Телма стояла, витираючи сльози. Вони стікали по її всохлих щоках, потрапляючи до рота.
— Це я винна, я хотіла його знищити. Мої руки... — вона підняла свої покорчені пальці. — Він ніколи мені не довіряв, ніколи не давав себе зцілювати, і він був правий.
— Ми зробили це удвох, — прошепотіла приголомшена Доріс. — Портер каже правду. Ми хотіли, щоб він пішов геть, я теж хотіла, щоб він пішов. Я ще ніколи нічого не переміщувала в часі.
— І більше ніколи не зможеш цього повторити, — сказав Портер. — Він не залишив нащадків, Джек був першою і останньою людиною, яка вміла проходити крізь час. Його талант був унікальним.
Стівен поволі оговтувався, хоча й досі був блідим і приголомшеним. Він не відводив погляду від змарнілої фігури у пошарпаному блакитному халаті, що розтягнулася на столі.
— Хай там як, — пробурмотів він нарешті, — але принаймні ніхто більше не копирсатиметься в минулому.
— Думаю, — суворо сказала Телма, — ти зараз можеш прочитати мої думки. Ти знаєш, про що я думаю?
Стівен кліпнув.
— Так.
— Тоді слухай уважно. Я збираюся сказати це вголос, щоб усі почули.
Стівен мовчки кивнув. Він божевільним поглядом роззирався, але стояв на місці.
— Залишилося чотири члени Гільдії, — сказала Телма. — Її голос був рішучим і тихим, позбавленим емоцій. — Дехто з нас хоче піти звідси і приєднатися до громад. Хтось вважає, що зараз хороший час, щоб нав’язати громадам нашу владу, бажають вони того чи ні.
Стівен кивнув.
— Я попереджаю, — вела далі Телма, оглядаючи свої старечі висхлі руки, — що якщо хтось спробує звідси піти, я завершу те, що намагався зробити Джек. — Вона задумалася. — Але я не знаю, чи подужаю. Можливо, я теж зазнаю невдачі.
— Так, — сказав Стівен. Його голос спочатку тремтів, а тоді став упевненішим. — Ти недостатньо сильна. Тут є дехто значно сильніший за тебе, і вона може підняти тебе й закинути, куди захоче. На інший бік планети, на Місяць чи просто залишити десь посеред океану.
— Я... — слабким голосом мовила Доріс.
— Це правда, — погодилася Телма. — Але я стою всього за три фути від неї. Якщо я торкнуся до неї першою, вона всохне. — Цілителька подивилася на гладеньке перелякане обличчя дівчини. — Але ти правий. Те, що буде далі, залежить не від тебе і не від мене, а від того, що захоче Доріс.
Дівчина швидко і хрипко дихала.
— Я не знаю, — кволо відповіла вона. — Я не хочу тут лишатися, день у день сидіти серед цих старих руїн і показувати фокуси, але Джек завжди казав, що ми не повинні нічого нав’язувати громадам. — Її голос нерішуче затих. — Усе своє життя, скільки себе пам’ятаю, відколи я була маленькою дівчинкою, Джек завжди був тут. Він постійно повторював, що ми не повинні їх ні до чого силувати. Якщо вони не хочуть, щоб ми...
— Вона не чіпатиме тебе зараз, — сказав Стівен до Телми, — але зрештою це станеться. Рано чи пізно вона перенесе тебе звідси, якоїсь ночі, коли ти спатимеш. Колись вона наважиться. — Він жорстоко посміхнувся. — Пам’ятай, що я можу розмовляти з нею подумки, коли мені заманеться.
— Ти справді це зробиш? — запитала Телма дівчину.
— Я... Я не знаю, — сумно відповіла Доріс. — Чи справді я це зроблю? Можливо. Усе так заплуталося.
Портер, що сидів випроставшись на стільці, перехилився назад і гучно відригнув.
— Дуже дивно вас слухати, — зауважив він. — Телмо, Доріс тебе не чіпатиме, тобі немає чого боятися, — сказав провидець до старої. — Я передбачаю, що ця патова ситуація триватиме й далі. Ми вчотирьох стримуватимемо одне одного і залишимося там, де є.
Телма осіла.
— Можливо, Стівен правий. Якщо ми й далі житимемо так, нічого не роблячи...
— Ми залишимося тут, — сказав Портер, — але ми не житимемо так, як жили до цього.
— Що ти маєш на увазі? — запитала Телма здивовано. — А як ми будемо жити? Що станеться далі?
— Тебе важко зчитати, — сказав з докором Стівен. — Це якісь речі, які ти бачив, але ти про них не думаєш. Уряди громад передумали? Вони нарешті готові нас покликати?
— Уряди нас не покличуть, — сказав Портер. — Нас ніколи не запросять у громади, так само, як нас ніколи не запрошували у Вашингтон чи Москву. Нам доведеться стояти осторонь і чекати. — Він підвів погляд. — Але чекати залишилося недовго.
Був ранній ранок. Ед Гербі прилаштувався на своїй деренчливій пошарпаній вантажівці в чергу за іншими машинами, що виїжджали з території громади. Холодне сонце тьмяно світило на бетонні коробки будівель. Сьогодні знову мав бути хмарний день, точнісінько як учорашній, але попри це виїзні ворота попереду вже були вщерть забиті транспортом, що намагався виїхати звідси.
— Сьогодні багато людей, — пробурмотіла його дружина. — Мабуть, вони вже просто не можуть чекати, доки остаточно розвіється попіл.
Ед перевірив свою перепустку, заховану в просяклій потом кишені сорочки.
— Справжнє стовпище біля воріт, — пробурмотів він сердито. — Вони що, обшукують машини?
Сьогодні замість звичного одного охоронця там стояло аж четверо. Загін з чотирьох озброєних військових, що ходили туди-сюди поміж машин, заглядаючи і звітуючи комусь у підземних кабінетах громади по нашийних мікрофонах. Раптом велика вантажівка з робітниками з’їхала на бічну дорогу. Викашлюючи хмари смердючого блакитного газу, вона плавно розвернулася і з ревом потягнулася назад до центру громади, геть від виїзних воріт. Ед спостерігав за нею з тривогою.
— Що це вона робить, розвертається? — його охопив страх. — Вони завертають нас!
— Ні, не завертають, — тихо сказала Барбара. — Дивись, он одна проїхала.
Старезна довоєнна спортивна машина обережно виїхала на рівнину за територію громади. За нею потягнулася друга. Обидві машини розігналися, щоб вихопитися на невисокий хребет, де починалися зарості дерев.
Позаду хтось просигналив, знервований Ед проїхав уперед.
Дитина в Барбари на колінах неспокійно запхинькала. Мати закутала її в бавовняну ковдру й зачинила вікно.
— Сьогодні жахливий день. Якби ж ми могли не їхати... — вона затнулася. — А ось і охоронці, діставай перепустку.
— Доброго ранку! — боязко привітався до чоловіків Ед.
Один із них похапцем узяв перепустку, оглянув її, поставив штамп і поклав у записник у сталевій оправі.
— Приготуйтеся, ми знімемо відбитки ваших пальців, — наказав він і передав їм чорну просочену губку. — З немовляти теж.
Ед був приголомшений.
— Для чого? Що тут відбувається?
Близнюки були надто перелякані, щоб навіть поворухнутися, і заклякло дозволили охоронцю зняти відбитки. Ед кволо запротестував, коли чорнильну губку приклали до його великого пальця, але його вхопили зап’ясток і витягнули руку крізь вікно. Доки охоронці обходили вантажівку, прямуючи до дверей з боку Барбари, командир групи поставив свій чобіт на підніжку машини і звернувся до Еда.
— Вас п’ятеро. Сім’я?
Ед кивнув.
— Так, це моя сім’я.
— Тут усі, чи є ще хтось?
— Ні, нас лише п’ятеро.
Охоронець розглядав його своїми темними очима.
— Коли ви повернетеся?
— Сьогодні, — Ед вказав на металевий записник, у якому лежала його перепустка. — До шостої, там же написано.
— Якщо ви виїдете за ці ворота, — сказав охоронець, — ви вже не повернетеся. Ворота — це дорога в один бік.
— Відколи? — прошепотіла Барбара, її обличчя стало попелястим.
— Відучора. Тож можете чинити на власний розсуд: поїхати туди, залагодити свої справи, запитати поради у ворожки, але тоді більше не повертайтеся. — Охоронець показав на бічну дорогу. — Якщо хочете повернутися, то рушайте туди, назад до спуску. Треба їхати за тією вантажівкою, вона повертається в громаду.
Ед облизав сухі губи.
— Я не можу. У моєї дитини... У неї рак кістки. Стара почала її зцілювати, але не встигла, ще не долікувала. Сказала, що сьогодні закінчить.
Охоронець подивився у потріпаний довідник.
— Палата 9, шостий рівень. Спустіться туди, і вони вилікують вашу дитину. У лікарів є все необхідне обладнання. — Командир згорнув довідник і відійшов убік. Він був кремезним, з червоним обличчям і полущеною м’ясистою шкірою. — Давай, чоловіче, вирішуй: туди або сюди, маєш вибрати сам.