— Це та стара? — запитав він збуджено, коли на сходах з’явилася тонка висушена постать, оглянула чергу з людей і покликала когось. Вона заговорила з якимсь огрядним чоловіком, а тоді до них приєднався м’язистий велетень. — Боже, — сказав Ед, — то їх тут ціла ватага?
— Різні люди роблять різні речі, — відповіла Барбара. Міцно притримуючи маля, вона обережно пішла в бік черги. — Ми хочемо зцілення, тож маємо стати там праворуч, разом із тими людьми, що біля дерева.
Портер сидів на кухні, курив і пив каву, поклавши ноги на підвіконня і байдуже спостерігаючи за повільною чергою людей, що тягнулася знадвору через головний вхід до дверей різних кімнат.
— Їх сьогодні багато, — сказав він до Джека. — Треба нарешті запровадити якусь плату за наші послуги.
Джек щось сердито буркнув і відкинув назад свою гриву білявого волосся.
— Чого ти сидиш тут і цмулиш каву замість того, щоб піти й допомогти?
— Бо ніхто не хоче заглядати в майбутнє. — Портер гучно відригнув. Він був огрядним, з брезклим тілом, блакитними очима, тонким і масним волоссям. — Коли хтось захоче знати, чи буде багатим чи, може, одружиться на вродливій жінці, я буду чекати у своїй будці й усе розкажу.
— Ворожба, — буркнув Джек. Він неспокійно стояв біля вікна, склавши свої могутні руки на грудях, з тривожним виразом на суворому обличчі. — Ось до чого ми скотилися.
— Я не винен, що вони мене про це запитують. Один пришелепкуватий старий поцікавився, коли помре. Я сказав, що за тридцять один день, а він весь побуряковів і почав кричати. Я кажу їм лише правду, а не те, що вони хочуть почути. — Портер усміхнувся. — Я ж не якийсь пройдисвіт.
— А коли востаннє хтось питав тебе про щось важливе?
— Тобто про щось не таке приземлене? — Портер почав ліниво пригадувати. — Минулого тижня мене запитали, чи літатимуть колись знову міжпланетні кораблі. Я відповів, що наскільки бачу, то ні.
— А ти уточнив, що твоє передбачення лайна варте? Що ти бачиш максимум на пів року вперед?
На жаб’ячому обличчі Портера заграла самовдоволена посмішка.
— Про це він не питав.
Худюща всохла стара зайшла на кухню перепочити.
— Боже, — охнула Телма, опустившись у крісло й наливаючи собі кави. — Я так втомилася, а їх там, мабуть, ще з п’ятдесят, чекають на зцілення. — Вона оглянула свої тремтячі руки. — Мене мало не доконали два раки кісток за один день. Думаю, маля виживе, але інший був надто запущений навіть для мене. Та й маля доведеться привозити ще раз, — її голос втомлено затихав. — Наступного тижня.
— Завтра буде легше, — передбачив Портер. — Через попелову бурю, яка налетить з Канади, більшість людей сидітиме вдома. Але потім, звичайно... — він замовк і з цікавістю подивився на Джека. — Ти чого такий засмучений? Усі сьогодні якісь похмурі.
— Я щойно повернувся від Баттерфорда, — набундючено відповів Джек. — І збираюся піти туди пізніше пробувати знову.
Телма здригнулася, Портер зніяковіло відвернувся. Він не любив говорити про чоловіка, кістки якого лежали купою у підвалі будинку. Огрядне тіло провидця струснув майже забобонний страх. Передбачати майбутнє — це одне діло. Зазирати наперед було позитивним, прогресивним талантом. Але повертатися в минуле, до людей, які вже померли, в міста, які перетворилися на попіл і руїни, в місця, які вже були стерті з лиця землі, брати участь у давно забутих подіях — це було хворобливе, невротичне відтворення того, що вже відбулося. Джек копирсався у кістках — у буквальному сенсі цього слова — минулого.
— Що він сказав? — запитала Телма.
— Те, що й завжди, — відповів Джек.
— Це вже котрий раз?
Губи Джека скривилися.
— Одинадцятий. І він про це знає, я казав йому.
Телма рушила з кухні в коридор.
— Треба братися до роботи, — вона затрималася у дверях. — Одинадцята спроба, і кожен раз те саме. Я тут намагалася порахувати, Джеку. Скільки тобі років?
— А на скільки я виглядаю?
— Десь на тридцять. Ти народився у 1946-му, зараз 2017-й.
Отже, тобі, нині сімдесят один. Але я б сказала, що розмовляю з твоїм «я», яке пройшло десь третину цього шляху. Де зараз твоє сьогоднішнє «я»?
— Ти могла б і сама вирахувати. У 1976-му.
— І що воно там робить?
Джек не відповів. Він чудово знав, що його сьогоднішнє «я», сутність 2017-го, робило в минулому. Дідуган сімдесяти одного року лежав у лікарні в одному з військових центрів, лікуючись від нефриту, що поступово прогресував. Він зиркнув на Портера, щоб зрозуміти, чи не розкаже йому провидець щось із того, що передбачив у майбутньому. Обличчя Портера було байдужим, але це нічого не означало. Йому доведеться попросити Стівена зчитати Портера, якщо він справді захоче щось знати напевне.
Як і тим простим робітникам, які щодня приходили дізнатися, чи вдасться їм розбагатіти чи щасливо одружитися, йому треба було знати дату своєї смерті. Він просто мусив її знати, і це аж ніяк не було примхою.
Він вирішив запитати Портера прямо.
— Давай розберемося. Що ти бачиш про мене протягом наступних шести місяців?
Портер позіхнув.
— Ти хочеш почути в деталях? Це затягнеться на години.
Джек з полегшенням видихнув. Отже, він проживе ще принаймні шість місяців. За цей час він зможе успішно завершити свої перемовини з генералом Ернестом Баттерфордом, начальником штабу військ Сполучених Штатів. Розминувшись з Телмою, він рушив геть з кухні.
— Куди це ти зібрався? — запитала вона.
— Хочу знову зустрітися з Баттерфордом, спробувати ще раз.
— Як завжди, — роздратовано дорікнула йому Телма.
— Так, я тільки цим і займаюся, — відповів Джек. «Принаймні займатимуся, доки не помру», — гірко й ображено подумав він. Доки напівпритомний старий, що лежав на лікарняному ліжку в Балтиморі, штат Меріленд, не відійде сам або ж його не позбудуться, щоб звільнити палату для пораненого рядового, якого привезуть товарним вагоном з передової — обпаленого совєцьким напалмом, покаліченого нервово-паралітичним газом чи божевільного від часточок металевого попелу. Коли труп старого викинуть геть, а чекати на це вже недовго, розмов з генералом Баттерфордом більше не буде.
Спочатку він спустився сходами у підвал хатини. На ліжку в кутку спала Доріс. Чорне волосся дівчини павутинням спадало на її обличчя кольору кави, голова лежала на оголеній руці, а одяг валявся поруч купою на стільці. Вона прокинулася, сонно заворушилася і підвелася, не встаючи з ліжка.
— Котра година?
Джек подивився на годинник.
— Пів на другу. — Він заходився відчиняти хитромудрий замок на одній із шухляд, спустив по перекладині на цементну підлогу металеву скриню, а потім розвернув й увімкнув верхню лампу.
Дівчина з цікавістю за ним спостерігала.
— Що ти робиш? — вона відкинула ковдру, скочила на ноги, потягнулася й босоніж підбігла до нього. — Я могла б дістати її тобі без усієї цієї тяганини.
З обшитої свинцем скрині Джек дістав ретельно складену купку кісток і залишки особистих речей: гаманець, посвідчення, фотографії, кулькову ручку, шматки рваної уніформи, золоту обручку і кілька срібних монет.
— Баттерфорд помер у скруті, — промимрив Джек. Він оглянув магнітну плівку, переконався, що запис повний, і зачинив скриню. — Я казав йому, що принесу її з собою, але він, звичайно, цього не згадає.
— Кожна наступна спроба стирає попередню? — Доріс пішла одягатися. — Щоразу все повторюється, знову і знову, хіба не так?
— Так, це той самий часовий проміжок, — визнав Джек, — але все щоразу відбувається інакше.
Доріс, натягуючи джинси, лукаво подивилася на нього.
— Дещо все ж повторюється... Результат завжди той самий, що б ти не робив. Баттерфорд все одно не зупиняється і передає свої рекомендації президентові.
Джек її не чув. Він уже рухався в минуле, переходив по часовому потоку. Підвал і напівоголена постать Доріс заколихалися й відступили, наче він бачив їх крізь дно склянки, яку поступово заповнювала непрозора рідина. Джека огорнули темрява і мінливий простір. Він рішуче йшов уперед, тримаючи металеву скриню в руках. Насправді, він рухався назад, повертався у напрямку, протилежному до часового вектору, міняючись місцями з молодшим Джоном Тремейном, прищавим хлопцем шістнадцяти років, який слухняно відвідував школу в 1962-му році н. е. у місті Чикаго, штат Іллінойс. Вони мінялися місцями багато разів, його молодше «я» вже мало б звикнути.