Джек сподівався, що Доріс таки встигне одягнутися до того, як хлопець з’явиться у підвалі, але знав, що це марне сподівання.
Темрява позачасся відступила, і він закліпав, потрапивши під жовте сонячне світло. Досі стискаючи в руках металеву скриню, він зробив останній крок у минуле й опинився у центрі великої гомінливої кімнати. Навколо вешталися люди, кілька хлопців і дівчат вирячилися на нього, заклякнувши від подиву. Спочатку він не міг зрозуміти, де опинився, але потім спогади накрили його бурхливим потоком гіркої туги за молодістю.
Він повернувся до шкільної бібліотеки, де колись провів чимало часу. Знайоме місце з книжками і світлими молодими обличчями, яскраво вбраними дівчатами, що хихотіли, вчилися й пускали бісики. Молодь зовсім не передчувала наближення війни, масових смертей, що залишать від міста тільки мертвий попіл, що кружлятиме у повітрі.
Джек поквапився геть з бібліотеки, свідомий, що лишив позаду купу здивованих людей. Було не надто зручно на очах у публіки мінятися місцями з пасивним «я». Раптове перетворення шістнадцятирічного школяра на суворого високого тридцятирічного чоловіка важко приймали навіть у суспільстві, що теоретично вже знало про псіонічні сили.
Теоретично, бо в цей період знали про них мало. Їх зустрічали з острахом і недовірою, час великих сподівань на псіоніків ще не настав. Їхні сили здавалися чудом, і лише за кілька років з’явиться усвідомлення, що ці сили можуть послужити людству.
Він вийшов на людну чиказьку вулицю й зупинив таксі. Його приголомшили гуркіт автобусів і автомобілів, вихор будинків з металевим полиском, людей і знаків. Всюди щось відбувалося: звичайні громадяни займалися своїми невинними буденними справами, далекими від смертоносних планів верхівки. Людей довкола нього збиралися проміняти на химеру міжнародного престижу, людське життя — на примарний фантом. Він дав таксисту адресу готелю Баттерфорда і всівся, готуючись до вже знайомої зустрічі.
Початок був відпрацьований. Джек показав своє посвідчення натовпу озброєних охоронців, його перевірили, обшукали й відвели в номер. П’ятнадцять хвилин він просидів у розкішному передпокої, неспокійно чекав і курив — як завжди. Тут не було жодної можливості щось змінити. Зміни, якщо вдасться їх досягти, будуть пізніше.
— Ви знаєте, хто я? — одразу почав він, коли з внутрішнього кабінету вигулькнула маленька недовірлива голова генерала Баттерфорда. Джек похмуро підійшов до нього, тримаючи в руках скриню. — Це мій дванадцятий візит, і було б добре, щоб цього разу він дав якісь результати.
Глибоко посаджені очі Баттерфорда насторожено поблискували за товстими скельцями окулярів.
— Ти один із цих суперлюдей, — пропищав він. — Псіоніків. — Він пропустив Джека й став біля дверей, заблокувавши їх своїм зсохлим, затягнутим в уніформу тілом. — Отож? Чого тобі треба? Мій час надто цінний, щоб його марнувати.
Джек всівся навпроти столу генерала та його помічників.
— У вас у руках звіт з описом мого таланту. Ви знаєте, що я вмію.
Баттерфорд без особливого зацікавлення проглянув звіт.
— Ти вмієш проходити крізь час. То й що? — його очі звузилися. — І що ти маєш на увазі під дванадцятим разом? — він схопив оберемок доповідних. — Я тебе ніколи раніше не бачив. Кажи, що маєш сказати, а тоді забирайся. Я зайнятий.
— У мене є для вас подарунок, — похмуро сказав Джек. Він поставив на стіл металеву скриню і відкрив її. — Це ваше. Сміливіше, витягніть ці речі й роздивіться їх.
Баттерфорд з відразою подивився на кістки.
— Що це? Якась антивоєнна виставка? Ви, псі, злигалися зі свідками Єгови? — його голос звучав пронизливо й обурено. — І ви збираєтеся залякати мене оцим?
— Та це ж ваші бісові кістки! — прокричав Джек просто в обличчя чоловікові. Він перевернув скриню, і її вміст розсипався по столу й підлозі. — Доторкніться до них! Ви загинете у цій війні, як і всі інші. Ви будете страждати і помрете страшною смертю — вас уб’ють бактеріологічною зброєю рівно через рік і шість днів, рахуючи від сьогодні. Ви проживете достатньо довго, щоб побачити повне знищення нашого суспільства, а тоді помрете, як і всі інші!
Було б простіше, якби Баттерфорд був боягузом. Він сидів, дивлячись на понівечені кості, фотографії, монети й свої поіржавілі особисті речі. Його обличчя побіліло, а тіло заклякло, немов задеревенівши.
— Я не знаю, чи можна тобі вірити, — зрештою сказав він. — Я ніколи по-справжньому не вірив у всі ці псіонічні штучки.
— Це відверта брехня, — гаряче заперечив Джек. — Немає такого уряду на планеті, який би про нас не знав. Ви і Совєцький Союз намагалися зорганізувати нас ще з 1958-го, коли ми заявили про себе.
Дискусія нарешті перемістилася в площину, яку Баттерфорд добре розумів. Його очі розлючено заблищали.
— У цьому й річ! Якби ви, псіоніки, погодилися на співпрацю, цих кісток би не було. — Він сердито вказав на бліду купу на столі. — Ти прийшов сюди й звинувачуєш мене в тому, що я розпочав війну, а мав би звинувачувати себе, бо це ти не підставив плеча. Як ми можемо сподіватися перемогти, якщо кожен з нас не виконуватиме призначеної йому ролі? — він з викликом перехилився до Джека. — Ти стверджуєш, що прийшов з майбутнього, тож розкажи, що робитимуть псіоніки, коли почнеться війна. Якою буде ваша роль?
— У нас не буде жодної ролі.
Баттерфорд переможно відкинувся в кріслі.
— То ви збираєтеся просто стояти осторонь?
— Звісно.
— І ти прийшов сюди звинувачувати мене?
— Ми готові допомагати, — обережно сказав Джек, — на рівні управлінських рішень, але не як наймана обслуга. Як ні, ми залишатимемося на маргінесах і будемо чекати. Ми можемо допомогти, але якщо перемога залежатиме від нас, то ми хочемо мати вплив на те, як цю війну буде виграно, і чи вона взагалі почнеться. — Він закрив скриню. — Якщо ви відмовитеся, у нас можуть з’явитися ті ж застереження, що й у науковців у середині п’ятдесятих. Ми теж можемо розчаруватися у вас і навіть стати серйозним ризиком для системи безпеки.
У Джековій голові зазвучав тонкий і засмучений голос телепата Гільдії, псіоніка з теперішнього, що відстежував розмову з Нью-Йоркського офісу:
«Дуже гарна промова, але ти програв. Тобі бракує здатності маніпулювати ним. Усе, на що ти спромігся, це відстояти нашу позицію, а переконати його змінити свою — навіть не спробував».
Це була правда.
— Я повернувся сюди не для того, щоб викласти позицію Гільдії — ви й так знаєте нашу позицію! — розпачливо закричав Джек. — Я прийшов викласти вам факти! Я повернувся сюди з 2017-го. Війна скінчилася, але вцілілих майже не лишилося. Це факт, ці події відбудуться. Ви збираєтеся рекомендувати президентові Сполучених Штатів вважати позицію Росії щодо Яви блефом, — Джек нищівно карбував кожне слово, — але Совєти не блефують. Результатом буде світова війна. Ваша рекомендація — це помилка.
Баттерфорд наїжачився.
— Ти хочеш, щоб ми відступили? Дозволили їм захопити вільний світ?
Дванадцятий раз. Це було безнадійно, йому вкотре не вдалося нічого досягти.
— Ви готові воювати, навіть знаючи, що не можете виграти?
— Ми будемо битися, — сказав Баттерфорд. — Краще гідна війна, ніж ганебний мир.
— У війні немає гідності. Війна — це смерть, варварство і масове знищення.
— А що тоді мир?
— Мир принесе зміцнення Гільдії. Через п’ятдесят років ми зможемо змінити ідеологію обох блоків. Ми над війною, ми покриваємо обидва світи. Псіоніки є і тут, і в Росії, і ми не працюємо в інтересах жодної з країн. Колись так само могли вчинити вчені, але вони обрали співпрацю з національними урядами, тож тепер справа за нами.