— Що ж, — відповіла Джулі. — Третина з нас і справді виродки, то чому б цього не визнати? Я, наприклад, знаю, що мій син — ні до чого не придатний виродок.
Кьорт вхопив її за руку.
— Ніхто не сміє так називати Тіма, навіть ти!
— Але це правда! — вона вирвалася. — Якби ми були в Сонячній системі, якби ми не відокремилися, ти і я сиділи б у таборі для інтернованих, очікуючи на... Сам знаєш на що. — Вона гнівно тицьнула пальцем у бік сина. — І, може, ніякого Тіма не було б.
З кутка заговорив чоловік з гострим обличчям.
— Ми б нізащо не залишилися в Сонячній системі, ми прорвалися б сюди власними силами, без сторонньої допомоги. Тож це не заслуга Фейрчайлда, це ми взяли його з собою. Ніколи цього не забувайте!
Кьорт вороже подивився на чоловіка. Рейнольдз, командувач телепатичних військ, знову напився. Напився й бризкав своєю дошкульною ненавистю до нормів.
— Можливо, — погодився Кьорт, — але нам би було непереливки.
— Ми обоє знаємо, що не дає Колоніям впасти, — відповів Рейнольдз, його розпалене обличчя було набундюченим і єхидним. — Як довго ці бюрократи протрималися б без Дурника і Саллі? Без вас, двох провидців? Без телепатів і решти наших? Визнай: нам не потрібні ці правові евфемізми. Ми не зможемо перемогти побожними апеляціями до свободи і рівності, ми переможемо, бо на Террі немає псі.
Атмосфера в кімнаті вже не була радісною. Норми почали гнівно шепотітися.
— Послухай, — сказав Фейрчайлд до Рейнольдза, — ти все ж людська істота, хоч і можеш читати думки. Твій талант не означає...
— Не треба мені нотацій, — урвав його Рейнольдз. — Жоден телепень не вказуватиме мені, що робити.
— Ти забагато собі дозволяєш, — сказав Кьорт до Рейнольдза. — Хтось одного дня поставить тебе на місце. Якщо цього не зробить Фейрчайлд, то, можливо, це буду я.
— Ти і твої надокучливі тепи, — псі-воскреситель рушив на Рейнольдза і вхопив його за комір. — Думаєш, ти вищий за нас, бо можеш залазити в наші голови? Думаєш...
— Забери руки, — сказав Рейнольдз задерикуватим голосом. Двоє чоловіків зчепилися, до них приєднався третій. На підлогу полетіла склянка, якась жінка істерично закричала, посеред кімнати миттю зчинився страшенний гармидер.
Фейрчайлд гучно закликав усіх заспокоїтися.
— Заради Бога, якщо ми почнемо боротися одне з одним, нам кінець. Хіба ви не розумієте? Ми маємо працювати разом!
Галас стих не одразу. Блідий Рейнольдз проштовхався повз Кьорта, бурмочучи щось собі під ніс.
— Я йду звідси геть.
Інші телепати войовничо повиходили за ним услід.
Доки вони з Джулі повільно їхали додому крізь синювату темряву, Кьортові не йшов з голови уривок Фейрчайлдової промови:
«Вам кажуть, що перемога колоністів означатиме перемогу псі над нормальними людьми. Це неправда! Відокремлення не планували і не очолювали ні псі, ні мутанти. Повстання було стихійною реакцією колоністів усіх класів».
— Я от думаю, — заговорив Кьорт. — Можливо, Фейрчайлд помиляється. Може, насправді ним керують псі, хоч він цього і не знає. Особисто мені він подобається, хоч він і телепень.
— Так, він телепень, — погодилася Джулі. У темряві салону її сигарета палала яскравим вогником гніву. Зігрітий теплом двигуна, Тім скрутився калачиком на задньому сидінні і спав. Перед маленьким наземним авто простягнувся порожній кам’янистий ландшафт Проксими III — ворожі, чужі й примарні простори. Серед агроцистерн з урожаєм і полів подекуди виднілися прокладені людьми дороги і якісь споруди.
— Я не довіряю Рейнольдзу, — вів далі Кьорт, знаючи, що починає передбачену сварку між ними, та все ж не бажаючи її уникати. — Рейнольдз розумний, безпринципний і амбітний, він домагається престижу і статусу. Фейрчайлд, натомість, дбає лише про благо Колонії і справді вірить у все, що надиктував на тих камінцях.
— Та це ж якісь шмарклі, — презирливо сказала Джулі, — террани обрегочуться. Навіть я не могла слухати їх всерйоз, а, бачить Бог, від них залежать наші життя.
— Що ж, — сказав обережно Кьорт, знаючи, на що наривається, — може, є террани, у яких почуття справедливості більше, ніж у вас з Рейнольдзом. — Він поглянув на неї. — Я бачу, що ти збираєшся зробити, і ти це так само бачиш. Може, ти справді права і нам треба нарешті розійтися. Десять років — це довго, коли більше немає почуттів. Але ж це від початку була не наша ідея.
— Так, — погодилася Джулі. Вона роздушила сигарету й нервово закурила наступну. — Якби ж крім тебе був ще хоча б один інший провидець, хоча б один. Це те, чого я не можу пробачити Рейнольдзу. Знаєш, це ж була його ідея. Мені не треба було погоджуватися. Заради величі раси! Вперед і вгору під прапором псі! Містичне парування перших справжніх провидців в історії! І тепер подивись, що з того вийшло!
— Стули рота, — сказав Кьорт. — Він не спить і чує тебе.
У голосі Джулі була гіркота.
— Чує мене? Так. Розуміє мене? Ні. Ми хотіли знати, як виглядатиме друге покоління. Що ж, тепер ми знаємо. Провидець плюс провидиця дорівнює виродок. Непотрібний мутант, монстр. Давай визнаємо: «м» на його картці означає «монстр».
Пальці Кьорта міцніше стиснули кермо.
— Ні ти, ні будь-хто інший не називатиме його так.
— Монстр! — вона перехилилася до Кьорта, білі зуби поблискували у світлі приладової дошки, очі палахкотіли. — Може, террани праві, може, нас, провидців, слід стерилізувати або й взагалі знищити. Стерти. Думаю... — вона раптом затнулася, втративши бажання продовжувати.
— Давай, — сказав Кьорт. — Ти думаєш, що коли повстання переможе і ми будемо контролювати Колонії, нам слід провести «реорганізацію». Під керівництвом телепатів, звісно.
— Треба відділити зерно від полови, — сказала Джулі. — Спочатку Колонії від Терри, потім нас від них. І коли він виросте, хоч він і мій син...
— Ти оцінюєш людей за їхньою корисністю, — урвав її Кьорт. — Тім не корисний, тож немає сенсу дозволяти йому жити, так? — його тиск стрімко підвищувався, але йому вже було байдуже. — Ви хочете розводити людей як худобу. Людина не має права на життя, це привілей, який ми надаємо за своєю примхою.
Кьорт розігнав автівку по порожній трасі.
— Ти чула белькотіння Фейрчайлда про свободу і рівність.
Він у це вірить, і я вірю. А ще я вірю, що Тім, як і будь-хто інший, має право на життя. Неважливо, настільки корисний його талант і чи взагалі він його має.
— Він має право на життя, — сказала Джулі, — але він не один з нас. Він неповноцінний, у нього немає нашої здібності, нашої... Нашої вищої здібності, — сказала вона переможно.
Кьорт пригальмував на узбіччі, зупинив машину й відчинив двері. Салон заповнило важке їдке повітря.
— Їдь додому, — він схилився над заднім сидінням і розштовхав Тіма. — Давай, малий, ми виходимо.
Джулі потягнулася до керма.
— Коли ти повернешся? Чи ти вже вирішив остаточно? Краще перестрахуйся, бо може до неї стоїть черга.
Кьорт вийшов з автівки, двері позаду грюкнули. Він узяв сина за руку й повів дорогою до чорного прямокутника сходів, що темно вивищувалися у нічному мороці. Доки вони підіймалися, Кьорт почув, як по трасі зашуміло авто, прямуючи крізь темряву додому.
— Де ми? — запитав Тім.
— Ти знаєш це місце, я приводжу тебе сюди щотижня. Це школа, де навчають таких, як ми, школа, де псі здобувають свою освіту.
II
Навколо загорілися лампи. Від входу, як металеві лози, тягнулися коридори.
— Ти можеш ненадовго залишитися тут, — сказав Кьорт синові. — Витримаєш кілька днів без мами?
Тім не відповів. Він поринув у свою звичну мовчанку і йшов поруч з батьком. Кьорт дивувався, як хлопчик може водночас бути таким відстороненим, — а він, очевидно, був відстороненим, — і таким вкрай сторожким. Відповідь легко зчитувалася з кожного дюйма напруженого юного тіла. Тім був відсторонений лише від контакту з людськими істотами, але підтримував майже маніакально тісний зв’язок із зовнішнім світом. Чи, радше, з якимось із зовнішніх світів. Хай би яким був його світ, він не охоплював людей, хоча й складався з реальних зовнішніх об’єктів.