Старий прочистив горло.
— Ця дівчина вам близька? — запитав він.
— Так, я справді маю в ній особисту зацікавленість, — відповів Кьорт.
— Де ви зустрілися? — запитав старий. — Якщо вона ніколи не була за межами Проксими VI...
— Мене переміщав туди й назад Дурник, — відповів Кьорт. — Я побував там близько двадцяти разів. Звісно, я не знав, що це Прокс VI, а знав лише, що це одна з планет Колоній, примітивна й досі дика. Спочатку я натрапив на аналіз особистості та неврологічних характеристик Пат у наших файлах на мутантів. Коли я зрозумів, що знайшов, то показав Дурнику ідентифікаційний мозковий знімок, і він відіслав мене туди.
— І що це за знімок? — запитав Фейрчайлд. — У чому її особливість?
— Талант Пат не є визнаним паракінетичним талантом, — сказав Кьорт. — У певному сенсі він ним і не є, але стане одним із найкорисніших талантів, які ми відкрили. Ми мали б очікувати на його появу. Щоразу, коли в природі з’являється новий організм, з’являється й інший, який на нього полює.
— Ближче до діла, — сказав Фейрчайлд і потер синювату щетину на підборідді. — Коли ви звернулися до мене, то сказали, що це...
— Погляньмо на псі-таланти як на інструмент виживання, — сказав Кьорт. — Телепатичні здібності, наприклад, це розвинена захисна система організму. Вона поставила телепатів на голову вище від їхніх ворогів. Але чи назавжди? Хіба система зазвичай не приходить у рівновагу?
Першим відповів старий.
— Розумію, — захоплено сказав він і криво посміхнувся. — Ця дівчина має імунітет до телепатичних проб.
— Саме так, — відповів Кьорт. — Поки що вона перша, але дуже ймовірно, що згодом з’являться й інші. І не лише імунні до телепатії. З’являться організми, резистентні до різних паракінетиків: до провидців, як я, до воскресителів, до аніматорів — до кожної псі-сили. У нас постане четвертий клас, анти-псі. Він просто мусив з’явитися.
III
Кава була штучною, але гарячою і смачною. Як і яйця з беконом, її синтезували з вирощених в агроцистернах харчових компонентів та протеїнів, із суворо дозованим додаванням місцевих рослинних волокон. Вони снідали, надворі сходило сонце. Пустельний сірий ландшафт Проксими III злегка відсвічував червоним.
— Красиво, — сором’язливо сказала Пат, дивлячись у кухонне вікно. — Я б хотіла оглянути ваш сільськогосподарський інвентар. У вас є чимало з того, чого немає у нас.
— У нас було більше часу, — нагадав їй Кьорт. — Цю планету заселили на століття раніше за твою, тож ви нас ще наздоженете. На Прокс VI більше природних ресурсів, та й земля плодючіша.
Джулі не сіла за стіл разом з ними, а склавши руки продовжувала з незворушним обличчям стояти, спершись на холодильник.
— Вона справді залишиться тут? — запитала вона тонким надривним голосом. — У цьому будинку, з нами?
— Саме так, — відповів Кьорт.
— Як надовго?
— Кілька днів, може, тиждень. Доки мені вдасться розворушити Фейрчайлда.
Знадвору долинали невиразні звуки. Люди в житловому районі навколо прокидалися й готувалися до нового дня. Кухня була теплою і світлою, вікна з прозорого пластику відділяли її від ландшафту з розкиданого каміння, хирлявих дерев і рослин, що простягався аж до хребта обвітрених гір за кількасот миль. Холодний ранковий вітер ганяв сміття, яким був завалений закинутий міжсистемний злітний майданчик на околиці району.
— Цей майданчик поєднував нас із Сонячною системою, він був нашою пуповиною, — пояснив Кьорт. — Тепер зв’язок урвався, принаймні на зараз.
— Він чудовий, — сказала Пат.
— Майданчик?
Дівчина показала на башти високотехнологічного гірничодобувного плавильного комбінату, який височів за рядами будинків.
— Я маю на увазі комбінат. Ландшафт тут такий самий голий і жахливий, як і в нас, але всі ці споруди, те, що вам вдалося відвоювати... — вона схвильовано замовкла. — Скільки я себе пам’ятаю, ми боремося з деревами і камінням, намагаємося розчистити землю, намагаємося створити собі місце для життя. На Прокс VI взагалі немає важкого обладнання, лише ручні інструменти і наші спини. Та ти й сам знаєш, ти ж бачив наші села.
Кьорт відсьорбнув кави.
— На Прокс VI багато псі?
— Лише декілька, і переважно вони слабкі. Двоє воскресителів, купка аніматорів, яким дуже далеко до Саллі. — Вона розсміялася, блиснувши рівними білими зубами. — Ми селюки порівняно з цим метрополісом. Ти бачив, як ми живемо. Поодинокі села, ферми, кілька ізольованих центрів постачання, один нікудишній посадковий майданчик. Ти бачив мою сім’ю, моїх братів і батька, наше домашнє життя, якщо цю дерев’яну халупу можна назвати домом. Ми на три століття відстаємо від Терри.
— Ви вчили і про Терру?
— О, так. Плівки приходили безпосередньо із Сонячної системи аж до Відокремлення. Не те щоб я шкодую, ми взагалі-то мали працювати, а не переглядати плівки, але було цікаво побачити материнський світ, великі міста, усі ці мільярди людей. Особливо мене вразили ранні колонії Венери і Марса. — Її голос тремтів від захвату. — Колись вони були такими ж, як наша. Їм довелося розчищати Марс так само, як ми розчищаємо Прокс VI. Ми розчистимо її, збудуємо міста і злітні майданчики. Ми працюємо над цим, не покладаючи рук.
Джулі відійшла від холодильника і, не дивлячись на Пат, заходилася збирати зі столу посуд.
— Я, мабуть, здаюся наївною, але де вона спатиме? — запитала Джулі Кьорта.
— Ти знаєш відповідь, — терпляче сказав він. — Ти все це вже передбачила. Тім у Школі, тож вона може пожити в його кімнаті.
— А я що маю робити? Годувати її, чекати на неї, обслуговувати її? Що я маю казати людям, коли вони її побачать? — обурювалася Джулі. — Що вона моя сестра?
Пат усміхнулася до Кьорта, граючись ґудзиком на своїй сорочці. Грубощі Джулі, здавалося, зовсім її не зачіпали, вона залишалася спокійною. Може, саме тому тепи й не могли її зчитати. Дівчина виглядала відстороненою і байдужою, неначе злість і лють були спрямовані не на неї.
— За нею не треба доглядати, — відповів дружині Кьорт. — Дай їй спокій.
Джулі поспіхом, нервово закурила сигарету.
— Я з радістю дам їй спокій, але вона не може ходити тут у цьому робочому одязі, наче якась каторжанка.
— То дай їй щось зі свого, — запропонував Кьорт.
Обличчя Джулі скривилося.
— Вона не влізе у мій одяг, вона надто дебела. Який у тебе розмір талії? — звернулася вона до Пат, намагаючись допекти дівчині. — Тридцятий? Боже, чим ти займалася? Тягала плуг? Подивись на цю шию, на ці плечі... Вона виглядає, як тяглова коняка.
Кьорт раптом підвівся, відштовхнувши свій стілець від столу.
— Ходімо, — сказав він до Пат. Її конче треба було забрати подалі з цієї ворожої, токсичної атмосфери. — Я покажу тобі околиці.
Пат скочила на ноги, її щоки почервоніли.
— Я хочу побачити все, тут стільки нового для мене. — Вона поквапилася за ним слідом. Кьорт схопив куртку й рушив до вхідних дверей. — А ми можемо подивитися на Школу, де ви навчаєте паракінетиків? Хотілося б подивитися, як ви з ними працюєте. І ще цікаво, як влаштований Уряд Колоній, як Фейрчайлд працює із псі.
Джулі вийшла за ними на ґанок. Їх обдувало морозне ранкове повітря, змішане з гуркотом машин, що прямували з житлового району в бік міста.
— У моїй кімнаті є блузки й спідниці, — сказала вона до Пат. — Вибери собі щось легке, тут тепліше, ніж на Прокс VI.
— Дякую, — відповіла дівчина й поквапилася назад у будинок.
— Вона гарненька, — сказала Джулі до Кьорта. — Якщо її відмити й переодягти, вона, мабуть, виглядатиме цілком нормально. Та й фігура у неї гарна — немов налита. Але чи є щось у ній самій? Як щодо її особистості?
— Є, звичайно, — відповів Кьорт.
Джулі знизала плечима.
— Що ж, вона молода, значно молодша за мене. — Жінка кволо всміхнулася. — Пам’ятаєш, як ми з тобою вперше зустрілися? Десять років тому... Мені було цікаво побачити тебе, поговорити з єдиним іншим провидцем. У мене було так багато мрій і сподівань щодо нас двох. Я була її віку, може трохи молодшою.