Баттерфорд похитав головою.
— Ні, — сказав він твердо. — Вам не вдасться на нас вплинути, рішення ухвалюємо тільки ми. Якщо ви й будете щось робити, то за нашою вказівкою. Або ж не робіть нічого і лишайтеся осторонь.
— Ми залишимося осторонь.
Баттерфорд скочив на ноги.
— Зрадники! — закричав він услід Джекові, що вже виходив з кабінету. — У вас немає вибору! Ми вимагаємо, щоб ви співпрацювали з нами, ми вас вистежимо й переловимо по одному. Ви мусите співпрацювати, усі мусять співпрацювати. Це тотальна війна!
Двері зачинилися, Джек опинився в передпокої.
«Твої сподівання марні», — холодно прозвучав голос у його голові. — «Я бачу, що ти робиш це вже вдванадцяте, а тепер думаєш, чи не варто спробувати ще. Годі. Змирися. Вже оголосили наказ про відкликання. Коли почнеться війна, ми самоусунемося».
— Ми маємо допомогти! — безпорадно вигукнув Джек. — Не військовим, ми маємо допомогти тим людям, яких мільйонами повбивають.
«Ми не можемо, ми не боги. Ми лише люди з паракінетичними здібностями, і ми допоможемо, лише якщо вони цього захочуть, дозволять нам допомогти. Ми не можемо нав’язувати їм наші ідеї, нав’язувати їм Гільдію, якщо уряди проти».
Стискаючи в руках металеву скриню, Джек мовчки вийшов сходами на вулицю і рушив назад до шкільної бібліотеки.
За вікном хатини була непроглядна ніч. Усі вцілілі члени Гільдії зібралися за обіднім столом.
— Тож ми сидимо тут, виключені з суспільства, і нічого не робимо. Не шкодимо і не допомагаємо. Ми непотрібні! — Джек розлючено вдарив кулаком по стільниці, поточеній шашілем. — Відокремлені й непотрібні, і доки ми тут сидимо, громади розвалюються, занепадає навіть те, що лишилося.
Телма далі байдуже їла суп.
— Ми зцілюємо хворих, передбачаємо майбутнє, даємо поради і творимо чудеса.
— Це триває вже тисячі років, — гірко відповів Джек. — Усі ці віщунки й відьми, що жили на безлюдних схилах за містом. Хіба ми не можемо прийти і допомогти? Чому ми завжди маємо лишатися на периферії? Ми, ті, хто розуміють, що насправді відбувається, сидимо й дивимося, як сліпі дурні ведуть людство до самознищення! Хіба ми не могли зупинити війни, змусити їх до миру?
Портер кволо розсміявся.
— Ми не хотіли ні до чого їх змушувати, Джеку. Ти це знаєш.
Ми їм не господарі, ми хотіли допомагати, а не контролювати.
Вечеря продовжувалася в похмурій тиші. Потім заговорила Доріс.
— Проблема в урядах, у політиках, які нам заздрять, — вона сумно усміхнулася через стіл до Джека. — Вони знають, що як дадуть нам зелене світло, то настане час, коли політики стануть непотрібні.
Телма накинулася на тарілку сушених бобів і смаженого кроля під тонким шаром підливи.
— Тепер уряди вже не ті. Не такі, як були до війни. Важко назвати урядом кількох мерів, що сидять по кабінетах у громадах.
— Але вони ухвалюють рішення, — зауважив Портер. — Вони встановлюють правила для громад.
— Я чув про громаду на півночі, — сказав Стівен, — де робітники повбивали своє керівництво і захопили владу. Вони вимирають, скоро їх не лишиться.
Джек відсунув тарілку і звівся на ноги.
— Піду посиджу на ґанку. — Він вийшов з кухні, пройшов через порожню вітальню й відчинив укріплені металом вхідні двері. Довкола кружляв холодний нічний вітер. Джек навпомацки дійшов до поруччя, і, засунувши руки в кишені, втупився невидющими очима у порожнє поле.
Іржаві авто роз’їхалися. Усе завмерло, лише кілька висохлих дерев уздовж дороги колихалися і шелестіли сухим листям під подувами нічного вітру. Пейзаж виглядав гнітюче. Угорі гарячково блимали кілька зірок, вдалині якась тварина гналася за своєю здобиччю, мабуть, дика собака чи недолюдина з підвалів зруйнованого Чикаго.
За якийсь час з’явилася Доріс. Вона мовчки підійшла до нього, обхопила себе руками, гріючись, і завмерла темною стрункою постаттю в нічному мороці.
— Ти більше не намагатимешся все виправити? — м’яко запитала вона.
— Дванадцяти спроб вистачить. Я... Я не можу його переконати, я просто не здатен. Мені бракує винахідливості. — Джек безпорадно розвів своїми м’язистими руками. — Він як те хитре мале курча, худорлявий і говіркий, як Телма. Я знову і знову повертаюся туди, але що я можу вдіяти?
Доріс задумливо торкнулася його руки.
— Як там усе виглядає? Я ніколи не бачила тих сповнених життя довоєнних міст. Як ти пам’ятаєш, я народилась у військовому таборі.
— Вони б тобі сподобалися. Люди сміються і кудись поспішають. Машици, дорожні знаки, всюди вирує життя. Мене це доводить до божевілля. Я б хотів цього не бачити, не переходити звідси туди. — Він показав рукою на покручені дерева. — Десять кроків, як до тих дерев, і я там. А проте той світ зник назавжди, навіть для мене. Колись настане час, і я більше не зможу туди потрапити, так само як і ви.
Доріс його не розуміла.
— Це так дивно, — тихо сказала вона. — Я можу зрушити будь-що у світі, але не можу перемістити себе в минуле, як це робиш ти. — Вона злегка поворушила пальцями рук. У темряві щось вдарилося об поруччя ґанку, Доріс схилилася й підібрала пташку. — Бачиш цю гарнюню? Вона оглушена, але жива. — Дівчина підкинула птицю, і та полетіла геть у підлісок. — Я навчилася зупиняти їх, не вбиваючи.
Джека це не звеселило.
— Ось що ми робимо з нашими талантами. Показуємо трюки і граємося в ігри.
— Це неправда! — заперечила Доріс. — Сьогодні, коли я прокинулася, в черзі було чимало скептиків. Стівен зчитав їхні думки і послав мене. — У її голосі бриніла гордість. — Я вивела з-під землі струмок, він прорвався назовні й встиг гарно промочити їх до того, як я завела його назад. Вийшло дуже переконливо.
— А тобі колись спадало на думку, — сказав Джек, — що ти могла б допомогти людям відбудувати їхні міста?
— Вони не хочуть відбудовувати своїх міст.
— Лише тому, що їм це здається неможливим, бо вони полишили саму думку про відбудову. Для них це втрачене поняття. — Він сумно замислився. — Забагато мільйонів миль руїн і попелу, замало людей. Вони навіть не намагаються об’єднати свої громади.
— У них є радіо, — заперечила Доріс. — Вони можуть спілкуватися між собою, якщо захочуть.
— Якщо вони почнуть його активно використовувати, знову вибухне війна. Вони знають, що лишилися осередки фанатиків, які за найменшої ж нагоди з радістю розв’яжуть війну.
Вони радше зануряться назад у варварство, аніж воюватимуть. — Він сплюнув у чагарник, що ріс під ґанком. — І я їх не засуджую.
— Якби ми контролювали громади, — сказала задумливо Доріс, — ми б не почали війни. Ми б об’єднали їх на мирних засадах.
— Ти намагаєшся одночасно всім підіграти, — розлючено відповів Джек. — Ще хвилину тому ти хотіла показувати фокуси, тож звідки раптом така думка?
Доріс завагалася.
— Думаю, я її лише донесла. Здається, про це чи то говорив, чи то передав мені подумки Стівен. Я лише озвучила.
— І тобі подобається бути ретранслятором для Стівена? Доріс перелякано затремтіла.
— Боже, Джеку, він же може тебе зчитати. Не кажи такого! Джек відступив від неї і спустився сходами вниз. Він швидко крокував через темне тихе поле, подалі від хатини. Дівчина поквапилася за ним.
— Не втікай, — захекано попросила вона. — Стівен просто дитина, він не такий, як ти — дорослий, великий і зрілий.
Джек розсміявся, піднявши голову до темного неба.
— Дурепа. Скільки, думаєш, мені років?
— Я не про це, — відповіла Доріс. — Я знаю, що ти старший за мене, ти завжди був тут. Я пам’ятаю тебе, відколи була ще дитиною. Ти завжди був великим, сильним і світловолосим. — Вона видала нервовий смішок. — Звичайно, є ще всі ці інші... Інші особистості, старі й молоді. Я не дуже розумію, але вони теж є тобою, мабуть. Це ж різні «ти» у часовому потоці.
— Так і є, — напружено відповів Джек. — Усі вони теж є мною.
— Як і той, що сьогодні помінявся з тобою у підвалі, щойно я прокинулася, — Доріс схопила його за руку й стиснула зап’ясток холодними пальцями. — Ще дитина, з книжками під пахвою, в зеленому светрі й коричневих штанях.