— Мені шкода, що ти не повідомив нас, коли випав твій номер, — сказав Таунсенд. — Після першого попередження ми ще могли б щось вдіяти, але не тепер. Єдине, що ми можемо зараз, це розпустити Агенцію, але не думаю, що ми до цього готові. — Він авторитетно вказав на Еґґертона пальцем. — Знаєш, Джоне, ти, мабуть, по-справжньому не усвідомлюєш, хто такі ці паракінетики. Вони здаються тобі звичайними божевільними, людьми з мареннями.
— Та все я чудово знаю, — похмуро відповів Еґґертон. — Але хіба вони навіть за визначенням не є людьми з мареннями? — не стримався він.
— Вони божевільні, які мають силу втілювати свою маячню в реальному часі і просторі. Вони викривлюють реальність довкола себе, щоб та відповідала їхнім химерним уявленням. Розумієш? П-К втілюють свої марення в життя, тож у якомусь сенсі це вже не марення, принаймні доки ти не опинишся достатньо далеко осторонь, не відступиш на безпечну відстань, щоб можна було порівняти цю викривлену ділянку зі справжнім світом. Але чи може зробити це сам П-К? Він не має об’єктивного зразка, не може втекти від себе, тож викривлення переслідує його, де б він не був. Справді небезпечними є ті паракінетики, які не знають про своє відхилення і думають, що всі люди можуть оживляти каміння, обертатися на тварин чи перетворювати важкі мінерали. Якщо ми дамо паракінетикам волю, якщо ми дозволимо їм рости, розмножуватися, мати родини, дружин і дітей, ми дозволимо ширитися цим спадковим параздібностям. Вони стануть спільними віруваннями, соціально інституціалізованими практиками.
— Кожен паракінетик зможе породити суспільство, згуртоване довкола його конкретної сили, — вів далі Таунсенд. — Для нас це небезпечно, бо зрештою ми, люди без паракінетичних здібностей, можемо стати меншістю, і тоді вже наше раціональне світобачення стане дивацтвом.
Еґґертон облизав губи, його вже нудило від сухого апатичного голосу Таунсенда. Від слів Таунсенда відгонило зловісним холодом смерті.
— Іншими словами, — обурився він, — ви не збираєтеся мені допомагати!
— Так, — підтвердив Таунсенд. — Але не тому, що не хочемо. Просто нам здається, що Агенція не настільки небезпечна, як ти собі це уявляєш, тоді як паракінетики є реальною загрозою. Знайди спосіб виявляти їх без Агенції, і ми тебе підтримаємо, але не раніше. — Він схилився до Еґґертона і постукав його по плечі тонким кістлявим пальцем. — Нам і так пощастило: якби жінки теж піддавалися на ці штучки, ми взагалі не мали б шансів, ситуація могла би бути значно гіршою.
Еґґертон повільно звівся на ноги.
— Добраніч.
Таунсенд теж підвівся. На мить запала напружена, ніякова мовчанка.
— Утім, — сказав Таунсенд, — ми можемо зупинити це полювання, яке вони на тебе влаштували. Доки не було публічного оголошення, ще є шанс.
— То що мені робити? — запитав Еґґертон з безнадією в голосі.
— У тебе є письмова копія добового попередження?
— Ні! — істерично закричав Еґґертон. — Я рвонув з офісу до того, як дівчина мені його вручила!
Таунсенд задумався.
— А ти її знаєш? Знаєш, де її шукати?
— Ні.
— То розпитай і знайди її. Отримай попередження офіційно, а тоді здайся на милість Агенції.
Еґґертон мовчки розвів руками.
— Але тоді вони решту життя триматимуть мене на гачку.
— Але принаймні ти житимеш, — м’яко відповів Таунсенд без жодної емоції в голосі.
Лора Таунсенд принесла Еґґертонові паруючу чорну каву.
— Вершки, цукор? — запитала вона лагідно, коли їй нарешті вдалося привернути його увагу. — Може, і те, і те? Джоне, випий щось гаряче перед тим, як підеш. У тебе попереду довгий шлях.
Дівчину звали Доріс Соррел. Її квартира була записана на Гарві, її чоловіка. Вдома нікого не було. Еґґертон звуглецював замок на дверях, увійшов і заходився обшукувати чотири маленькі кімнати. Він понишпорив у шухлядах комода, викидаючи одяг і особисті речі, ретельно оглянув шафи і серванти. Зрештою він знайшов те, що шукав, у сміттєвиводі біля робочого столу: зім’ятий, але ще не спалений клаптик паперу, коротке повідомлення від Джея Річардза з датою, часом, адресою і словами «якщо Доріс буде не надто втомленою». Еґґертон запхав записку в кишеню піджака і пішов геть.
Коли він дістався до потрібного будинку, була вже третя тридцять ранку. Еґґертон приземлився на присадкувату будівлю Інституту торгівлі й спустився до житлових поверхів. У північному крилі було світло і шумно, вечірка досі тривала. Тихо молячись, він підніс долоню до аналізатора на дверях.
Чоловік, що йому відчинив, був вродливим, сивим і кремезним, років десь під сорок. Тримаючи в руці склянку, він отупіло вирячився на Еґґертона, його погляд був затуманений втомою і алкоголем.
— Не пригадую, щоб я вас запрошував... — почав було чоловік, але Еґґертон вже проштовхався повз нього в квартиру.
Там була ціла купа людей. Хтось сидів, хтось стояв, у вітальні звучали приглушені розмови і сміх. Випивка, м’які крісла, різкі парфуми і яскраві тканини, миготливі барвисті шпалери, роботи, що подавали делікатеси, приглушене жіноче хихотіння, що лунало з напівтемних бічних кімнат. Еґґертон скинув пальто і розгублено рушив крізь натовп. Вона мала бути десь тут. Він вдивлявся в обличчя за обличчям, але бачив лише порожні напіввидющі очі й напіврозтулені роти. Зрештою він перейшов з вітальні у спальню.
Доріс Соррел стояла біля вікна спиною до нього і, поклавши руку на підвіконня, мовчки споглядала вогні міста.
— О, ти так швидко? — здивовано сказала вона, розвертаючись, і раптом розгледіла, хто прийшов.
— Воно мені потрібне, — сказав Еґґертон. — Добове попередження. Я готовий отримати його просто зараз.
— Ви налякали мене, — відповіла Доріс, боязко відступаючи від широкого вікна. — Як... Як давно ви тут?
— Щойно прийшов.
— Але навіщо? Ви дивна людина, містере Еґґертон, ви поводитеся безглуздо. — Вона нервово розсміялася. — Я вас геть не розумію.
На мить у просвіті дверей з’явилася постать, і з мороку виринув чоловік.
— Люба, ось твоє мартіні. — Гарві помітив Еґґертона, на його напівочманілому обличчі з’явився здивований вираз. — Забирайся геть, приятелю, це не для тебе.
Стривожена Доріс вхопила його за руку.
— Гарві, це містер Еґґертон, якому я сьогодні намагалася вручити попередження. Містере Еґґертон, це мій чоловік Гарві.
Вони холодно потиснули руки.
— Де воно? — нетерпляче запитав Еґґертон. — Воно при вас?
— Так, воно в сумочці. Зараз знайду, можете піти зі мною, якщо хочете. — Вона вже оговталася від несподіванки і заходилася шукати попередження. — Вона має бути десь тут. Гарві, де, в біса, моя сумочка? — у темряві вона намацала щось невеличке і блискуче. — Ось вона, на ліжку.
Доріс стояла, закуривши сигарету, і спостерігала, як Еґґертон роздивлявся папірець.
— Чому ви повернулися? — запитала дівчина. На свято вона одягнула шовкову туніку до колін, мідні браслети й босоніжки. У волоссі було кілька світних квіток, які під кінець вечірки жалюгідно похилилися. Блузка Доріс була пом’ятою і розстібнутою, а сама дівчина виглядала смертельно втомленою. — Я не розумію, яке це тепер має для вас значення, — сказала вона, спершись на стіну спальні й не випускаючи сигарети з-поміж своїх нафарбованих губ. — Вже за півгодини буде публічне оголошення, вашу домашню прислугу повідомили заздалегідь. Боже, як же я втомилася! — вона нетерпляче роззирнулася, шукаючи очима чоловіка. — Ходімо звідси, — сказала вона, щойно він підійшов. — Мені завтра на роботу.
— Але ж ми ще не побачили сюрприз, — сердито відповів Гарві.
— То й біс із ним! — Доріс витягла з шафи плащ. — Навіщо всі ці загадки? Господи, ми тут уже п’ять годин, а він досі нічого не показав. Навіть якщо він навчився подорожувати в часі чи робити квадратні кола, мені тепер байдуже. Вже надто пізно.
Вона пробиралася крізь переповнену вітальню, коли її наздогнав Еґґертон.
— Послухайте, — захекано заторохтів він, притримуючи її за плече. — Таунсенд сказав, що я можу здатися на милість Агенції, він сказав...