— Ходімо, — суворо наказав Кьорт. Стара мовчки дивилася, як вони торували свій шлях униз під світлом двох зловісних жовтих місяців Проксими VI.
Вони пройшли лише чверть милі. Тіло Пат в якийсь момент несподівано зникло. Він загубив її, впустив десь дорогою серед завалених сміттям скель і бур’янів, що наповзли на стежку. Можливо, в якусь з глибоких щілин, прорізаних у зазубреному боці гори.
Він сів на землю перепочити, йому більше нічого не лишалося. Фейрчайлд був у лапах тепів, Дурника знищила Саллі, та й самої Саллі теж уже не було. Колонії були беззахисні перед Террою, їхня система захисту від ракет зникла зі смертю Дурника. І Пат.
Ззаду долинув якийсь звук. Ледь дихаючи від розпачу і втоми, Кьорт кволо роззирнувся. На мить він подумав, що це його наздогнав Тім. Кьорт придивився уважніше. Постать, що виринула з напівтемряви, була надто високою і йшла надто впевнено. Знайома постать.
— Ти правий, — сказав старий, древній псі, який стояв тієї ночі поруч із Фейрчайлдом. Він підійшов, високий і величний у жовтому місячному сяйві. — Немає сенсу намагатися повернути її. Це можливо зробити, але надто вже важко. Крім того, є й інші речі, про які нам з тобою треба подбати.
Кьорт кинувся геть. Послизаючись, шпортаючись і наштовхуючись на гостре каміння, він сліпо біг стежкою. Земля під ногами осипалася. Засапуючись, він видерся на рівну поверхню.
Коли Кьорт зупинився знову, його наздогнав Тім. На мить він подумав, що це був міраж, витвір його уяви. Старий зник, наче його там і не було.
Кьорт не одразу зрозумів, що відбувається, аж доки не побачив перетворення на власні очі. Цього разу зміна відбулася в інший бік. Кьорт збагнув, що це був Лівий — те ж знайоме обличчя, але вже інакше. Обличчя, яке він пам’ятав з минулого.
На місці, де щойно стояв восьмирічний хлопчик, тепер лежав і плакав, розмахуючи ручками, шестимісячний малюк.
Зміна знову змінила вектор. Він вже не міг заперечувати того, що бачив на власні очі.
— Гаразд, — сказав він, коли замість малюка повернувся восьмирічний Тім, проте хлопчик затримався лише на секунду.
Він зник майже миттєво, і цього разу на стежці стояв чоловік за тридцять. Чоловік, якого Кьорт ніколи ще не бачив.
Знайомий чоловік.
— Ти мій син, — сказав Кьорт.
— Так і є, — Тім намагався роздивитися його при слабкому світлі місяців. — Ти розумієш, що її не можна повернути, правда ж? Ми маємо розібратися з цим перед тим, як перейдемо до інших питань.
Кьорт втомлено кивнув.
— Я знаю.
— Гаразд, — Тім підійшов до нього і простягнув руку. — Тоді ходімо назад, у нас чимало роботи. Ми, середні та крайні Праві, намагалися пробитися до вас досить довго. Без дозволу Середнього повернутися вкрай важко, а Середній був ще надто малий, щоб зрозуміти.
— То ось що він мав на увазі, — пробурмотів Кьорт, доки вони спускалися дорогою до села. — Інші — це і є він сам, але з інших точок на часовому векторі.
— Ліві — це попередні Інші, — відповів Тім. — Праві, очевидно, — майбутні. Ви казали, що в провидиці з провидцем народжується дитина без таланту. Тепер ти знаєш. Ви створили найсильнішого з можливих Провидця, Провидця, який здатен подорожувати в часі.
— Ви, Інші, намагалися перейти, а він бачив вас і лякався.
— Це було дуже важко, але ми знали, що зрештою він достатньо підросте, щоб зрозуміти. Він вигадав витончену міфологію. Тобто ми вигадали, тобто я... — Тім розсміявся. — Досі немає потрібних слів, їх завжди бракує для опису унікальних явищ.
— Я можу змінити майбутнє, — сказав Кьорт, — бо бачу його. Але я не можу змінити теперішнього. Натомість ти можеш змінити теперішнє, повернувшись у минуле. Тому твій крайній Правий, старий, постійно перебував біля Фейрчайлда.
— Це був один з наших перших успішних переходів. Ми нарешті змогли змусити Середнього зробити два кроки праворуч. Вони помінялися місцями, але минуло багато часу, доки нам вдалося його переконати.
— То що тепер буде? — запитав Кьорт. — З війною? З Відокремленням? З Рейнольдзом?
— Як ти вже зрозумів, ми можемо змінювати події, повертаючись у минуле. Це небезпечно, бо невелика зміна в минулому може цілковито змінити теперішнє. Талант подорожувати в часі є найбільш прометеївським, але й найризикованішим. Усі інші псі можуть змінювати лише те, що має відбутися в майбутньому. Я ж можу стерти будь-які події в минулому, я випереджаю всіх і все. Мені не можна нічого заподіяти, я завжди перший, я завжди буду першим.
Кьорт мовчав, вони вже минали заглухлу поіржавілу вантажівку. Зрештою він запитав:
— А хто такі анти-псі? Ти пов’язаний з ними?
— Не зовсім, — відповів син. — Це передусім твоя заслуга, ти перший зосередився на цій темі. Ми почали працювати над нею лише в останні кілька годин, прийшли на допомогу. Ти бачив нас із Фейрчайлдом, ми підтримуємо анти-псі. Ти б здивувався, якби побачив деякі альтернативні часові реальності, де не знайшлося місця для анти-псі. Твоє передбачення було правильним: вони не дуже приємні.
— Тож віднедавна мені почали допомагати.
— Так, ми страхували тебе, а відтепер допомагатимемо ще більше. Ми завжди намагаємося встановити рівновагу, баланс — як у випадку з анти-псі. Зараз Рейнольдз трохи вибився з рівноваги, але його можна легко поставити на місце, і ми вже над цим працюємо. Звісно, наші можливості не безмежні: ми обмежені тривалістю свого життя, десь сімдесятьма роками. Це дивне відчуття, бути поза часом, бути поза зміною і не підлягати жодним законам.
Здається, ніби ти опинився за межами шахівниці й дивишся на інших збоку, як на фігурки, — вів далі Тім. — І ти сприймаєш Всесвіт як гру на дошці з чорними і білими квадратиками — з усіма людьми і предметами, що застрягли у своїх просторово-часових позиціях. Натомість ми лишаємося поза шахівницею і можемо дотягнутися до вас згори. Змінювати, переміщувати людей, втручатися в гру, тимчасом як фігурки навіть не здогадуються про це, бо ми залишаємося ззовні.
— І ти не можеш її повернути? — благально запитав Кьорт.
— Не варто очікувати від мене співчуття до цієї дівчини, — відповів йому син. — Зрештою, Джулі моя мати. Тепер я знаю, що люди колись мали на увазі під «жорнами богів[17]». Мені б хотілося, щоб у них потрапляло менше людей... Я хотів би врятувати декого з тих, хто потрапив у ці жорна, але якби ти побачив усе з нашої позиції, ти б зрозумів. Перед нами — розкритий всесвіт у нестійкій рівновазі, величезна шахівниця.
— Настільки велика, що життя однієї людини нічого не важить? — у відчаї запитав Кьорт.
Його син виглядав занепокоєним. Кьорт пригадав, що сам так виглядав, коли намагався пояснити хлопчикові щось поза межами розуміння дитини. Він сподівався, що Тім впорається з цим краще, ніж це вдавалося йому самому.
— Усе не так, — сказав Тім. — Для нас вона нікуди не зникла. Вона досі там, по інший бік шахівниці, якого ти не бачиш. Вона завжди там була і завжди там буде. Жодна фігурка ніколи не зникає з дошки, хай навіть яка маленька.
— Це для тебе вона маленька, — сказав Кьорт.
— Так. Ми поза межами дошки. Можливо, нашим талантом зрештою володітимуть усі. Коли це трапиться, більше не буде цього розуміння трагедії і смерті.
— Але до того? — Кьорт до болю напружувався, бажаючи, щоб Тім погодився. — У мене немає твого таланту, тож для мене вона мертва. Місце, яке вона займала на дошці, порожнє, і Джулі не може його зайняти. Ніхто ніколи не зможе.
Тім замислився. Здавалося, наче він щось обдумує, але Кьорт відчував, що його син проходив крізь час, відстежуючи різні варіанти розвитку подій у пошуках спростування. Нарешті його очі знову сфокусувалися на батькові, і він сумно кивнув.
— Я не можу тобі довести, що вона досі на дошці, — визнав він, — і твоє життя справді порожнє у всіх альтернативних часових реальностях.
Кьорт почув, як хтось наближається крізь підлісок. Він повернувся, і в його руках опинилася Пат.
— Крім цієї, — сказав Тім.
Псіоніку, врятуй моє дитя!
17
«Жорна богів мелють повільно, але дрібно». Грецька приказка про невідворотність долі й справедливого покарання (або винагороди) за вчинки людини.