— Візьміть трохи цукерок, — запропонував він. Дощ із шоколаду градом загуркотів по підлозі. Кьорт і Саллі відступили від цього цукеркового потопу. Разом із солодощами падали уламки якихось механізмів, картонні коробки, частини приладової панелі й зазубрений шматок бетонної підлоги. — Кондитерська фабрика з Терри, — радісно пояснив Дурник. — Я дуже точно визначив її координати.
Навіть Тім вийшов зі своєї задуми, нахилився й підібрав жменю цукерок.
— Не соромся, — сказав до нього Кьорт. — Можеш спокійно брати.
— Цукерки — то тільки для мене, — прогримів розгніваний Дурник, і солодощі зникли. — Я відіслав їх назад, — пояснив він сердито. — Вони мої.
У діях Дурника не було злості, а лише безмежне дитяче себелюбство. Завдяки його таланту всі предмети у Всесвіті стали його власністю, його жирні руки могли дотягнутися до будь-чого. Він міг, наприклад, потягнутися за Місяцем і дістати його. На щастя, більшість речей залишалися поза межами його розуміння і не становили цікавості.
— Давай припинимо ці ігри, — сказав Кьорт. — Ти можеш сказати, чи хтось із телепатів зараз достатньо близько, щоб зчитувати нас?
Дурник невдоволено взявся шукати. Він міг відчувати предмети, хоч би де вони були. Завдяки своєму таланту він був на зв’язку з кожним фізичним об’єктом у Всесвіті.
— Поблизу — жодного, — оголосив він нарешті. — Є один десь за сто футів, але я переміщу його подалі. Терпіти не можу, коли тепи порушують мою приватність.
— Ніхто не любить тепів, — сказала Саллі. — Це мерзенний, гидкий талант. Зазирати людям у голови — це як підглядати за ними, коли вони миються, переодягаються чи їдять. Це неприродно.
Кьорт усміхнувся.
— А хіба це якось відрізняється від таланту провидців?
Моє вміння теж не назвеш природним.
— Провидці мають справу з подіями, а не з людьми, — відповіла Саллі. — Передбачати майбутні події — це ніяк не гірше, ніж знати про минулі.
— Або навіть краще, — зауважив Кьорт.
— Ні, — категорично заперечила Саллі. — Іноді через це можна втрапити в халепу. Через вас я постійно маю стежити, щоб не думати зайвого. Щоразу, коли я бачу тепа, у мене від нього холодні мурахи по спині, і хай би як старалася, я не можу не думати про неї, хоча чудово знаю, що не повинна цього робити.
— Здатність передбачення не має жодного стосунку до Пат, — сказав Кьорт. — Провидці не роблять нічого невідворотним. Знайти Пат було складним завданням, і це був мій свідомий вибір.
— Ви не шкодуєте? — запитала Саллі.
— Ні.
— Якби не я, — урвав їх Дурник, — ти б ніколи не дістався до Пат.
— А я б хотіла, щоб нічого цього взагалі не було, — із запалом сказала Саллі. — Якби не Пат, ми б ніколи не вляпалися у всю цю історію. — Вона вороже зиркнула на Кьорта. — І мені вона не здається красивою.
— На що ти натякаєш? — спокійно запитав Кьорт. Йому вдалося не виказати своїх емоцій. Він уже передбачив беззмістовність спроб пояснити дитині й ідіоту, чому Пат така важлива. — Ти ж знаєш, що ми не можемо вдавати, наче не знайшли її.
— Я знаю, — визнала Саллі. — І тепи вже з нас щось зчитали. Тому їх тут так багато й ошивається. Добре, що ми хоч не знаємо, де вона.
— Я знаю, де вона, — сказав Дурник. — Я точно знаю, де вона.
— Аж ніяк, — заперечила Саллі. — Ти лише знаєш, як її звідти дістати, а це не те ж саме. Ти не можеш пояснити, ти просто переміщуєш нас туди-сюди.
— Це планета, — відповів розлючено Дурник, — з дивними рослинами і купою зелених штук. Там розріджене повітря. Вона живе в таборі, звідки люди на весь день ідуть у поля. Там дуже мало людей, але вистачає слабосилих тварин. Там холодно.
— Де ця планета? — запитав Кьорт.
— Вона... — забелькотів Дурник, замахавши м’ясистими руками. — Це десь біля... — він здався, пирхнув у бік Саллі, а тоді матеріалізував у дівчинки над головою посудину з брудною водою. Щойно рідина полилася, Саллі зробила кілька швидких рухів руками.
Дурник заверещав від жаху, і вода зникла: Саллі оживила пальці на його лівій руці. Він лежав, задихаючись від страху, його тіло тремтіло. Дівчинка витирала мокру пляму на своєму халаті.
— Не роби так більше, будь ласка, — попросив її Кьорт. — Його серце може не витримати.
— Жирна свиня, — Саллі почала ритися у шафі. — Добре, якщо ви вже справді вирішили йти, то можемо вирушати. Тільки давайте не залишатися там надто довго, бо ви завжди спочатку говорите з Пат, а потім зникаєте з нею на години. Там вночі холодно, а в них немає опалення. — Вона витягла з шафи пальто. — Я візьму це з собою.
— Ми нікуди не йдемо, — сказав їй Кьорт. — Цього разу все буде інакше.
Саллі кліпнула.
— Інакше? В якому сенсі?
Дурник теж був здивований.
— Я вже збирався вас туди перемістити, — поскаржився він.
— Я знаю, — рішуче сказав Кьорт. — Але цього разу я хочу, щоб ти перемістив Пат сюди. Перемістив її до цієї кімнати, розумієш? Настав час, про який ми говорили. Переламний момент.
Коли Кьорт увійшов до кабінету Фейрчайлда, з ним була лише одна людина. Саллі знову спала в ліжку. Дурник, як завжди, не вилазив зі своєї зали. Тім досі був у Школі, під наглядом начальства із псі, але не телепатів.
Натомість з ним ішла розгублена, перелякана і знервована Пат. Чоловіки, що сиділи в офісі, дивилися на них роздратовано.
Їй було десь дев’ятнадцять. Дівчина була струнка, з мідною шкірою і великими чорними очима, вдягнена у полотняну робочу сорочку і джинси. На її важкі черевики налипла багнюка.
Грива волосся була зав’язана у хвіст і стягнута червоною хусткою. З-під закочених рукавів виднілися вправні засмаглі руки.
На шкіряному поясі висіли ніж, польова рація і екстрений запас їжі та води.
— Це та сама дівчина, — сказав Кьорт. — Уважно її роздивіться.
— Звідки ви? — звернувся Фейрчайлд до Пат. Він відсунув убік стос наказів і доповідних, шукаючи свою люльку.
Пат завагалася.
— Я... — почала було вона і невпевнено глянула на Кьорта. — Ти казав нікому не розповідати, навіть тобі.
— Усе гаразд, тепер можна, — лагідно сказав Кьорт і повернувся до Фейрчайлда. — Я вже знаю, що вона скаже, бо передбачив це, але до сьогодні я теж не знав. Не хотів, щоб тепи з мене все витягли.
— Я народилася на Проксимі VI, — тихо сказала Пат. — Я там виросла і сьогодні вперше опинилася за межами своєї планети.
Очі Фейрчайлда розширилися.
— Це дике місце. Насправді, це один з наших найпримітивніших регіонів.
Група консультантів з нормів і псі, що сиділи в офісі, підійшли ближче, щоб подивитися. Один широкоплечий старий з обвітреним, як камінь, обличчям і проникливими сторожкими очима підняв руку.
— Чи правильно ми розуміємо, що тебе сюди перемістив Дурник?
Пат кивнула.
— Я не одразу це зрозуміла, тобто це було зовсім неочікувано. — Вона поплескала по своєму поясу. — Я саме працювала, розчищала зарості... Ми намагаємось розширюватися, звільнити більше землі під поля.
— Як тебе звати? — запитав її Фейрчайлд.
— Патриція Енн Коннелі.
— З якого класу?
Дівочі потріскані від сонця губи ворухнулися.
— Мутів.
Службовці захвилювалися.
— То ти мутант? — запитав її старий. — Без псі-здібностей? Тоді чим ти відрізняєшся від нормів?
Пат глянула на Кьорта, і він вийшов наперед, щоб відповісти замість неї.
— Через два роки цій дівчині буде двадцять один, і ви знаєте, що це означає: якщо вона й досі буде у класі мутів, її стерилізують і відправлять у табір. Це політика Колоній. Якщо ж Терра нас переможе, її стерилізують у будь-якому разі, разом з усіма іншими мутантами і псі.
— Ви хочете сказати, що в неї є талант? — запитав Фейрчайлд. — Ви хочете, щоб ми перекваліфікували її з мутів у псі? — він поплескав руками по стосу паперів на столі. — Ми щодня отримуємо тисячі таких звернень, а ви заради цього прийшли сюди о четвертій ранку? Є стандартна форма, яку треба заповнити, це звичайна канцелярська процедура.