Кьорт відімкнув замок і зайшов до кімнати сина. Двері за ним зачинилися, і навіжені крики дівчинки стихли до приглушеного дзижчання. Тім підвівся на ліжку, здивований і сонний.
— Хотімо, — сказав Кьорт. Він витягнув хлопчика з ліжка, одягнув і підштовхнув у бік коридору.
Коли вони повернулися до зали Дурника, Саллі вже була там.
— Він цього не зробить, — закричала вона. — Він боїться мене, і я наказала йому не робити цього. Зрозуміло?
Дурник лежав, розвалившись у своєму масивному кріслі.
Коли Кьорт їіідійшов, той заледве підвів свою велику голову.
— Чого тобі? — буркнув він. — Що з нею? — він вказав на нерухоме тіло Пат. — Вона знепритомніла?
— Рейнольдз її вбив! — заверещала Саллі, пританцьовуючи довкола Кьорта і Тіма. — І він збирається вбити містера Пьорсела! Він повбиває всіх, хто спробує нас зупинити.
Обличчя Дурника потемніло. Складки його кнуруватої плоті почервоніли, стали плямисто-малиновими.
— Що відбувається, Кьорте? — запитав він.
— Тепи беруть владу.
— Вони вбили твою дівчину?
— Так.
Дурник із зусиллям всівся й перехилився вперед.
— І тепер Рейнольдз полює на тебе?
— Так.
Дурник нерішуче облизав губи.
— Куди ти хочеш потрапити? — запитав він хрипко. — Я міг би перемістити тебе звідси, може, на Терру чи...
Саллі зробила кілька відчайдушних рухів руками. Деталі крісла Дурника почали корчитися й ожили, бильця врізалися у його тістоподібне черево. Він відригнув і заплющив очі.
— Ти про це пошкодуєш! — закричала Саллі. — Я можу зробити з тобою жахливі речі!
— Я не хочу на Терру, — сказав Кьорт. Він підібрав тіло Пат і покликав Тіма стати біля нього. — Я хочу на Проксиму VI.
Дурник вагався. До кімнати вже обережно підступали представники Школи і тепи. Шум і гамір голосів, у яких вчувалася нерішучість, відлунювали коридорами.
Пронизливий голос Саллі, що намагалася привернути увагу Дурника, переріс у волання.
— Ти знаєш, що я зроблю! Ти знаєш, що з тобою трапиться!
Зрештою Дурник наважився. Перед тим, як переключитися на Кьорта, він вдарив по Саллі. На неї згори шипучим вихором полилася тонна розплавленого пластику, переміщена десь із фабрики на Землі. Тіло Саллі розчинялося, одна рука так і лишилася піднятою вгору, посмикуючись, у повітрі досі висіло відлуння її голосу.
Але Дурник не встиг. Його накрило хвилею анімації, яку дівчинка спрямувала на нього перед смертю. Кьорт, уже відчуваючи перетворення простору довкола себе, востаннє глянув на Дурника. Він ніколи не знав, чим саме погрожувала Саллі огрядному недоумку, але тепер зрозумів, чому той так вагався. З горла Дурника вирвався пронизливий крик, зала довкола замерехтіла. Огорнуте анімацією Саллі, його тіло почало мінитися й розпливатися.
Лише тоді Кьорт збагнув, скільки хоробрості було поховано під цими шарами жиру. Дурник знав, чим ризикує, але зважився і тепер мужньо, наскільки це взагалі було можливо, розплачувався за свій вибір.
Його велетенське тіло зникло під товщею павуків, що заповзали по ньому. Те, що колись було Дурником, тепер стало ворухкою купою волохатих створінь, тисячами, легіонами павуків, що копошилися, видиралися один на одного, падали й знову дерлися нагору.
А тоді зала зникла. Кьорт перемістився.
Був ранній полудень. Він трохи полежав, похований у переплетенні лози. Довкола дзижчали комахи, шукаючи вологу на стеблах смердючих квітів. Сонце у червонястому небі припікало дедалі сильніше. Десь далеко тужливо закричала якась тварина.
Поруч заворушився його син. Хлопчик звівся на ноги, трохи походив довкола і зрештою підійшов до батька.
Кьорт підвівся. Його одяг був порваний, зі щоки в рот стікала кров. Він струснув головою, здригнувся і роззирнувся навкруги.
Тіло Пат лежало за кілька футів. Висохле, поламане і бездиханне. Покинута порожня шкаралупа.
Кьорт підійшов до неї, присів навпочіпки, бездумно її розглядаючи, а тоді нахилився, підібрав і звівся на ноги.
— Ходімо, — сказав він до Тіма, — час вирушати.
Вони йшли довго. Дурник закинув їх поміж двома селами у густі зарості лісів Проксими VI. Зрештою вони зупинилися перепочити в полі. Вздовж ряду похилених дерев тягнувся блакитний дим. Може, з печі, а може, хтось випалював зарості. Він знову взяв тіло Пат на руки і рушив далі.
Коли вони вийшли з підліску на дорогу, селяни від страху заклякли. Хтось дременув геть, а хтось залишився, очманіло дивлячись на чоловіка з хлопчиком.
— Хто ти? — запитав один із селян, тримаючи в руці різак. — І що це в тебе?
Вони знайшли вантажівку, дозволили покласти тіло Пат до грубо обтесаного дерева, а тоді відвезли їх із сином до найближчого поселення. Це було недалеко, лише сто миль. Зі спільних запасів села йому видали простий робочий одяг і нагодували.
Тіма покупали й доглянули, було оголошено загальні збори.
Кьорт сидів за величезним грубим столом, заставленим об’їдками обіду. Він уже знав їхнє рішення, він легко зміг його передбачити.
— У такому стані вона вже не зможе її оживити, — пояснив йому староста. — Верхні нервові вузли і мозок пошкоджені, як і більша частина спинного мозку.
Кьорт мовчки все вислухав, випросив у них пошарпану вантажівку, завантажив у неї Пат з Тімом і поїхав геть.
Її село попередили про його прибуття по короткохвильовому радіо. Оскаженілі селяни витягнули Кьорта з вантажівки.
Довкола кипів шквал криків і люті, схвильованих облич, спотворених горем і жахом. Лемент, штурхани, запитання, натовп чоловіків і жінок, що метушилися й штовхалися, аж доки брати Пат не провели його до себе додому.
Вони поклали тіло дівчини на стіл й обмацали тремтячими руками.
— Уже нічого не вдієш, — сказав Кьорту її батько. — Та й старої вже немає, здається. Минуло чимало років. — Старий показав на гори. — Вона жила там і колись спускалася сюди, але її вже давно не видно. — Він грубо схопив Кьорта. — Уже запізно, чорт забирай! Вона мертва! Ти не можеш її повернути.
Він вислухав їх, але сам нічого не сказав. Його не цікавили жодні передбачення. Коли вони виговорилися, Кьорт узяв тіло Пат, відніс до вантажівки, покликав сина і рушив далі.
Вантажівка важко видиралася дорогою до гір, довкола було прохолодно й тихо. Крижане повітря поколювало шкіру. Дорога губилася в густих клубах туману, що підіймалися з вапнистого ґрунту. Одного разу неповоротка тварина заступила йому шлях і стояла, аж доки Кьорт не відігнав її камінням. Зрештою скінчилося пальне, і вантажівка зупинилася. Він виліз, трохи постояв, а тоді розбудив сина. Далі вони йшли пішки.
Коли він знайшов хатину на виступі скелі, вже майже стемніло. Кьорт продирався через купи якогось сміття, бляшанок і коробок, гнилого одягу і поточеної паразитами деревини. Огидно смерділи тельбухи і шкури на сушці.
Якась стара поливала клаптик землі з хирлявою городиною. Коли він наблизився, вона опустила лійку й повернулася до нього. Зморшкувате напружене обличчя дивилося недовірливо й зачудовано.
— Я нічим не зможу допомогти, — рішуче сказала вона, схилившись над нерухомим тілом Пат. Воскресителька провела своїми сухими жорсткими руками по мертвому обличчю, відгорнула комір сорочки й потерла холодне тіло дівчини біля основи шиї. Відкинула пасмо чорного волосся і взялася сильними пальцями за череп. — Я тут безсила. — Голос старої у нічному тумані, що клубочився довкола, був скрипучим і хрипким. — Вона вигоріла. Не лишилося тканини, яку можна було б відновити.
Кьорт ледь зміг промовити своїми потрісканими губами:
— А є ще хтось? — прорипів він. — У вас ще є воскресителі? Стара звелася на ноги.
— Вам ніхто не допоможе, ви розумієте? Вона мертва!
Кьорт не рушив з місця і повторював своє запитання знову і знову. Зрештою воскресителька сердито відповіла, що десь на іншому боці планети начебто жив її конкурент. Кьорт віддав старій свої сигарети, запальничку й кулькову ручку, підібрав холодне тіло і рушив назад. Тім плентався за ним з похиленою головою, зсутулившись від утоми.