Еґґертон розповів.
— Бачиш? Усі ці роки він нічого навіть не підозрював, тоді як ми миттєво все зрозуміли. — Голос Еґґертона збуджено погучнішав. — Ми можемо знову самі керувати своїм суспільством! Consensus gentium[15]. Ми мали цей критерій просто під рукою, але ніхто з нас цього не усвідомлював. Поодинці ми можемо помилятися, але спільно схибити неможливо. Усе, що ми маємо зробити, це почати всіх перевіряти. Ми повинні вивести процес на новий рівень, залучити більше людей і частіше проводити перевірки. Пришвидшити процес настільки, щоб кожен рано чи пізно пройшов тест.
— Розумію, — погодився Таунсенд.
— Звісно, ми залишимо кілька ручних телепатів, щоб зчитували думки і несвідомий матеріал. Але тепи не будуть оцінювати і приймати рішення, це буде наша робота.
Таунсенд мляво кивнув.
— Звучить чудово, Джоне.
— Я це зрозумів, щойно побачив Річардзове дерево. Усе відбулося блискавично, у мене взагалі не було жодних сумнівів. Як тут можна помилитися? Його система марень була просто неспівмірна з нашим світом. — Еґґертон грюкнув по столу рукою, і книга, що належала Джею Річардзу, беззвучно зіслизнула на товстий килим. — Розумієш? Між нашим світом і світом паракінетиків немає рівноваги. Усе, що нам треба зробити, це витягнути весь цей П-К матеріал туди, де ми зможемо його побачити, де ми зможемо порівняти його з нашою реальністю.
Таунсенд мовчав.
— Добре, — сказав він нарешті. — Підтягуйся до нас. Якщо тобі вдасться переконати решту ІД-блоку, ми почнемо діяти. — Таунсенд подумав і вирішив: — Я повитягаю їх із ліжок і зберу тут.
— Чудово, — Еґґертон потягнувся до вимикача. — Я не баритимуся. Дякую тобі!
Він поквапився геть із засміченої, заставленої пляшками квартири, що без веселих гостей виглядала гнітюче й закинуто. На задньому дворі вже роїлася поліція, оглядаючи вмираюче дерево, яке ненадовго привів у цей світ примарний талант Джея Річардза.
Коли Еґґертон вигулькнув з підйомника на майданчику на даху будівлі Інституту, нічне повітря було прохолодним і свіжим. Десь далеко знизу долинали голоси, дах був порожнім.
Він застібнув своє тепле пальто, змахнув руками і здійнявся в повітря. Набравши висоту і швидкість, за мить він уже був на шляху до Піттсбурґа.
Еґґертон тихо летів крізь ніч, вдихаючи чисте свіже повітря на повні груди. Він був задоволений і натхненний. Він одразу все зрозумів про Річардза, бо ж як тут можна було не зрозуміти? Як взагалі можна було таке проґавити? Людина, що вирощує на своєму подвір’ї реактивні транспортники, божевільна за визначенням.
Адже настільки легше просто змахнути власними руками і полетіти.
Світ здібностей
I
Він увійшов до кімнати, де була купа людей. Усі вони видавали звуки й переливалися кольорами. Цей калейдоскоп його спантеличив. Намагаючись дивитися повз і крізь потік форм, звуків, запахів і тривимірних викривлених силуетів, він зупинився біля дверей і вольовим зусиллям зміг трохи стишити це мерехтіння. У беззмістовній гарячковій людській активності поступово завилась якась упорядкованість.
— Що трапилося? — різко запитав його батько.
— Це те, що ми передбачили пів години тому, — відповіла мати, коли восьмирічний хлопчик не спромігся відповісти. — Якби ти дозволив, я б відвела його на сканування до тепів.
— Я не дуже їм довіряю, і ми мусимо самі якось давати собі з цим раду ще дванадцять років. Якщо до того часу нічого не вирішиться...
— Поговоримо про це пізніше, — вона схилилася до хлопчика й рішучим тоном наказала: — Ходи, Тіме. Привітайся з людьми.
— Постарайся зосередитися на предметах, — додав лагідно батько, — принаймні цього вечора, доки ми на банкеті.
Трохи зсутулившись і схиливши голову набік, Тім мовчки пройшов крізь переповнену вітальню, не звертаючи уваги на невиразні силуети довкола. Батьки залишилися позаду: їх спочатку перехопив організатор банкету, а тоді оточили гості — норми і псі.
Серед цієї метушні про хлопчика забули. Він зробив коротке коло по вітальні, переконався, що тут нічого не існувало, і вирушив шукати далі в бічний коридор. Механічний слуга відчинив перед ним двері у спальню, і Тім зайшов.
Кімната була порожня, вечірка лише починалася. Голоси і метушня позаду стихли в голові хлопчика до нерозбірливого гулу. У розкішній кімнаті відчувалися легкі жіночі парфуми, принесені подібним на терранське теплим штучним повітрям, яке закачував центральний міський трубопровід. Хлопчик став навшпиньки і вдихнув. У солодкому запаху він вирізнив аромат квітів, фруктів, прянощів — і чогось ще.
Тім пройшов далі у спальню. Він був тут: кислий, як зіпсоване молоко, запах, те попередження, на яке він розраховував.
У спальні щось було.
Хлопчик обережно відчинив шафу. Механічний комплектувальник спробував видати малому одяг, але Тім його проігнорував. При відчиненій шафі запах став сильнішим. Інший був десь поруч, але не в шафі.
Під ліжком?
Тім присів навпочіпки й зазирнув туди. Не тут. Він витягнувшись розпластався на підлозі й зазирнув під металевий робочий стіл Фейрчайлда — типовий стіл для кабінету чиновника Колоній. Запах став сильнішим. Тім був переляканий і схвильований. Він скочив на ноги й відсунув стіл геть від гладенької пластикової стіни.
На щойно звільненому місці до стіни в темних тінях тулився Інший.
Це був Правий Інший, звичайно. Досі Тімові вдалося побачити тільки одного Лівого, і то не довше як на частку секунди.
Цей Інший у спальні ще не був достатньо дорослим, щоб перейти повністю. Тім обережно відступив, розуміючи, що це і все, на що той спроможний без його допомоги. Інший дивився на хлопчика спокійно, і хоча й бачив, що малий відступає, та не міг нічого вдіяти. Він навіть не спробував заговорити до Тіма, знаючи, що розмова ніколи не вдавалася.
Тім був у безпеці. Хлопчик стояв і довго розглядав Іншого, це був його шанс дізнатися про них більше. Їх розділяв простір, крізь який проходив лише запах — маленькі розпорошені частинки — і візуальне зображення.
Ідентифікувати цього Іншого було неможливо. Багато з них були такі подібні одні на одних, неначе копії тієї самої сутності.
Але іноді Інші радикально відрізнялися. Може, на ньому випробовували різні вибірки, намагаючись здійснити успішний перехід?
Тім знову задумався про те, що люди у вітальні, як з класу нормів, так і псі, і навіть класу мутів, до якого належав він сам, мабуть, якось змогли примиритися зі своїми Іншими. Це було дивно, оскільки їхні Ліві мали бути сильнішими за його власних... Якщо тільки кількість Правих не зменшувалася зі зростанням групи Лівих.
Чи була кількість Інших скінченною?
Він повернувся назад до метушливої вітальні. Довкола перемовлялися й снували люди, непрозорі силуети і теплі запахи тиснули на нього своєю близькістю. Вочевидь, йому доведеться розпитати про це все в матері з батьком. Він уже прокрутив усі пошукові каталоги, підв’язані до освітньої трансляції Сонячної системи, — прокрутив безрезультатно, бо трансляцію давно припинили й каталоги були безнадійно застарілі.
— Ти куди подівся? — запитала його мати, відволікшись від жвавої розмови зі службовцями з класу нормів, що окупували один з кутків кімнати. Вона помітила вираз на його обличчі.
— Ох, — сказала вона. — Навіть тут?
Його здивувало запитання. Місце не мало значення. Хіба вона цього не знає? Спантеличений, він заглибився в себе, щоб подумати. Йому потрібне пояснення, він не зможе нічого зрозуміти без сторонньої допомоги, але тут ставав на заваді незборимий вербальний блок. Чи була це лише термінологічна проблема? Може, тут крилося щось більше?
Навіть доки Тім тинявся по вітальні, невиразний цвілий сморід просочився до нього крізь важку завісу людських запахів. Інший досі був тут, сидів, скрутившись у темряві під стіною серед тіней порожньої спальні, і чекав, доки зможе перейти, чекав, доки Тім зробить два кроки.
Джулі схвильовано спостерігала, як її восьмирічний син іде геть.
15