— Шістнадцятирічний, — буркнув Джек.
— Він був такий милий. Сором’язливий і схвильований, молодший за мене. Ми піднялися нагору, щоб він подивився на натовп. Тоді Стівен покликав мене показувати чудеса. Він — тобто ти — дивився на це з величезною цікавістю. Портер кепкував з нього, але робив це не по-злому, насправді його цікавлять тільки їжа, сон, та й усе, мабуть. Стівен теж з нього кепкував, але не думаю, що Стівену він сподобався.
— Ти хочеш сказати, що він мене не любить.
— Я... Думаю, ти знаєш, як ми почуваємося. Усі ми, якоюсь мірою. Ми дивуємося, чому ти постійно повертаєшся туди, знову і знову намагаючись виправити минуле. Минуле вже відійшло! Можливо, не для тебе, але воно вже відійшло, ти не можеш його змінити. Війна відбулася, все було знищено, і тепер тут самі руїни. Ти сам питав, чому ми лишаємося осторонь. А ми ж і справді дуже просто можемо прийти до них! — вона з дитячим захопленням штовхнула його плечем, натхненна своєю промовою. — Забудь про минуле, давай працювати над теперішнім! Тут і зараз є з чим працювати. Люди, предмети — давай усе це зрушимо, розставимо по місцях. — Доріс змістила на милю гай дерев, а потім відірвала верхівки цілого ряду схилів, підняла їх у повітря й з гуркотом розкришила. — Ми можемо розвалити все, а потім знову зібрати.
— Мені сімдесят один, — сказав Джек. — Мені вже не світить знову щось збирати, і я не хочу більше колупатися в минулому. Я більше туди не повернуся. Можете втішитися, я здався.
Вона із силою його шарпнула.
— Тож тепер усе залежить від нас!
Якби ж тільки він міг бачити далі власної смерті. Портер в якийсь момент побачить свій закоцюблий труп, власний похорон, і житиме місяць за місяцем, знаючи, що його набрякле тіло гниє під землею. Теляча покірність Портера пояснювалася лише тим, що він міг передбачати майбутнє. Джека ж натомість аж корчило від непевності, це було просто нестерпно.
Що станеться після того, як приречений старий у військовому шпиталі зустріне свій неминучий кінець? Що трапиться із вцілілими членами Гільдії в цьому світі?
Дівчина поруч з ним продовжувала теревенити про можливості, які він сам озвучив: справжнє, вартісне заняття, а не трюки й чудеса. Для неї відкрилося, що можна впливати на суспільство. Їх усіх роздирала тривога, окрім, можливо, Портера.
Вони втомилися байдикувати й не хотіли терпіти анахронічних урядовців, на яких досі трималися громади. Вони не хотіли терпіти розгублених спадкоємців колишнього некомпетентного уряду, який довів свою неспроможність керувати, привівши суспільство до майже повного знищення.
Влада Гільдії не могла бути гіршою.
Чи могла? Після правління жадібних до влади політиків, професійних ораторів, набраних з прокопчених сигаретним димом міських рад і дешевих юридичних контор, принаймні щось вціліло. Натомість якби світом керували псіоніки, що почали б боротися між собою, як до того національні держави, могло б не лишитися взагалі нічого. Колективна потуга Гільдії охоплювала всі аспекти життя, тож уперше в історії могло постати справжнє тоталітарне суспільство, очолюване телепатами, провидцями й цілителями з силою оживляти неорганічну матерію й умертвляти живу. Яка звичайна людина могла б їм протистояти?
Проти Гільдії не було ради, люди скорилися б псіонічному керівництву, і рано чи пізно політику щодо не-псіоніків серйозно переглянули б з прицілом на більшу ефективність, на знищення непотрібного матеріалу. Керівництво суперкомпетентних могло бути гіршим за керівництво некомпетентних.
«Гіршим для кого? — чисті, тричі підсилені думки Стівена пролунали в його голові. Холодні, впевнені й цілковито позбавлені сумнівів. — Ти сам бачиш, що вони вимирають. Питання не в тому, чи ми маємо їх знищити, питання в тому, як довго ми збираємося штучно підтримувати їхнє виживання. Ми утримуємо зоопарк, Джеку. Допомагаємо вимираючим видам. При цьому їхня клітка завелика, вона займає весь наш світ. Хочеш, дай їм якийсь простір, цілий субконтинент, але ми заслужили не те, щоб отримати левову частку для себе».
Портер сидів і наминав з тарілки рисовий пудинг. Він продовжував їсти навіть після того, як Стівен закричав. Портер зупинився і звернув увагу на те, що відбувається, лише коли Телма вирвала у нього з рук ложку.
Несподіванки були для нього геть невідомим явищем. Ще шість місяців тому він бачив цю картину, обміркував її й переключився на пізніші події. Портер неохоче відсунув стілець і важко звів своє огрядне тіло на ноги.
— Він збирається мене вбити! — волав Стівен. — Чому ти мені не сказав? — закричав він до Портера. — Ти ж знав, що він просто зараз прийде мене вбивати!
— Заради Бога! — заверещала Телма просто у вухо Портера. — Це правда? Чому ти нічого не робиш? Ти ж чоловік, зупини його!
Доки Портер намагався придумати, що б його відповісти, на кухню зайшов Джек. Стівенові пронизливі завивання стали несамовитими. Доріс із божевільними очима вскочила вслід за Джеком, від хвилювання забувши про свій талант. Телма квапливо оббігла стіл і стала, виставивши кістляві руки, між Джеком і хлопцем. Її висохле обличчя гнівно скривилося.
— Я все бачу! — закричав Стівен. — У його голові. Він збирається вбити мене, тому що він знає, що я збираюся... — він раптом затнувся. — Він хоче, щоб ми нічого не робили, він хоче, щоб ми й далі лишалися у цих старих руїнах, показуючи людям трюки. — Крізь його переляк пробилася лють. — Я не збираюся цього терпіти, мені набридли ці трюки з читанням думок. Тепер він думає про те, щоб убити нас усіх! Він хоче, щоб ми всі померли!
Портер знову всівся на стілець і потягнувся по ложку. Він підтягнув тарілку до підборіддя, і, уважно спостерігаючи за Джеком і Стівеном, продовжив повільно їсти.
— Вибач, — сказав Джек. — Тобі не слід було відкривати мені своїх думок, сам я не зміг би їх прочитати. Ти мав тримати їх при собі. — Він рушив уперед.
Телма міцно вхопила Джека своїми сухими пальцями. Завивання й белькотіння юнака переросли в істерику. Портер поморщився, складки на його шиї задрижали. Він байдуже спостерігав, як борються Джек зі старою, і поглядав на Стівена, що з восковим обличчям стояв позаду, паралізований дитячим жахом. Тіло юнака заціпеніло.
Портер припинив їсти, лише коли в сутичку втрутилася Доріс. Він напружився, але хвилювання, що змусило його забути про їжу, було спричинене не сумнівом чи непевністю, а наближенням переламного моменту. Знання про те, що трапиться, не применшувало дивовижності події. Портера не можна було здивувати, але можна було розворушити.
— Дай йому спокій, — видихнула Доріс. — Він усього лише хлопчик, сядь і заспокойся. — Вона обхопила Джека за талію.
Двоє жінок повисли на кремезному м’язистому чоловікові, намагаючись його стримати. — Зупинись! Облиш його!
Джек вирвався і захитався, намагаючись відновити рівновагу. Дві жінки наскакували, тягнучи до нього руки, як розлючені птахи. Він відступав, намагаючись їх відштовхнути...
— Не дивися, — різко сказав Портер.
Доріс повернулася до нього, тож нічого не побачила, як він і передбачив. Натомість Телма побачила все, і її крики раптом стихли. Стівенові від страху перехопило подих, а потім він заверещав, охоплений жахом.
Вони вже якось бачили останнє «я» з часового потоку Джека. Одного вечора в хатині ненадовго з’явився старигань, доки котресь з молодших «я» оцінювало можливості військового шпиталю. Молодший Джек одразу повернувся, переконавшись, що приречений старий отримає якнайкраще лікування. Тоді вони вперше побачили це висушене лихоманкою обличчя. Цього разу очі старого вже не блищали від гарячки. Тьмяні очі мертвого були невидющими, але згорблена постать досі стояла на ногах.
Телма не змогла втримати тіла Джека. Воно повалилося вперед, як лантух з борошном, і впало на стіл, розкидавши чашки і столові прибори. На старому був вицвілий блакитний халат, зав’язаний на поясі, бліді білі ноги були босими. Від тіла відгонило їдким запахом лікарні, старості, хвороби й смерті.
— Ви зробили це удвох, але передусім Доріс, — сказав Портер. — Утім, це все одно б сталося за кілька днів, — резюмував він. — Джек мертвий, ми маємо його поховати, якщо тільки хтось із вас не може його оживити.