— Я не пурист і не натураліст, — повторював Волш, всівшись за стіл і наминаючи кукурудзу з вершками, картоплю і стейк на ребрі. — Я не пурист і не натураліст. Чому я маю обов’язково обирати одне з двох? Хіба не лишилося місця для людини, яка може мати власну думку?
— Їж, любий, — заспокоювала його Бетті.
За тонкими стінами маленької світлої їдальні було чути, як вечеряють і говорять інші родини. Металічний галас телевізорів. Воркотіння плит, холодильників, кондиціонерів і обігрівачів. Навпроти Волша брат його дружини Карл поглинав уже другу порцію паруючої їжі. Поруч з ним п’ятнадцятирічний Джиммі зачитувався «Поминками за Фіннеґаном» у паперовій обкладинці. Він купив це видання у підземній крамниці, що постачала товари на увесь самопідтримуваний житловий модуль.
— Не читай за столом, — сердито сказав Волш до сина.
Джиммі підвів погляд.
— Не вказуй мені. Я знаю правила проживання, і цього там точно немає. У будь-якому разі, я мушу це дочитати перед виходом.
— Куди ти сьогодні, любий? — запитала Бетті.
— Офіційні партійні справи, — ухильно відповів Джиммі. — Більше сказати не можу.
Волш зосередився на їжі й намагався зупинити вихор думок, що кружляв у його голові.
— Дорогою додому в моєму диску сталася сутичка, — сказав він.
— Хто переміг? — зацікавився Джиммі.
— Пурист.
Обличчя хлопця засвітилося гордістю. Він був сержантом Пуристської молодіжної ліги.
— Тату, тобі вже теж час зареєструватися. Зроби це зараз, і наступного понеділка зможеш проголосувати.
— Я й так збираюся голосувати.
— Ти не зможеш, якщо не є членом однієї з двох партій.
Це була правда. Волш сумно дивився кудись за спину сина, уявляючи дні, що чекали на нього попереду. Нескінченні безвихідні ситуації, в яких він опиниться, як-от та, що трапилася сьогодні. Іноді це будуть натуралісти, які нападатимуть на нього, іноді, як минулого тижня, це будуть розлючені пуристи.
— Знаєш, — сказав йому брат дружини, — ти допомагаєш пуристам уже тим, що просто сидиш і нічого не робиш. — Він смачно відригнув і відсунув геть порожню тарілку. — Ми таких називаємо підсвідомими прихильниками пуристів. — Він з ненавистю подивився на Джиммі. — Малий вилупок! Якби ти був повнолітнім, я б виволік тебе надвір і вибив з голови ці дурниці.
— Прошу, — зітхнула Бетті, — жодних суперечок про політику за цим столом. Давайте тихо й мирно повечеряємо. Як же я радітиму, коли скінчаться ці вибори!
Ворожо перезираючись, Карл і Джиммі знову взялися їсти.
— Краще б ти їв на кухні, — сказав Джиммі. — Біля плити, де тобі й місце. Тільки глянь на себе: ти весь просмердівся потом. — Він припинив їсти і продовжив уїдливо глузувати над дядьком. — Коли ми ухвалимо поправку, краще позбудься оцього всього, бо загримиш до в’язниці.
Карл побуряковів.
— Вам, збоченцям, не вдасться її ухвалити! — втім, його грубому голосу бракувало впевненості. Натуралісти були перелякані, бо пуристи вже контролювали Федеральну Раду, і у разі перемоги ще й на цих виборах мали цілком реальні шанси ухвалити закон про примусове дотримання п’яти приписів Кодексу пуриста. — Я нікому не дозволю видалити мої потові залози, — пробурмотів Карл. — Ніхто не змусить мене підкоритися. Жодного примусового контролю дихання, відбілювання зубів чи відновлення волосся. Бруднитися, лисіти, товстіти і старіти — це частина життя.
— Це правда? — запитала Бетті чоловіка. — Ти справді підсвідомо підтримуєш пуристів?
Дон Волш розгнівано наштрикнув на виделку залишки стейка.
— Оскільки я не приєднуюся до жодної з партій, мене називають то підсвідомим пуристом, то підсвідомим натуралістом, а я не підтримую жодну зі сторін. Якщо я ворог для всіх, то насправді я нікому і не ворог, і не друг.
— Ви, натуралісти, нічого не здатні запропонувати майбутньому, — сказав Джиммі до Карла. — Що ви можете дати молоді цієї планети, таким людям, як я? Печери, сире м’ясо і тваринне існування? Ви — вороги цивілізації.
— Це лише гасла, — заперечив Карл.
— Ви хочете повернути нас до примітивного існування, відвернути від соціальної інтеграції. — Джиммі схвильовано розмахував кощавим пальцем перед обличчям дядька. — Вами керують таламічні імпульси!
— Я розіб’ю тобі голову, — прогарчав Карл, повільно підводячись зі стільця. — Ви, пуристські вилупки, не поважаєте старших.
Джиммі пронизливо гигикнув.
— Хотів би я на це подивитися. За побиття малолітніх дають п’ять років в’язниці, тож уперед, вдар мене.
Дон Волш важко звівся на ноги і пішов геть з їдальні.
— Ти куди? — роздратовано гукнула йому вслід Бетті. — Ти не доїв.
— Майбутнє належить молодим, — кричав Джиммі до Карла. — А вся молодь планети за пуристів. У вас немає шансів, наближається пуристична революція.
Волш вийшов з квартири і поплентався спільним коридором до спуску. Обабіч тягнулися ряди зачинених дверей. По той бік були гамір, світло і рух, родини займалися своїми вечірніми справами. Він проминув хлопця і дівчину, що кохалися у темних тінях, і дістався до спуску. Волш мить повагався, а тоді пройшов на найнижчий рівень модуля.
Рівень був занедбаний, холодний і просякнутий вологою. Тут звуки людської активності лише слабко відлунювали від бетонної стелі. Відчувши, як він вмить поринув у самотність і тишу, Волш задумливо покрокував між темними продуктовою і галантерейною крамницями, повз салон краси і магазин спиртних напоїв, повз сушку й аптеку, повз стоматологію і кабінет терапевта. Нарешті він дістався до приймальні психоаналітика свого житлового модуля.
Дон уже бачив його в глибині кабінету. Той сидів нерухомо і тихо, ледь видимий у темному вечірньому присмерку. Пацієнтів не було, тож психоаналітик був вимкнений. Волш повагався, а тоді пройшов крізь рамку безпеки і постукав у прозорі внутрішні двері. Вага його тіла увімкнула систему, реле й перемикачі замкнулися. У кабінеті спалахнуло світло, і психоаналітик ожив, усміхаючись і піднявшись привітатися.
— Доне! — сказав він сердечно. — Заходь і сідай.
Волш зайшов і втомлено вмостився на стільці.
— Я подумав, що можу поговорити з тобою, Чарлі, — сказав він.
— Звичайно, Доне. — Робот перехилився вперед глянути на годинник, що стояв перед ним на столі з червоного дерева. — Але хіба зараз не час вечері?
— Так, — визнав Волш, — але я не голодний. Чарлі, ти знаєш, про що ми говорили минулого разу... Ти пам’ятаєш, що мене тоді хвилювало.
— Звичайно, Доне, — робот відкинувся на своєму обертовому кріслі, поклав майже правдоподібні лікті на стіл і по-доброму глянув на пацієнта. — Як у тебе справи?
— Не дуже добре, Чарлі. Я маю щось зробити, і лише ти можеш мені допомогти. Ти неупереджений. — Він повернувся до людиноподібного обличчя з металу й пластику. — Ти дивишся на ситуацію збоку, Чарлі. Скажи, як я можу приєднатися до однієї з партій? Їхні гасла і пропаганда — усе це здається таким дурним. Якого чорта я маю перейматися через чисті зуби чи запах з-під пахв? А люди через це вбивають! Це безглуздя. Якщо поправку ухвалять, буде самовбивча громадянська війна, і я маю приєднатися до тієї чи тієї сторони.
Чарлі кивнув.
— Можу собі уявити, Доне.
— Я що, маю вийти і вдарити якогось хлопчину по голові, бо він пахне або не пахне? Людину, якої я раніше ніколи не бачив? Я цього не робитиму, я відмовляюся це робити. Чому вони не дадуть мені спокій? Чому я не можу мати власних думок? Чому я маю брати участь у цьому божевіллі?
Психоаналітик толерантно всміхнувся.
— Не треба так грубо, Доне. Розумієш, ти втратив зв’язок із суспільством, тож культурний клімат і традиції здаються тобі непереконливими. Але ти частина цього суспільства, ти маєш у ньому жити і не можеш самоусунутися.
Волш мимоволі розслабив руки.
— Тоді ось що я думаю. Хто хоче смердіти — повинен мати таке право. Хто не хоче — має піти й видалити свої потові залози. Що в цьому неправильного?
— Доне, ти ухиляєшся від відповіді, — голос робота був спокійним і незворушним. — Ти кажеш, що обидві сторони помиляються. Але ж це дурість, хіба ні? Одна зі сторін повинна мати рацію.