— Чому?
— Тому що з практичного погляду ці дві позиції вичерпують усі можливі варіанти. Твоя ж позиція насправді не позиція, це лише свого роду опис. Розумієш, Доне, ти психологічно неспроможний визначитися й обрати свою сторону. Тобі заважає твій страх втратити свободу й індивідуальність. Це така собі інтелектуальна незайманість, ти хочеш залишатися чистим.
Волш замислився.
— Я хочу, — відповів він, — зберегти свою цілісність.
— Але ти не ізольований індивід, Доне. Ти — частина суспільства. Ідеї не існують у вакуумі.
— Я маю право притримуватися власних ідей.
— Ні, Доне, — м’яко заперечив робот. — Це не твої ідеї, не ти їх створюєш і не можеш вмикати чи вимикати на власний розсуд. Навпаки, це вони оприявнюються через тебе, це поведінкові моделі, закладені твоїм середовищем. Те, у що ти віриш, є відображенням певних суспільних сил і векторів. У твоєму випадку це два взаємовиключні суспільні тренди, які зіштовхнулися й утримують паритет. Ти воюєш сам із собою і не можеш визначитися, до якої сторони пристати, бо в тобі є елементи обох. — Робот хитнув головою. — Але ти маєш вирішити, маєш розібратися з цим конфліктом і діяти. Ти не можеш залишатися стороннім спостерігачем, ти маєш стати учасником. У реальному житті немає місця для пасивних глядачів, а це — життя.
— Ти маєш на увазі, що у світі немає нічого, крім цієї теми з потом, зубами і волоссям?
— Суто логічно можуть бути й інші суспільства, але ти народився саме в цьому. Це твоє суспільство, єдине, яке в тебе є. Ти або живеш у ньому, або не живеш.
Волш звівся на ноги.
— Іншими словами, це я маю пристосовуватися. Щось має змінитися, і цим чимось маю бути я.
— Боюся, що так, Доне. Було б нерозумно очікувати, що всі інші пристосовуватимуться до тебе, хіба ні? Три з половиною мільярди людей не зміняться, щоб задовольнити Дона Волша. Розумієш, Доне, ти не зовсім вийшов зі своєї інфантильно-егоїстичної стадії, не до кінця зрозумів, що значить подивитися в обличчя реальності. — Робот усміхнувся. — Але ти це зробиш.
Волш ображено рушив геть з кабінету.
— Я подумаю про це.
— Це для твого ж блага, Доне.
Біля дверей Волш зупинився і повернувся щось додати, але робот уже вимкнувся і знову розчинявся у темряві й тиші, досі тримаючи лікті на столі. У згасаючому світлі ламп на стелі Волш раптом роздивився те, чого раніше не помічав. До дроту живлення, що пуповиною стирчав з робота, була прикручена етикетка з білого пластику. У напівтемряві він розібрав друковані літери:
ВЛАСНІСТЬ ФЕДЕРАЛЬНОЇ РАДИ ЛИШЕ ДЛЯ НЕКОМЕРЦІЙНОГО ВИКОРИСТАННЯ
Робот, як і все в цьому багатородинному модулі, був наданий суспільними контролюючими інституціями. Психоаналітик був продуктом держави, бюрократом з кабінетом і роботою. Його функцією було примирювати з реальністю таких людей, як Дон Волш.
Але якщо він не хотів дослухатися до поради модульного психоаналітика, то з ким іще він міг поговорити? Куди ще він міг піти?
За три дні відбулися вибори. Яскраві заголовки не сказали йому нічого нового, весь офіс і так увесь день гудів про останні новини. Волш поклав газету в кишеню пальта й не розгортав її, аж доки не дістався додому.
ПУРИСТИ ПЕРЕМОГЛИ З ВЕЛИЧЕЗНИМ ВІДРИВОМ
ПОПРАВКА ГОРНІ ГАРАНТОВАНО БУДЕ УХВАЛЕНА
Волш втомлено відхилився на спинку крісла. У кухні Бетті готувала вечерю, маленькою квартирою розносилися приємний брязкіт посуду і запахи гарячої їжі.
— Пуристи перемогли, — сказав Дон, коли Бетті з’явилася з купою срібних приборів і чашок. — Усе, скінчилося.
— Джиммі буде щасливий, — ухильно відповіла Бетті. — Цікаво, чи Карл вчасно прийде на вечерю? — вона тихо щось підраховувала. — Можливо, доведеться збігати вниз за додатковою кавою.
— Ти не розумієш? — збуджено запитав Волш. — Це сталося! Пуристи отримали повну владу!
— Я розумію, — сердито відповіла Бетті. — Не треба кричати. Ти підписав ту петицію? Петицію Бутте, яку поширювали натуралісти.
— Ні.
— Дякувати Богу. Я так і думала, ти ніколи ні за що не підписуєшся. — Вона затрималася біля дверей кухні. — Сподіваюся, Карл додумається щось із собою зробити. Мені ніколи не подобалося, як він сидить цмулить пиво і тхне, наче кнур влітку.
Двері квартири відчинилися, і до кімнати влетів Карл, червоний і злий.
— Бетті, на мене не готуй, я буду на термінових зборах, — він глянув на Волша. — Тепер ти задоволений? Якби ти підпрягся, то, може, цього б і не трапилося.
— Як скоро вони дотиснуть ухвалення поправки? — запитав Волш.
Карл зайшовся нервовим сміхом.
— Вони вже її ухвалили, — він схопив зі столу оберемок паперів і запхав їх у сміттєпровід. — У нас є інформатори в штабі пуристів. Нові члени ради, щойно присягнувши, проголосували за поправку. Вони хочуть заскочити нас зненацька. — Він по-акулячому вишкірився. — Але їм це не вдасться.
Двері грюкнули, і шпаркі кроки Карла затихли в коридорі.
— Ніколи не бачила, щоб він так швидко рухався, — зачудовано зауважила Бетті.
Від звуку його квапливих кроків всередині у Дона Волша наростав страх. У дворі модуля Карл уже поспіхом залазив у своє наземне авто. Заревів двигун, і машина рвонула геть.
— Він боїться, — сказав Волш. — Він у небезпеці.
— Думаю, Карл зможе про себе подбати. Він же такий великий!
Волш нервово закурив сигарету.
— Навіть твій брат не настільки великий. Важко повірити, що вони справді це зробили. Протягнули поправку, змушуючи всіх робити так, як вони вважають правильним. Але про це говорилося роками, і це останній крок на довгому шляху.
— Мені хочеться, щоб вони з цим нарешті розібралися, раз і назавжди, — поскаржилася Бетті. — Хіба так було завжди? Я, коли була дитиною, щось не пригадую, щоб постійно чула розмови про політику.
— Тоді це не вважалося політикою. Промисловці втокмачували людям у голови, що треба купувати і споживати. Потім усе закрутилося довкола питань про чистоту волосся, запахів і зубів. Міським жителям це зайшло, і вони перетворили ці питання на ідеологію.
Бетті розстелила скатертину і принесла посуд з їжею.
— Ти маєш на увазі, що рух пуристів навмисно запустили?
— Вони не розуміли, наскільки це матиме серйозний вплив.
Вони не знали, що їхні діти виростатимуть, вважаючи гарний запах, білі зуби і красиве волосся найважливішими речами у світі. Речами, за які варто битися і вмирати, достатньо важливими, щоб убивати незгодних.
— А натуралісти — це вихідці з села?
— Це люди, які жили поза містами й не піддавалися постійно цим стимулам, — Волш роздратовано похитав головою. — Аж не віриться, що одна людина вбиває іншу через такі дрібниці. Впродовж усієї людської історії ми вбиваємо одне одного через словесні нісенітниці, беззмістовні слогани, нав’язані кимось зовні — кимось, хто за цим спостерігає й отримує вигоду.
— Якщо вони у це вірять, то це не безглуздя.
— Це безглуздя, коли ти вбиваєш іншу людину через поганий запах з рота! Це безглуздя, коли ти б’єш когось, бо він не видалив свої потові залози і не встановив штучних екскреційних трубок. Почнеться безглузда війна, у партійному штабі натуралістів є склад зброї, і люди гинутимуть так само, як наче битимуться за щось справжнє.
— Час їсти, любий, — сказала Бетті, вказуючи на стіл.
— Я не голодний.
— Припини дратуватися і поїж, бо наживеш розлад травлення, а ти знаєш, що це означатиме.
Звісно ж, він знав. Це означатиме, що його життя в небезпеці. Одна відрижка у присутності пуриста, і доведеться боротися за своє життя. У цьому світі не могли співіснувати люди, які відригують, і люди, які готові це терпіти. Хтось мав здатися, і вже було вирішено, хто саме. Поправку ухвалили, тож натуралістам лишалися лічені дні.
— Джиммі сьогодні буде пізно, — сказала Бетті, накладаючи собі шматки ягнятини, зелений горошок і кукурудзу з вершками. — У пуристів буде якесь святкування. Промови, паради, смолоскипна хода. Ми ж підемо подивитися, правда? — запитала вона мрійливо. — Це буде так гарно — усе це світло, звуки, марш.