Ед мимохіть рушив уперед.
— Вони, мабуть, вирішили, — промимрив він спантеличено, — що туди їздить забагато людей. Вони хочуть нас налякати, вони знають, що ми там не виживемо. Ми там помремо!
Барбара мовчки пригорнула до себе дитину.
— Тут ми теж зрештою помремо.
— Але ж там самі руїни!
— Але ж вони якось там живуть?
— Нас не пустять назад. Що як ми помиляємося? — безпорадно видушив із себе Ед.
Вантажівка попереду з’їжджала на бічну дорогу. Водій рукою показав, що повертає, але раптом забрав руку і вивернув до виїзних воріт. Почалося якесь безладдя, вантажівка пригальмувала і майже зупинилася. Ед вдарив по гальмах, вилаявся і перемкнув передачу. Вантажівка знову прискорилася і проторохтіла крізь ворота в безплідні простори. Ед машинально виїхав за нею. Доки він, наздоганяючи вантажівку, набирав швидкість, б кабіну залетіло холодне, важке від попелу повітря. Порівнявшись із нею, він висунувся з вікна і прокричав:
— Куди ви? Вони ж не пустять вас назад!
— То й нехай, я не повернуся! — сердито крикнув у відповідь водій, худий невисокий чоловік, лисий і кістлявий. — Хрін їм. У мене тут уся моя їжа й одяг, усе, що в мене є. Нехай лиш спробують повернути мене назад! — він додав газу й помчав уперед.
— Що ж, — тихо сказала Барбара. — Це сталося, ми ззовні.
— Так, — погодився приголомшений Ед. — Ми ззовні. Тепер байдуже, один ярд чи тисяча миль: усюди те саме. — Він перелякано подивився на дружину. — А що як вони нас не приймуть? Що як ми дістанемося туди і виявимося непотрібними?
Усе, що в них є, — це стара перехняблена хатина, укриття довоєнних часів, і там дуже мало місця. А тепер поглянь назад.
Колона незграбних вантажівок і легкових авто несміливо, боязко виїжджала скрипучим потоком на вигорілу рівнину.
Кілька з них розвернулися й поїхали назад. Одна зупинилася на бічній дорозі, люди в салоні відчайдушно сварилися.
— Вони нас прихистять, — сказала Барбара. — Вони хочуть допомогти нам, вони завжди цього хотіли.
— А що як вони просто не зможуть?!
— Мені здається, що вони зможуть. Якщо попросимо, їм буде що нам запропонувати. Вони не можуть прийти до нас, але ми можемо прийти до них. Нас занадто довго стримували, багато років тримали подалі від них. Якщо уряд не дозволяє їм приєднатися до нас, то нам доведеться прийти до них самим.
— А ми зможемо тут вижити? — хрипким голосом запитав Ед.
— Так.
Позаду хтось збуджено просигналив, Ед прискорився.
— Це схоже на масову втечу, поглянь, скільки людей виїжджає. Хто ж там залишиться?
— Багато хто залишиться, — відповіла Барбара. — Керівництво нікуди не дінеться, — вона зайшлася сміхом. — Може, їм навіть вдасться знову почати війну. Принаймні тоді в них буде чим зайнятися, але ми будемо вже далеко.
Автофаб
I
Над трьома чоловіками нависла напруга очікування. Вони курили, походжали туди й назад, безцільно копали носаком бур’ян, що ріс вздовж дороги. Розжарене полудневе сонце незмигно дивилося згори на коричневі поля, ряди охайних пластикових будинків і далекий гребінь гір на заході.
— Уже майже час, — промовив Ерл Перін, сплітаючи й розплітаючи пальці худих рук. — Тут усе залежить від ваги: по пів-секунди на кожен додатковий фунт.
Моррісон з гіркотою озвався:
— Це ти сам вирахував? Ти нічим не кращий за цю штуку. Давайте вдавати, що вона лише випадково запізнилася.
Третій чоловік промовчав. О’Нілл приїхав з іншого поселення і був не настільки добре знайомий із Періном та Моррісоном, щоб з ними сперечатися. Натомість він присів і почав упорядковувати папери, прикріплені до його алюмінієвої планшет-дошки. Під палючим сонцем засмаглі й волохаті руки О’Нілла блищали від поту. Жилавий, зі сплутаним сивим волоссям, в окулярах із роговою оправою, він був старшим за цих двох. Одягнений був у брюки, спортивну сорочку й чоботи на креповій підошві. У пальцях затиснена перова ручка, металева й справна.
— Що ти там нашкрябав? — пробурчав Перін.
— План наших подальших дій, — терпляче пояснив О’Нілл. — Краще систематизувати все зараз, аніж діяти навмання. Адже нам треба знати, що ми спробували і що не спрацювало. Інакше це буде схоже на зачароване коло. Проблема, з якою ми стикнулися, комунікаційна; так я це бачу.
— Атож, комунікаційна, — погодився Моррісон низьким грудним голосом. — З цією клятою штукою ніяк не зв’язатися. Приїде, скине вантаж і їде далі — а про контакт навіть і не мрій.
— Це машина, — схвильовано додав Перін. — Вона мертва... сліпа і глуха.
— Але ж вона контактує із зовнішнім світом, — зауважив О’Нілл. — Має бути якийсь спосіб до неї достукатися. Вона сприймає певні семантичні сигнали; усе, що нам треба, — це винайти ці сигнали. Точніше, перевинайти. Шансів у нас десь із пів дюжини на мільярд.
Їхню розмову перервало віддалене гудіння. Вони підвели погляд від плану, насторожені й рішучі. Час настав.
— Ось і вона, — прокоментував Перін. — Гаразд, розумнику, подивимося, чи вийде в тебе змінити бодай щось у цій одноманітності.
Грюкаючи своїм вантажем, під’їхала масивна, ущерть заповнена вантажівка. Багато в чому вона нагадувала звичайні транспортні засоби, що управляються людьми, за одним-єдиним винятком — у неї не було кабіни водія. Спереду на місці капота кріпилася горизонтальна поверхня вантажної платформи, а там, де зазвичай були фари та решітка радіатора, стриміли губчасті волокна рецепторів — обмежений сенсорний апарат цього допоміжного засобу пересування.
Помітивши трьох чоловіків, вантажівка сповільнилася, переключила передачу й ввімкнула аварійні гальма. За мить ожили реле; потім багажник трохи піднявся, і на асфальт з’їхали важкі картонні коробки. Слідом за ними ковзнув детальний інвентарний список.
— Ви знаєте, що робити, — швидко сказав О’Нілл. — Покваптеся, поки вона не поїхала.
Вправними рухами чоловіки з похмурим виглядом розібрали отримані коробки й зірвали з них захисні обгортки. Заблищали витягнуті з коробок вироби: бінокулярний мікроскоп, портативне радіо, стоси пластикового посуду, медичних препаратів, лез для бритви, одягу, їжі. Левова частка вантажу, як завжди, припадала на їжу. Чоловіки заходилися систематично трощити вміст посилок. За кілька хвилин навколо них лежала лише купа сміття.
— Годі, — задихано скомандував О’Нілл, відступаючи назад, і намацав свою планшетну дошку. — Тепер подивимося, що вона зробить.
Вантажівка вже поїхала була далі; раптом вона зупинилася і позадкувала до них. Її рецептори повідомили, що троє людей понівечили скинуту нею частину вантажу. Вона різко розвернулася передом до них. З машини висунулась антена для контакту з фабрикою. Відтак вантажівка отримала вказівки.
І виплюнула із багажника другий, ідентичний першому вантаж.
— Ми програли, — застогнав Перін, коли згори на нові коробки впала точна копія попереднього інвентарного списку. — Дарма все понищили.
— Що тепер? — поцікавився Моррісон в О’Нілла. — Є в нашому плані інша стратегія?
— Ану допоможіть, — О’Нілл схопив одну з коробок і заштовхнув її назад до багажника. Впоравшись із цією, потягнувся за наступною. Його спільники взялися ліниво допомагати. Нарешті весь вантаж опинився в багажнику. Перш ніж вантажівка від’їхала, вони встигли закинути в неї останню квадратну коробку.
Машина завагалася. Її рецептори доповіли про повернення вантажу. Зсередини вантажівки долинуло тихе дзижчання.
— Від цього вона збожеволіє, — пообіцяв спітнілий О’Нілл. — Вона виконала операцію, але не досягла результату.
Вантажівка судомно сіпнулася вперед. Потім розвернулася на місці й, не гальмуючи, знову висипала пакунки на дорогу.
— Хапайте їх! — вигукнув О’Нілл. Троє чоловіків кинулися до коробок і, мов у лихоманці, заштовхали їх назад у багажник. Проте, щойно коробки опинилися на горизонтальній платформі, машина опустила пандус і вивалила їх чоловікам під ноги.