Праворуч вони побачили людську колонію — загорнуті в ганчір’я опудала, худі й знеможені, вони жили серед руїн того, що колись було містом. Побачили кілька акрів неплодючого ґрунту, розораного для блідих, прив’ялих під сонцем овочів; курей, що збайдужіло тинялися полем, і обліпленого мухами коня, змореного сном у затінку перехнябленої повітки.
— Руїнні тубільці, — понуро похитав головою О’Нілл. — Живуть далеко від системи... не обслуговуються жодною з фабрик.
— Самі винні, — зневажливо відказав Моррісон. — Могли б пристати до якогось поселення.
— Це було їхнє місто. Вони намагаються зробити те саме, що й ми, — відбудувати свою оселю самотужки. Проте вони це роблять без інструментів і машин, голіруч, збиваючи всілякі уламки цвяхами. Це не спрацює. Нам потрібні машини. У нас не вийде полагодити зруйноване; доведеться виробляти все наново.
Перед ними простяглося пасмо роздовбаних пагорбів — рештки колишнього гірського хребта. За ними було видно величезну й потворну рану кратера, залишеного водневою бомбою й наполовину заповненого застояною водою і слизом — отруйне внутрішнє море.
А ще далі — метушня якихось блискучих тіл.
— Он вони, — знервовано повідомив О’Нілл і швидко опустив вертоліт нижче. — Можеш визначити, з якої вони фабрики?
— Вони для мене всі однаково складені, — пробурмотів Моррісон, притискаючись до вікна. — Доведеться зачекати й простежити за ними, коли вони щось знайдуть.
— Якщо вони щось знайдуть, — виправив О’Нілл.
Заглиблені у свою роботу, розвідники автофабу не зважали на дзижчання вертольота. Поряд із головною вантажівкою порпалися два трактори; вони видерлися на купу уламків, проникаючи в них своїми зондами, мов жалами, тоді з’їхали вниз по дальньому схилу і зникли під покривалом попелу, що застилало шлакові простори. Вони так зарилися в нього, що назовні стирчали лише їхні антени. Врешті вони вихопилися на поверхню й поїхали далі, поскрипуючи і брязкаючи своїми гусеницями.
— Що це вони шукають? — запитав Моррісон.
— Бог його знає, — О’Нілл уважно проглядав прикріплені до його планшета папери. — Доведеться проаналізувати всі наші невиконані замовлення.
Вони залишили розвідників автофабу позаду. Вертоліт перелетів пустельну смугу піску й шлаку, не помітивши на ній жодного руху. Потім перед ними виріс рідкий чагарник, а праворуч, оддалік, замиготіли якісь крихітні цятки.
По мертвому шлаку мчала процесія автоматичних рудовозів — ланцюжок швидких металевих вантажівок на однаковій відстані одна від одної. О’Нілл розвернув вертоліт у їхньому напрямку й за кілька хвилин завис над самою руднею.
Сила-силенна копальних машин уже прибула на місце й пірнула у свердловини; поряд терплячими рядами застигли порожні рудовози. Безперервний потік наповнених вантажівок тягся від шахти до горизонту, розсипаючи шматки руди. Над копальнею панував шум від злагодженої роботи машин, цим невідь-як посталим виробничим центром посеред безживної шлакової пустки.
— А ось і розвідники з’явилися, — зауважив Моррісон, поглянувши у той бік, звідки вони прилетіли. — Як гадаєш, вони зчепляться між собою? — вишкірився він. — Хоч це я, мабуть, забагато хочу.
— Поки забагато, — відповів О’Нілл. — Вони, можливо, шукають геть різні копалини. Та й зазвичай вони запрограмовані одне одного ігнорувати.
Перша колона жучків-розвідників, наблизившись до рудовозів, об’їхала їх і продовжила свої пошуки; рудовози натомість попрямували далі незмінною вервечкою, мовби нічого й не сталося.
Розчарований, Моррісон відвернувся від вікна і вилаявся.
— Марно все це. Машини наче не існують одна для одної. Поволі розвідницька група віддалилася від рудовозів, проїхала повз копальні машини і рушила за пагорб. Розвідники не поспішали; вони поїхали далі, ніяк не зреагувавши на наявність руди.
— Може, вони з однієї фабрики, — з надією припустив Моррісон.
Проте О’Нілл вказав йому на антени над обладнанням рудні.
— Їхні тарілки повернуті в іншому векторі, отже, вони — з двох різних фабрик. Непросто ж нам буде; треба зробити все якомога точніше, інакше не дочекаємося жодної реакції, — він увімкнув радіопередавач і зв’язався з поселенням: — Є результати за нашими невиконаними замовленнями?
Оператор з’єднав його з районним управлінням.
— Вони потроху починають надходити, — доповів Перін. — Щойно в нас буде достатньо зразків, ми спробуємо встановити, яким фабрикам і якої саме сировини бракує. Існує певний ризик похибки результатів вибірки щодо всіх продуктів. Можливо, є деякі базові складники, спільні для різних підрозділів.
— А що буде, якщо ми виявимо нестачу якогось конкретного складника? — запитав Моррісон в О’Нілла. — Якщо у двох сусідніх фабрик буде потреба в однаковому матеріалі?
— Тоді ми почнемо самі добувати цей матеріал, — з холодним спокоєм відповів О’Нілл, — хай навіть доведеться розплавити все, що є у поселеннях.
III
У поцяткованій мошвою темряві ночі дув слабкий прохолодний вітерець. Густий чагарник відгукувався на його подих металевим скреготом. То тут, то там проскакував нічний гризун; нашорошений, завжди напоготові, він пильнував, планував, вишукував щось їстівне.
Здичавіла місцевість. На багато миль довкола — жодного людського поселення; вся долина лежала гола, випалена численними вибухами водневих бомб. Десь у непроникній пітьмі, посеред шлаків АВТОФАБу та бур’янів, зміївся немічний струмок, скрапуючи у колишній штучно прокладений лабіринт каналізації. У густій пітьмі височіли поламані труби, потріскані і порослі в’юнким плющем. Вітер здіймав хмарки чорного попелу, що танцювали й дзиґою крутилися серед трав. Серед тиші сонно озвався величезний мутант пташки-кропив’янки, загорнувся в свою грубу ковдру з ганчір’я і знову задрімав.
На деякий час усе завмерло. Лише розсипані намистини зірок яскраво й відчужено світили у височині. Ерл Перін здригнувся, поглянув угору й підсів поближче до обігрівача, що стояв на землі між трьома чоловіками.
— То як? — не витримав Моррісон, цокочучи зубами.
О’Нілл не відповів. Дослинивши цигарку, він розчавив її об насип напіврозкладеного шлаку й, діставши запальничку, розкурив наступну. За сотню ярдів від чоловіків на свою здобич вичікувала купа вольфраму — їхня приманка.
Протягом останніх кількох днів на фабриках Детройта та Пітсбурґа одночасно закінчився вольфрам. Тож принаймні в одному секторі їхні апарати мали зіштовхнутися між собою. У цю громіздку купу поскидали прилади для точної різки металу, вирвані з електричних вимикачів деталі, високоякісне хірургічне устаткування, частини постійних магнітів, вимірювальні інструменти — вольфрам збирали, де тільки можна, і гарячково зносили з усіх поселень.
Нагромадження металу огортали щільні сутінки. Раптом, приваблена віддзеркаленням зоряного сяйва, з неба спустилася самотня нетля. Зависнувши на мить, вона затріпотіла видовженими крильцями серед металевих хащів і розчаровано полетіла у густу тінь плюща, що обплітав пеньки каналізаційних труб, які стриміли над землею.
— Не надто приваблива місцина, — зіронізував Перін.
— Не вигадуй, — напосівся на нього О’Нілл. — Це найгарніше місце на Землі. Місце, що стане могилою системи автофабів. Пізніше люди ще приходитимуть подивитися на нього. Тут стоятиме меморіальна дошка з милю заввишки.
— Можеш втішати себе чим завгодно, — пирхнув Моррісон, — але ти й сам не віриш у те, що вони переб’ються між собою за купу хірургічного залізяччя та ниток розжарення, які ми повикручували з лампочок. Вони радше забуряться машиною на таку глибину, щоб добувати вольфрам безпосередньо з гірської породи.
— Можливо, — не став заперечувати О’Нілл, відганяючи комара. Той спритно ухилився й задзижчав біля Перінового вуха. Перін роздратовано відмахнувся від нього й присів навпочіпки серед росистого різнотрав’я.
Аж раптом вони побачили те, на що сподівалися.