Папірець був талоном Федеральної психіатричної ради. Волш отупіло крутив його в руках.
— Ти хочеш сказати, що це мене врятує?
— Ти діяв імпульсивно, ти за себе не відповідав. Звичайно, проведуть мінімальну перевірку, але немає підстав хвилюватися. — Робот співчутливо поплескав його по спині. — Це був твій останній невротичний акт, і тепер ти вільний. Це все були виключно притлумлені емоції, символічне ствердження лібідо без політичної значущості.
— Зрозуміло, — відповів Волш.
Робот рішуче повів його до виходу з поверху.
— А тепер іди до них і віддай талон. — Робот дістав зі своїх металевих грудей пляшечку. — І випий кілька цих капсул перед сном. Нічого серйозного, це звичайне легке заспокійливе, щоб угамувати твої нерви. Усе буде гаразд, сподіваюся, ми скоро знову побачимося. І пам’ятай: у тебе нарешті почалися справжні позитивні зрушення.
Волш опинився надворі, у нічній темряві. Біля входу до модуля був припаркований поліцейський фургон, величезний зловісний чорний силует проти мертвого неба. Натовп перехожих зібрався на безпечній відстані, намагаючись зрозуміти, що відбувається.
Дон машинально поклав пляшечку з піґулками до кишені пальта. Він трохи постояв, вдихаючи морозяне нічне повітря, холодний чистий запах темряви. Угорі над його головою поблискували кілька яскравих білих зірок.
— Гей, — крикнув один із поліцейських і з підозрою посвітив в обличчя Волша. — Підійди-но сюди.
— Схожий, — сказав інший. — Ходи сюди, друже, ворушися.
Волш дістав талон, який йому дав Чарлі.
— Іду, — відповів Дон. Дорогою він ретельно порвав його на клапті й кинув на поталу нічному вітрові. Вітер підхопив папірці й поніс геть.
— Що це ти щойно викинув? — обурено запитав один із копів.
— Нічого важливого, — відповів Волш. — Сміття, дрібний непотріб.
— Який він дивний, — пробурмотів коп після того, як вони заморозили Волша крижаними променями. — У мене від нього аж холодні мурахи по спині.
— Радій, що таких небагато, — відповів другий. — Якщо не рахувати кількох випадків, усе йде напрочуд добре.
Нерухоме тіло Волша вкинули у фургон, гучно грюкнули двері. Подрібнювач миттю почав поглинати тіло, розкладаючи його на базові хімічні елементи. За мить фургон уже їхав на наступний виклик.
Помилка адаптації
Повернувшись додому з роботи, Річардз узявся за свою звичну маленьку таємну справу, приємну домашню рутину, що приносила йому більше задоволення, ніж десятигодинний робочий день в Інституті торгівлі. Він кинув портфель на крісло, закотив рукави, підхопив розбризкувач з рідким добривом і ногою відчинив двері на подвір’я. У холодному промінні присмеркового сонця Річардз обережно пройшов мокрою стежкою до центру саду. Його серце схвильовано калатало. Як воно тут?
Чудово! Дерево ставало щодень більшим.
Він полив його, відірвав кілька сухих листочків, розпушив землю, вирвав бур’янину, що якось встигла прорости, розбризкав добриво, а тоді відступив поглянути на результат. Ніщо не приносило більшої радості, ніж творча діяльність. В інституті він був лише високооплачуваним коліщатком ніпланської економічної системи, працював з вербальними знаками, навіть не ним написаними, тоді як тут він мав безпосередній контакт з реальністю.
Чоловік присів навпочіпки і огледів результат. Це було приємне видовище. Плід уже майже дозрів, майже достиг. Річардз простягнув руку й обережно помацав тверді боки.
У присмерковому світлі поблискував швидкісний космічний корабель. Його ілюмінатори, чотири бліді прямокутники в конусоподібному металевому корпусі, вже сформувалися. Контрольна рубка лише починала проростати з центру ходової, але виступи реактивних двигунів уже цілком розвинулися. Вхідний і аварійний люки ще не виткнулися, але чекати залишилося недовго.
Радості Річардза не було краю: його корабель, поза всяким сумнівом, майже дозрів. Він ось-ось зможе зірвати його і злетіти.
О дев’ятій у вестибюлі було повно людей, все огортав сигаретний дим. Тепер, о третій тридцять пополудні, тут було майже порожньо. Гості по одному здавалися і йшли геть. Робот-адміністратор продовжував старанно виконувати свою механічну роботу, оточений полишеними плівками, переповненими попільничками і порожніми кріслами. Втім, у кутку залишалася остання відвідувачка, молода жінка, яку адміністраторові так і не вдалося спровадити. Вона сиділа рівно і тримала в руках сумочку.
Адміністратор вирішив спробувати ще раз. Була майже четверта, Еґґертон скоро мав вийти зі свого кабінету. Чекати на людину, що саме збирається начепити капелюх, одягнути пальто і піти додому, було очевидним безглуздям, і чутливі нерви адміністратора не витримували. Дівчина сиділа тут з дев’ятої, її великі очі були широко розплющеними, а погляд — порожнім. Вона не курила й не переглядала плівок, як інші, а просто сиділа й чекала.
— Послухайте, леді, — звернувся до неї адміністратор, — сьогодні до містера Еґґертона вже ніхто не потрапить.
Дівчина злегка усміхнулася.
— Це забере лише хвилинку.
Адміністратор зітхнув.
— А ви наполеглива. Чого вам, власне кажучи, треба? З такими працівниками ваша компанія, мабуть, процвітає, проте, як я вже казав, містер Еґґертон ніколи нічого не купує. Саме завдяки цьому він і опинився там, де є зараз: ігноруючи таких, як ви. Вам, мабуть, здається, що з такою фігурою ви зможете вибити якесь велике замовлення. Вам мало б бути соромно носити такі сукні, — додав сердито адміністратор, — наче ж скромна дівчина.
— Він погодиться зустрітися зі мною, — тихо відповіла вона.
Адміністратор пропустив крізь свій сканер таблицю, перевіряючи значення слова «зустрічатися».
— Мабуть. З такою сукнею... — почав було він, але внутрішні двері раптом піднялися, і з них вийшов Еґґертон.
— Вимикайся, — наказав він адміністратору. — Я збираюся додому. Вистав себе на десяту, завтра буду пізно, ІД-блок скликає в Піттсбурзі стратегічну конференцію. Зберуться всі, тож у мене буде нагода їм дещо сказати.
Джон Еґґертон був велетом з мавпячими плечима, глибоко посадженими очима й по-діловому хитрим поглядом. Неголений, неохайний, у розстібнутому піджаку в плямах і з закоченими рукавами він втомлено дивився, як дівчина граційно звелася на ноги й рушила в його бік.
— Містере Еґґертон, маєте хвилинку? — запитала вона. — Мені треба з вами дещо обговорити.
— Я нічого не купую і нікого не наймаю. — Голос Еґґертона був хрипким від утоми. — Юна леді, повертайтеся до своїх роботодавців і скажіть, що коли вони хочуть мені щось показати, то нехай присилають досвідченого продавця, а не дитину щойно зі...
Еґґертон був короткозорим, тож не розгледів картки в пальцях дівчини, аж доки та не підійшла до нього майже впритул. Як на такого здорованя, він зреагував з приголомшливою спритністю: Еґґертон стрибнув, відштовхнувши дівчину вбік, оббіг стіл адміністратора і чкурнув з вестибюля у боковий вихід. З дзенькотом упала сумочка, речі дівчини порозліталися підлогою. Якусь мить вона вагалася, чи гнатися за ним, чи все поскладати, але зрештою з роздратованим сичанням помчала з вестибюля в коридор. Кнопка швидкісного ліфта на дах уже світилася червоним, Еґґертон підіймався на п’ятдесят поверхів до приватного злітного майданчика.
— Чорт, — дівчина крутнулася й роздратовано повернулася в офіс.
Адміністратор вже оговтався від побаченого.
— Чому ви не попередили, що ви імунка? — запитав він невдоволено. Його переповнювало обурення, обурення типового бюрократа. — Я дав вам заповнити форму с04С, де в рядку шість було пряме питання про вашу посаду. Ви обдурили мене!
Дівчина проігнорувала робота, стала навколішки і заходилася збирати речі. Пістолет, магнітні наручники, нашийний мікрофон двостороннього зв’язку, помада, ключі, дзеркальце, дрібні монети, хустинка і добове попередження, виписане на Джона Еґґертона. В Агенції на неї чекатиме сувора догана. Еґґертон навіть усно не визнав, що отримав попередження: котушка з записом їхньої розмови, яка вилетіла з сумочки, була порожньою й нічого не могла підтвердити.