочу дізнатися про ваші наміри.
— Цього андроїда і справді зробили в «Колор-Ед», — ви знав В-Стівенз. — Ми знаємо про майбутнє не більше за вас, тобто зовсім нічого. Девіда Юнґера ніколи не було, це ми підробили його папери, створили цілком нову фальшиву особу й вигадали історію майбутньої війни.
— Але навіщо? — запитав Лемар.
— Налякати Ґеннета, змусити відкликати своїх псів. Нажахати його, щоб він дозволив Венері і Марсу отримати незалежність. Не дати йому розпочати війну заради збереження свого економічного домінування. Вигадана історія, закладена в розум Девіда Юнґера, була про занепад і знищення імперії Ґеннета з дев’яти планет. Ґеннет реаліст, тож він міг би ризикнути, якби знав про свої шанси, але в нашій історії його шанси були нульові.
— Отже, Ґеннет відступить, — замислено сказав Петтерсон. — А ви?
— А ми і не наступали, — тихо відповів В-Стівенз. — Ми ніколи не гралися в ці воєнні ігри, ми лише хочемо свободи і незалежності. Я не знаю, якою насправді могла б бути війна, але припускаю, що не дуже приємною. Вона не вигідна ні вам, ні нам. А судячи з того, як дотепер розгорталися події, війна була цілком реалістичним варіантом.
— Я хочу з’ясувати ще кілька речей, — сказав Петтерсон. — Ти агент «Колор-Ед»?
— Так.
— А В-Рафія?
— Вона також була з «Колор-Ед». Насправді, всі венеріанці й марсіани стають агентами, щойно опиняються на Землі. Ми хотіли провести B-Рафію в лікарню мені на допомогу. Була ймовірність, що мені завадять вчасно знищити андроїда, і якби я не зміг, то змогла б В-Рафія. Але Ґеннет її вбив.
— Чому ти просто не заморозив Юнґера?
— Ми хотіли знищити синтетичне тіло. Звичайно, повністю це зробити було неможливо, але стерти на порох теж було прийнятним варіантом. Частинки були дуже маленькі, тож побіжна перевірка нічого б не виявила. — Він глянув на Петтерсона. — А чому ти вирішив провести глибинний аналіз?
— Ідентифікаційний номер Юнґера вже випустили, але він по нього не прийшов.
— О, — нервово зітхнув В-Стівенз. — Це погано. Ми не могли точно знати, коли підійде його черга, і намагалися підібрати номер, що з’явився б за кілька місяців, але за останні тижні кількість добровольців різко зросла.
— Уявімо, що тобі б не вдалося вбити Юнґера.
— Ми сконструювали механізм самознищення, щоб андроїд не мав жодних шансів. Його тіло було запрограмоване.
Я мав активувати цей механізм, коли Юнґер опиниться в зоні досяжності. Якби мене вбили чи мені не вдалося його запустити, андроїд помер би природною смертю до того, як Ґеннет отримав бажану інформацію. Основний план передбачав, що я вб’ю андроїда просто на очах у Ґеннета і його людей. Було важливим переконати їх, що ми знаємо про війну, тож їхній психологічний шок від того, що я вбив Юнґера, був вартий ризику потрапити в полон.