Худий чоловік середнього віку з масним волоссям і жирною шкірою тримав у зубах погнуту сигарету. Його ліва рука лежала на кермі авта, що колись слугувало наземним торговим фургоном. Машина гучно, але рівно гуркотіла, видираючись на підйом і наближаючись до виїзних воріт на межі території громади.
— Пригальмуй, — сказала йому дружина. — Там на купі ящиків сидить охоронець.
Ед Гербі витиснув гальма. Фургон різко смикнувся і зупинився просто перед охоронцем. На задньому сидінні безупинно вередували близнюки, яким уже почала надокучати липка спека, що потроху просочувалася крізь дах і вікна машини. По гладенькій шиї дружини Еда стікали великі краплі поту, на руках жінки кволо крутилося і звивалося немовля.
— Як вона? — запитав він дружину, показуючи на сіре, хворобливе тільце, що виднілося з-під брудної ковдри.
— Схоже, їй так само жарко, як і мені.
Підійшов байдужий охоронець. Його рукави були закочені, з плеча звисала рушниця.
— Куди зібрався, чоловіче? — поклавши свої масивні долоні на відчинене вікно, він ліниво розглядав салон машини: чоловіка з дружиною і дітьми, пошарпану оббивку. — Збираєтеся ненадовго виїхати? Показуй дозвіл.
Ед дістав пом’яту перепустку і передав охоронцю.
— У мене хвора дитина.
Охоронець проглянув документи й повернув їх Едові.
— Краще відвезіть її на шостий рівень. У вас є таке ж право користуватися лікарнею, як і у всіх у цій дірі.
— Ні, — відповів Ед, — я не віддам свою дитину на ту скотобійню.
Охоронець осудливо похитав головою.
— У них хороше обладнання, чоловіче. Високотехнологічні штучки, що залишилися після війни. — Він махнув рукою у бік безлюдних просторів сухих дерев і схилів, що лежали за воротами. — Що, думаєте, на вас там чекає? Хочете позбутися дитини? Викинути в струмок чи колодязь? Це не моя справа, але я б туди й собаки не випустив, не те що хворе дитя.
Ед завів двигун.
— Там нам допоможуть. А якщо віддати дитину на шостий, вони перетворять її на піддослідну тварину. Проводитимуть експерименти, розітнуть і викинуть, сказавши, що не змогли врятувати. Вони звикли так робити на тій війні, тож працюють так і далі.
— Це, звичайно, ваше рішення, але, я думаю, що краще довіритися військовим лікарям з обладнанням, ніж божевільній старій шахрайці, що живе серед руїн. Якась здичавіла дурепа з мішечком смердючого кізяка на шиї белькоче нісенітниці, махає руками й танцює. — Охоронець відійшов від машини, і Ед рушив у бік воріт. — Ідіоти! Ви повертаєтеся у варварство, коли у вас є лікарі, рентген і сироватки внизу на шостому! Навіщо ви їдете в ті руїни, коли у вас тут цивілізація? — крикнув він розлючено їм навздогін і сумно повернувся до своїх ящиків. — Чи принаймні те, що від неї лишилося.
Обабіч глибокої колії, якою, власне, й була дорога, простягалася пустельна земля, суха й обпалена, як мертва шкіра. Різкий полудневий вітер гнув виснажені дерева, що подекуди стирчали з потрісканого й попеченого ґрунту. Подекуди в підліску копошилися приземкуваті силуети світло-брунатних птахів, що набундючено рилися в землі у пошуках хробаків.
Позаду бетонні стіни їхньої громади все віддалялися і вже губилися за горизонтом. Ед Гербі тривожно озирався, і його руки судомно смикнулися, коли після чергового повороту розташовані на схилах радарні вежі остаточно зникли з виду.
— Чорт, — глухо вилаявся Ед, — може, він правий? Може, ми справді робимо дурницю? — чоловіка роздирали сумніви. Подорож була небезпечною. Навіть на пошукові загони з важким озброєнням, бувало, нападали хижі звірі й банди диких напівлюдей, що жили в розкиданих по всій планеті руїнах. Єдиною зброєю, якою він міг захистити себе і свою родину, був ручний різак. Він, звісно, знав, як ним користуватися, недарма ж махав цим ножем на лінії сортування зібраних уламків по десять годин щодня сім днів на тиждень. Але якщо, наприклад, зламається двигун...
— Та годі тобі хвилюватися, — тихо сказала Барбара. — Я вже бувала тут раніше, і жодного разу не було проблем.
Він відчував сором і провину. Його дружина вже не раз прокрадалася за межі громади — так само, як й інші жінки і дружини, як і деякі чоловіки. Чимало робітників виходили за територію, з дозволом чи без нього. Вони були готові на все, аби тільки порушити рутину роботи й навчальних лекцій. Але його страх повернувся. Чоловіка турбувала не якась фізична загроза і навіть не віддаленість від звичного велетенського резервуару зі сталі й бетону, в якому він народився, в якому виріс, провів своє життя, працював і одружився. Еда лякало усвідомлення, що охоронець казав правду про повернення у невігластво і забобони. Від цього його шкіра стала холодною і вогкою, незважаючи на нестерпну спеку середини літа.
— Цим завжди заправляли жінки, — сказав він уголос. — Чоловіки будували машини, розвивали науку і міста. Жінки ж мали свої зілля й настоянки. Думаю, ми спостерігаємо кінець епохи розуму, останні дні раціонального суспільства.
— А що таке місто? — запитав один із близнюків.
— Ви бачите одне з них просто зараз, — відповів Ед і показав рукою за вікно. — Дивіться уважно.
Дерева скінчилися, попечена поверхня коричневої землі змінилася тьмяним металевим полиском. Довкола простягалася горбкувата рівнина, гола і гнітюча, подовбана ямами, вкрита купами пощерблених уламків. Подекуди крізь них проростав темний бур’ян. Досі стояли кілька стін. Полишена перевернута ванна лежала, як мертвий беззубий рот без обличчя і голови.
Цю зону прочісували незліченну кількість разів, усе цінне вже повантажили й вивезли в різні громади поблизу. Уздовж дороги лежали акуратні купки кісток, які позбирали, але так нічого з ними й не зробили. Кістки не мали корисного застосування, на відміну від бетонних уламків, шматків металу, дротів, пластмасових труб і одягу.
— Ти хочеш сказати, що тут жили люди? — охнули хором близнюки. На їхніх обличчях були тривога і недовіра. — Тут... Тут жахливо!
Вони доїхали до роздоріжжя. Ед пригальмував і чекав, доки дружина скаже йому, куди повертати.
— Ще далеко? — хрипко запитав він. — Від цього місця в мене мурахи по спині. Ніколи не знаєш, що ховається у цих підвалах. Ми у дев’ятому році потруїли тут все газом, але зараз він уже, мабуть, вивітрився.
— Праворуч, — сказала Барбара. — Он за той схил.
Ед перемкнувся на першу передачу й повільно повів машину повз вибоїну на бічну дорогу.
— Ти справді думаєш, що в цієї жінки є сила? — запитав він безпорадно. — Я чув багато всякого і ніколи не знав, правда це, чи дурниці. У таких історіях завжди йдеться про якусь стару каргу, що воскрешає мертвих, бачить майбутнє і лікує хворих. Люди говорять про таке вже п’ять тисяч років.
— І вже п’ять тисяч років ці речі справді існують. — Голос його дружини був безтурботним і впевненим. — Вони завжди готові нам допомогти, усе, що нам треба зробити, це прийти до них. Я бачила, як вона зцілила сина Мері Фулсам. Пам’ятаєш? У нього всохла нога і він не міг ходити. Лікарі вже хотіли його позбутися.
— Принаймні так каже Мері Фулсам, — різко відповів Ед. Машина протискалася поміж гілками старезних дерев, руїни залишилися позаду, і дорога раптом пірнула у темні хащі лоз і чагарників, що заступали сонце. Ед кліпнув, а тоді увімкнув слабкі фари. У їхньому мерехтливому світлі машина повзла поритим коліями схилом, потім зробила крутий поворот, і раптом дорога закінчилася.
Вони доїхали до місця призначення. Чотири поіржавілі машини заступали шлях, інші були запарковані на узбіччях і серед хирлявих дерев. За машинами стояла група мовчазних людей — чоловіків та їхніх родин. Усі були у робітничих одностроях громад. Ед поставив машину на ручник і витягнув ключі із замка запалювання. Його вразило, що люди з’їхалися сюди зі стількох різних громад: і з розташованих поблизу, і з далеких, з мешканцями яких він ніколи не зустрічався. Частина людей, які тут чекали, подолали сотні миль.
— Тут завжди доводиться чекати, — сказала Барбара. Вона штовхнула ногою погнуті двері й обережно вислизнула назовні з дитиною на руках. — Люди приїздять сюди за найрізноманітнішою допомогою, коли вона їм потрібна.
Натовп стояв перед грубою дерев’яною спорудою, пошарпаною і напівзруйнованою. Це було перероблене укриття часів війни. Повільна черга людей простягалася до просілих сходів і аж у сам будинок. Раптом Ед уперше побачив ту, до кого прийшов по допомогу.