— То вперед, — Волш апатично колупав свою їжу. Він їв, не відчуваючи смаку. — Насолоджуйся.
Вони досі їли, коли двері несподівано розчахнулися і до кімнати влетів Карл.
— Мені щось лишилося? — нетерпляче запитав він.
Бетті напівпідвелася, вражена.
— Карле! Ти більше не пахнеш!
Карл сів і потягнувся по миску з ягнятиною. Аж раптом він отямився й елегантно взяв лише невеликий шматок і маленьку порцію горошку.
— Я голодний, — визнав він, — але не дуже.
Він їв акуратно і тихо. Волш ошелешено вирячився на нього.
— Що, в біса, трапилося? — запитав він обурено. — Твоє волосся, твої зуби і подих. Що ти зробив?
— Політика партії, — відповів Карл, не підводячи погляду. — Тактичний відступ. Зважаючи, що поправку вже ухвалили, немає сенсу вдаватися до відчайдушних кроків. Чорт, ми ж не хочемо, щоб нас просто вирізали. — Він відсьорбнув ледь теплу каву. — Але насправді ми йдемо в підпілля.
Волш повільно опустив виделку.
— Тобто ви не збираєтеся битися?
— Та хай йому біс, звичайно, що ні. Це самогубство! — Карл нишком роззирнувся довкола. — Тепер послухайте мене. Я цілковито відповідаю вимогам поправки Горні, тож ніхто не зможе мені нічого пришити. Коли копи припруться сюди рознюхувати, навіть не відкривайте рота. Поправка дає право покаятися, і технічно саме це ми й зробили. Ми чисті, тож вони нічого не можуть з нами вдіяти, але давайте не будемо казати зайвого. — Він показав маленьку блакитну картку. — Членська картка пуриста, оформлена заднім числом. Ми готувалися до непередбачуваних ситуацій.
— О Карле! — радісно скрикнула Бетті. — Я дуже рада. Ти виглядаєш просто чудово!
Волш промовчав.
— Що знову не так? — розлючено запитала Бетті. — Хіба це не те, чого ти хотів? Ти щойно сам казав, що безглуздо воювати і вбивати одне одного, — пронизливо кричала вона. — Тобі взагалі можна догодити? Це те, чого ти хотів, а ти все одно незадоволений. Чого, заради бога, тобі ще треба?
Унизу в модулі почувся шум. Карл випростався, його обличчя враз зблідло. Він би спітнів, якби досі міг.
— Це поліція відповідності, — прошепотів він. — Сидіть тихо, вони проведуть звичайну перевірку й підуть собі далі.
— О Боже, — охнула Бетті. — Сподіваюся, вони нічого не поламають. Можливо, мені краще піти освіжитися.
— Сиди спокійно, — проскреготів Карл. — У них немає жодних підстав бути надто прискіпливими.
Двері відчинилися, на порозі стояв Джиммі, його маленька постать контрастувала з поліцейськими у зеленуватих одностроях.
— Ось він! — заверещав юнак, показуючи на Карла. — Це один з партійців натуралістів. Понюхайте його!
Поліцейські розсипалися по кімнаті. Оточивши нерухомого Карла, вони швидко його оглянули, а тоді відійшли геть.
— Жодного тілесного запаху, — оголосив сержант. — Жодного запаху з рота, волосся густе й доглянуте. — За його сигналом Карл слухняно відкрив рота. — Зуби білі, ретельно почищені. Нічого неприйнятного. Ні, з цим чоловіком усе гаразд.
Джиммі розлючено вирячився на Карла.
— Дуже спритно.
Карл спокійно дивився у свою тарілку, ігноруючи і хлопця, і поліцію.
— Вочевидь, ми зламали ядро натуралістського опору, — сказав сержант у нашийну рацію. — Принаймні в цій зоні жодного організованого спротиву.
— Добре, — відповіли йому. — Ваша зона була їхнім опорним пунктом. Проте ми все одно працюємо за планом і розгортаємо обладнання для примусового очищення. Усе треба зробити якнайшвидше.
Один з копів звернув увагу на Дона. Він принюхався і скривився.
— Як тебе звати? — грубо запитав він.
Волш назвався.
Поліція обережно його обступила.
— Тілесний запах, — зауважив хтось. — Але волосся цілком відновлене й доглянуте. Відкрий рота.
Волш відкрив рота.
— Зуби чисті й білі. Але... — коп принюхався. — Легкий запах з рота, шлунковий. Не розумію, то він натураліст чи ні?
— Він не пурист, — сказав сержант. — Жоден пурист не матиме тілесного запаху, тож він має бути натуралістом.
Джиммі проштовхався вперед.
— Цей чоловік, — пояснив він, — лише пасивно їх підтримував, він не член партії.
— Ти знаєш його?
— Він... пов’язаний зі мною, — визнав Джиммі.
Поліція все ретельно нотувала.
— Він загравав з натуралістами, але не пішов до кінця?
— Він не визначився, — погодився Джиммі. — Квазінатураліст. Його ще можна врятувати, це не має бути кримінальною справою.
— Примусове лікування, — записав сержант. — Гаразд, Волше, — звернувся він до Дона. — Збирай речі й ходімо, поправка передбачає примусове очищення для таких, як ти, тож не будемо гаяти часу.
Волш вдарив сержанта в щелепу.
Сержант, заскочений зненацька, змахнув руками і незграбно гепнувся на підлогу. Копи в паніці потяглися за пістолетами й заметушилися кімнатою, наштовхуючись один на одного. Бетті дико закричала. Верескливий голос Джиммі загубився у цій какофонії.
Волш вхопив настільну лампу й розбив її об голову копа. Світло в квартирі замерехтіло і згасло. Кімната перетворилася на чорний галасливий хаос. Волш наштовхнувся на когось, вдарив супротивника коліном, і той, застогнавши від болю, осів. На мить Дон загубився у вирі галасу, а тоді його пальці намацали ручку. Волш рвонув двері на себе й вибіг у коридор.
Хтось прослизнув за ним услід і наздогнав його біля спускового ліфта.
— Навіщо? — сумно простогнав Джиммі. — Я ж про все домовився, тобі не треба було хвилюватися!
Його тонкий голос був уже ледь чутним, коли ліфт шугнув шахтою вниз на перший поверх. Позаду обережно виходила поліція, звуки їхніх кроків у чоботях гнітюче відлунювали коридором.
Волш глянув на годинник. У нього було, може, хвилин п’ятнадцять чи двадцять, а тоді вони його схоплять. Це було неминуче. Глибоко вдихнувши, він вийшов з ліфта і якомога спокійніше пішов униз неосвітленим занедбаним торговим коридором поміж рядами темних входів крамниць.
Коли Волш увійшов до приймальні, Чарлі був уже ввімкнений і жвавий. Двоє чоловіків чекали, третій був на прийомі.
Проте, побачивши вираз обличчя Волша, робот миттю покликав його до себе.
— Що трапилося, Доне? — запитав він серйозно, показуючи на крісло. — Сядь і розкажи мені, про що думаєш.
Волш усе розповів.
Коли він закінчив, аналітик відкинувся на стільці й видав низький, майже беззвучний свист.
— Це кримінал, Доне. Вони тебе за це заморозять відповідно до вимог нової поправки.
— Я знаю, — погодився Волш. Він зовсім не тривожився.
Вперше за багато років безперервних хвилювань і думок його мозок очистився. Він був трохи втомлений, та й усе.
Робот похитав головою.
— Що ж, Доне, нарешті ти зрушив з місця. Принаймні це вже щось, ти нарешті кудись прямуєш. — Він задумливо висунув верхню шухляду й дістав планшет. — Поліцейський автозак уже тут?
— Я чув сирени, коли заходив у приймальню. Вони вже в дорозі.
Металеві пальці робота тривожно барабанили по поверхні великого столу з червоного дерева.
— Те, що ти так раптово відпустив свої придушені почуття, свідчить про початок твоєї психологічної реінтеграції. Ти ж нарешті визначився, правда?
— Так і є, — сказав Волш.
— Гаразд. Що ж, рано чи пізно це мало статися. Мені шкода, що все обернулося саме так, але менше з тим.
— А я не шкодую, — відповів Волш. — Це єдиний спосіб, тепер для мене це очевидно. Відмовлятися приставати на ту чи ту сторону — це не завжди погано. Можна не вбачати жодної цінності у гаслах чи партіях, переконаннях чи смерті, і це може навіть бути позицією, за яку варто померти. Я думав, що в мене немає переконань, але тепер розумію, що вони не просто є, а що вони непохитні.
Робот його не слухав. Він щось нашкрябав у планшеті, розписався, а тоді спритно відірвав папірець.
— Ось, — він щось простягнув Волшу.
— Що це? — запитав здивовано Дон.
— Я не хочу, щоб хтось став на заваді твоїй терапії. Ти нарешті одужуєш, і ми маємо продовжувати йти цим шляхом. — Робот швидко звівся на ноги. — Щасти тобі, Доне. Покажи це поліції, і якщо в них будуть якісь запитання, нехай зателефонують мені.