Морріс втомлено проштовхався повз робота тротуаром до спального району, де розташовувався його житловий модуль. Робот пройшов за ним кілька кроків, а потім відчепився і поквапився до іншого похмурого втомленого чоловіка, що повертався додому.
— Читайте новини, доки вони ще свіжі, — гукнув до нього металевий голос. — Встановіть відеоекран на сітківку ока, яким менше користуєтеся. Тримайте зв’язок зі світом, не чекайте застарілих щогодинних оновлень.
— Геть з дороги! — гаркнув Морріс. Робот від’їхав убік, і він разом з іншими понурими чоловіками й жінками перейшов вулицю.
Торгові роботи були скрізь: жестикулювали, благали, дратували. Один погнався за Моррісом, і той пришвидшив крок.
Робот його наздогнав і почав вихваляти свій товар, намагаючись привернути до себе увагу. Він їхав поруч з ним до самого пагорба, на якому стояв житловий модуль, і не здавався, аж доки Морріс не схопив камінь з узбіччя і жбурнув у нього.
Морріс зайшов у дім і замкнув двері. Робот повагався, а тоді розвернувся і помчав за жінкою, що важко вибиралася на пагорб, несучи оберемок пакунків. Вона намагалася прослизнути повз нього, але марно.
— Любий! — вигукнула Саллі. Схвильована, із сяючими очима, вона вже квапилася до нього з кухні, витираючи дорогою руки об свої синтетичні шорти. — Ох ти ж бідолашний! Ти виглядаєш таким втомленим!
Морріс зняв капелюх і пальто, а тоді поцілував дружину в голе плече.
— Що на вечерю?
Саллі заховала пальто і капелюх у шафу.
— Дикий ураніанський фазан, твій улюблений.
У Морріса потекла слина, крихітна крапля енергії повернулась у його виснажене тіло.
— Не жартуєш? Ми щось святкуємо?
У карих очах його дружини забриніли сльози співчуття.
— Милий, сьогодні ж твій день народження. Тобі виповнюється тридцять сім. Ти забув?
— Так, — Морріс злегка усміхнувся. — Я й справді забув. — Він перейшов на кухню. Стіл уже був накритий: вершкове масло і білий хліб, картопляне пюре і зелений горошок. У чашках парувала гаряча кава. — Боже мій, а й справді є привід відсвяткувати.
Саллі натиснула кілька кнопок на плиті, і на стіл виїхав розігрітий фазан у контейнері, що акуратно сам розпакувався.
— Помиєш руки, і можемо їсти. Поквапся, доки все не охололо.
Морріс підніс руки під мийну щілину, а потім вдячно всівся за стіл. Саллі розклала по тарілках ніжного запашного фазана, і вони заходилися їсти.
— Саллі, — сказав Морріс, коли тарілка вже була порожня. Він відхилився на спинку сидіння і попивав каву. — Я більше так не можу, треба щось робити.
— Ти маєш на увазі з дорогою на роботу? Якби ж ти отримав роботу на Марсі, як Боб Янґ! Може, якщо ти звернешся до Комісії з працевлаштування і поясниш їм, наскільки виснажує...
— Річ не в дорозі. Просто вони всюди, скрізь, підстерігають мене удень і вночі.
— Хто, любий?
— Роботи, що продають товари. Щойно я приземляюся. Роботи, аудіо- і відеооголошення, які проникають просто в мозок. Вони переслідують людину аж до смерті.
— Я знаю, — Саллі співчутливо поплескала його по руці. — Мене вони теж переслідують цілими табунами у крамницях. І говорять всі одночасно. Це справді збиває з пантелику, бо неможливо зрозуміти й половини з того, що вони говорять.
— Ми повинні вирватися.
— Вирватися? — Салі завагалася. — Що ти маєш на увазі?
— Ми маємо втекти від них, вони нас знищують.
Морріс попорпався в кишені, обережно витягнув крихітний клаптик металевої фольги, розгорнув його і розгладив на столі.
— Поглянь на це. Це гуляло по офісу, між хлопцями, а я забрав собі.
— Що це таке? — Саллі насупила брови, намагаючись розібрати слова. — Любий, здається, що тут не все. Має бути ще якась інформація.
— Новий світ, — м’яко сказав Морріс. — До якого вони ще не дісталися. Це дуже далеко звідси, за межами Сонячної системи, десь поміж зірок.
— Проксима?
— Двадцять планет, з них половина населені. Там лише кілька тисяч людей — робітники і вчені з родинами, кілька промислових розвідувальних бригад. Землю дають безкоштовно.
— Але ж це так... — Саллі скривилася. — Любий, але ж вона не дуже розвинена. Тут пишуть, що життя там подібне на життя людей у двадцятому столітті. Унітази, ванни, авто на бензині...
— Так і є, — Морріс згорнув клаптик пожмаканої металевої фольги, його обличчя спохмурніло і стало дуже серйозним. — Повернення на сто років у минуле, там нічого цього не буде, звісно, — він обвів рукою плиту і меблі у вітальні. — Доведеться обходитися без багатьох речей, звикнути до простішого життя, яким жили наші предки. — Він намагався усміхнутися, але обличчя його не слухалося. — Хотіла б так? Жодних оголошень, торгових роботів, транспорт рухається зі швидкістю шістдесят кілометрів за годину, а не шістдесят мільйонів. Ми могли б замовити переїзд на одному з великих транс-системних лайнерів. Я міг би продати свою маршрутну ракету...
Запала тривожна мовчанка.
— Еде, — сказала зрештою Саллі. — Гадаю, нам треба це краще обміркувати. А як же твоя робота? Що ти робитимеш?
— Та щось знайду.
— Але що?! Хіба ти не мав би продумати все наперед? — у її голосі з’явилися пронизливі нотки роздратування. — Мені здається, ми повинні більше про це поговорити, перш ніж усе кинути і просто полетіти геть.
— Якщо ми цього не зробимо, — повільно сказав Морріс, намагаючись не підвищувати голосу, — вони нас дістануть. У нас обмаль часу. Я не знаю, скільки ще зможу від них відбиватися.
— О справді, Еде! З твоїх вуст це звучить надто мелодраматично. Якщо ти настільки погано почуваєшся, чому б тобі не взяти відгул і не пройти повне мозкове розвантаження? Я дивилася відеопрограму, де працювали з чоловіком, в якого психосоматична система була в значно гіршому стані, ніж твоя. Набагато старшим чоловіком.
Вона скочила на ноги.
— Давай вийдемо сьогодні ввечері відсвяткувати. Добре? — Її тонкі пальці намацали блискавку шортів. — Я одягну свою нову синтемантію, яку я досі не наважувалася одягнути.
Вона поквапилась у спальню, її очі блищали від захвату.
— Знаєш, про яку я кажу? Це та, що зблизька виглядає напівпрозорою, але що далі, то просвічується все більше, аж доки...
— Так, я зрозумів, — похмуро відповів Морріс. — Я бачив їх у рекламі на шляху додому з роботи. — Він повільно звівся на ноги і пішов у вітальню. У дверях спальні він зупинився. — Саллі...
— Так?
Морріс щойно розтулив рота, щоб заговорити, збираючись знову запитати її, поговорити з нею про клаптик металевої фольги, який він ретельно згорнув і приніс додому. Він збирався поговорити з нею про далекі неосвоєні землі Проксими Центавра. Про те, щоб забратися звідси геть і ніколи не повертатися. Але він не встиг.
У двері подзвонили.
— Хтось прийшов! — схвильовано вигукнула Саллі. — Піди подивися, хто там!
У пізньому присмерку стояла тиха, нерухома постать робота. Його обдував холодний вітер, що одразу почав задувати і в кімнату. Морріс здригнувся і відійшов від дверей.
— Чого тобі? — запитав він, охоплений дивним страхом. — Що відбувається?
Таких величезних роботів він ще не бачив. Гість був високий і дебелий, з важкими металевими затискачами і видовженими лінзами очей. Верхня частина корпусу була квадратної, а не звичної конічної форми. Робот стояв на чотирьох траках замість стандартних двох і височів над Моррісом, сягаючи майже семи футів заввишки, масивний і кремезний.
— Добрий вечір, — сказав він спокійно. Його голос губився у холодному вітрі, гнітючих звуках ночі, відголосках транспорту і клацанні далеких світлофорів. Кілька невиразних силуетів поспішали крізь темряву. Світ був темним і ворожим.
— Вітаю, — мимоволі відповів Морріс. Він зі здивуванням зауважив, що тремтить. — Що ви продаєте?
— Я хотів би продемонструвати вам паскад, — сказав робот.
Розум Морріса заціпенів і відмовлявся реагувати. Який ще «паскад»? Він наче потрапив у якесь жаске сновидіння. Морріс спромігся зібратися з думками.