— Марна праця, — засапано видихнув Моррісон. — Це те саме, що черпати воду ситом.
— Знову не пощастило, — понуро підтакнув Перін. — Втім, як завжди. Щоразу ми програємо.
Вантажівка спокійно їх споглядала, її рецептори були безпристрасними й нерухомими. Вона лиш виконувала свою функцію. По всій планеті автоматичні фабрики бездоганно працювали над завданням, покладеним на них п’ять років тому, в перші дні Тотального глобального конфлікту.
— Ось і все, зараз вона поїде, — засмучено підсумував Моррісон. Антена вантажівки й справді опустилася; машина перемкнулася на першу передачу й відпустила гальма.
— Остання спроба, — не здавався О’Нілл. Він підтягнув до себе одну з коробок і розірвав картон. Дістав звідти десятигалонну каністру молока й відкрутив кришку. — Хай яким дурним це здається.
— Та це ж якась нісенітниця, — запротестував Перін. Він знехотя серед понищеної першої партії товару розшукав пластикову ємність і зачерпнув нею молока. — Дитячі забавки!
Вантажівка затрималася, спостерігаючи за ними.
— Давайте, — різко наказав О’Нілл. — Так, як ми з вами тренувалися.
Усі троє швидко відпили молока з каністри, показово дозволивши йому стікати підборіддям; у їхніх діях не повинно було лишатися жодної двозначності.
Як і було заплановано, О’Нілл був першим. Скривившись від відрази, чоловік жбурнув свою ємність геть і виплюнув молоко на дорогу.
— О Боже! — задихався він.
Спільники йому підіграли; тупаючи і лаючись, вони носаками поштурхали контейнер і з осудом витріщилися на вантажівку.
— Воно паскудне! — прогарчав Моррісон.
Зацікавившись, вантажівка поволі повернулася до них. Її електронні синапси тріскотіли й сюрчали, оцінюючи ситуацію; антена вистрілила вгору, як піднятий прапор.
— Здається, спрацювало, — тремтливим голосом сказав О’Нілл. Машина стежила за тим, як він розпаковує другу молочну каністру, відгвинчує кришку й пробує рідину на смак. — Те саме! — заволав він на вантажівку. — І тут гидота!
Із нутрощів машини вискочив металевий циліндр і покотився Моррісону під ноги; чоловік миттю підібрав його і відкрив.
ВКАЖІТЬ ТИП ПОМИЛКИ
В інструкції були перелічені можливі варіанти дефектів, поряд із кожним — акуратні квадратики; один із квадратиків належало пробити вкладеним у циліндр компостером.
— І що мені зазначити? — розгубився Моррісон. — Шкідливі домішки? Бактерії? Прокисле? Згіркле? Неправильне маркування? Каністра зламана? Розбита? Тріснута? Погнута? Брудна?
Швидко зметикувавши, О’Нілл порадив:
— Не зазначай жодної. На фабриці молоко, поза сумнівом, протестують, взявши пробу. Проведуть власну експертизу, а нас проігнорують. — Аж тут його обличчя засяяло від рятівної думки. — Впиши нашу відповідь у порожній нижній рядок. Там, де залишено місце для іншого варіанту.
— Що написати?
О’Нілл наказав:
— Напиши: продукт стовідсотково хріновий.
— Який-який? — спантеличено перепитав Перін.
— Пиши, кажу! Це семантична плутанина — на фабриці таку нізащо не розгадають. Можливо, вдасться зірвати її роботу.
Позичивши в О’Нілла ручку, Моррісон слухняно написав, що молоко хрінове. Відтак, похитавши головою, вклав записку в циліндр і повернув її вантажівці. Машина підібрала молочні каністри й акуратно закрила багажник. Завищали шини, і вантажівка квапливо рушила з місця. Зі спеціального отвору вистрибнув останній циліндр; вантажівка помчала далі, лишаючи циліндр лежати серед дорожньої куряви.
О’Нілл розпечатав його й продемонстрував іншим вкладений аркуш.
ПРЕДСТАВНИК ФАБРИКИ
ЗВ’ЯЖЕТЬСЯ З ВАМИ.
ПІДГОТУЙТЕ ВИЧЕРПНІ ДАНІ
ПРО ДЕФЕКТНИЙ ПРОДУКТ.
Якусь мить всі троє стояли мовчки. Та врешті Перін не витримав і захихотів:
— Вдалося! Ми таки встановили контакт! Прорвалися!
— Так і є, — підтвердив О’Нілл. — Вони ніколи не чули про хріновість продукту.
Удалині, біля підніжжя гір, лежить величезний металевий куб фабрики Канзас-сіті. Його поверхня попсована корозією, вкрита радіаційними виразками, тріщинами й шрамами після п’яти років війни, що прокотилася над нею. Чи не вся фабрика похована під землею, назовні виходять лише ворота в’їзду. Далека цятка вантажівки на високій швидкості саме наблизилася до цього чорного металевого кліща. За мить у гладенькій поверхні відкрився отвір; машина пірнула в нього й зникла всередині. Вхід із тріском закрився.
— Нас чекає багато роботи, — проголосив О’Нілл. — Нам доведеться переконати фабрику припинити виробництво — і остаточно закритися.
II
Джудіт О’Нілл запропонувала гарячу міцну каву гостям, які зібралися у вітальні. Всі вони слухали її чоловіка. Якщо й зостався хтось, хто краще за інших знався б на системі автофабів, це був О’Нілл.
У районі Чикаго, звідки він родом, йому вдалося ненадовго знеструмити захисний паркан місцевої фабрики й викрасти касети з даними, що зберігалися в її задньому мозковому центрі. Фабрика, звісно, негайно звела ще надійніший паркан.
Проте О’Нілл довів, що фабрики також грішать на прорахунки.
— Інститут прикладної кібернетики, — роз’яснював О’Нілл, — мав повний контроль над системою. Може, причина у війні. Може, причина в перешкодах на лініях зв’язку, що стерли те знання, якого нам бракує. Хай там як, але Інститут не зміг передати нам свою інформацію, а ми не здатні передати фабриці нашу — а саме новину про те, що війна скінчилася і що ми готові поновити контроль над виробничими процесами.
— А тим часом, — кисло додав Моррісон, — ця клята система розростається й споживає дедалі більше нашої сировини.
— У мене таке відчуття, — докинула Джудіт, — що варто мені лиш сильніше тупнути ногою, і я провалюся прямісінько у фабричний тунель. Їхні шахти вже повсюди.
— Хіба немає якихось обмежувальних приписів? — не витерпів Перін. — Невже їх запрограмували на безкінечне розгалуження?
— Кожна фабрика обмежена своєю операційною зоною, — відказав О’Нілл, — проте сама система не має кордонів. Вона може довічно поглинати наші ресурси. Інститут вирішив, що саме це має пріоритет; ми, прості люди, — явище другорядне.
— Чи залишиться бодай щось для нас? — поцікавився Моррісон.
— Навряд, хіба що ми зупинимо функціонування системи. Вона вже вичерпала половину запасів базових мінералів. Її пошукові групи, вислані з кожної фабрики, весь час нишпорять, сподіваючись знайти останні крихти й доправити їх до бази.
— А що станеться, якщо тунелі двох фабрик перетнуться між собою?
О’Нілл стенув плечима.
— Зазвичай такого статися не може. Кожна фабрика має свою окрему секцію на нашій планеті, свій власний шматок пирога виключно для свого використання.
— Проте це може статися?
— Що ж, фабрики — палкі любителі сировини; поки від неї щось залишається, вони полюватимуть на ці залишки. — О’Нілл почав розмірковувати над цією ідеєю з дедалі жвавішим інтересом. — Це треба обдумати. Я припускаю, що в умовах загострення...
І тут він замовк. До кімнати зайшла якась постать; вона німотно застигла на порозі, вивчаючи присутніх.
В оманливому присмерку ця постать здавалася майже людською. На якусь коротку мить О’Нілл навіть був вирішив, що це може бути хтось із поселення. Втім, коли постать рушила на середину кімнати, він збагнув, що перед ним лиш подоба людини: функціональне вертикальне двоноге шасі з рецепторами даних, вмонтованими вгорі, а також ефекторами та пропріоцепторами, що шнеком спускалися донизу й закінчувалися біля ґрунтозачепів. Її схожість із людською істотою свідчила тільки про ефективність такої природної будови й не мала на меті сентиментального наслідування.
До них прибув представник фабрики.