О’Нілл збагнув, що витріщався на це вже кілька хвилин, не тямлячи, що бачить. Адже пошуковий жучок стояв цілком нерухомо. Він завмер на гребені невеликого шлакового пагорба, ледь припіднявши передню частину й витягнувши рецептори на всю довжину. Здавалося, він просто несправний; машина не ворушилася й не виявляла ознак життя або свідомості. Пошуковий жучок чудово довершував картину безплідної, випаленої пожежами землі. Непомітна конструкція з металу, двигуна й пласких, як у трактора, гусениць застигла в очікуванні. І спостерігала.
Вона вивчала купу вольфраму. Пробувала приманку на смак.
— Клює, — глухо прокоментував Перін. — Поплавець смикнувся. Думаю, рибка заковтнула гачок.
— Що ти верзеш? — глузливо рохнув Моррісон. А потім і сам помітив робота-шукача. — Господи, — прошепотів чоловік. Він наполовину звівся на ноги, нахилившись уперед своїм масивним тілом. — Що ж, один є. Тепер нам потрібні конкуренти з іншої фабрики. Цей у нас звідки?
О’Нілл зіставив карту місцевості з кутом комунікаційної антени.
— Цей із Піттсбурґа, тож помолімося за Детройт... молімося, як навіжені.
Тим часом, задоволений результатами експертизи, жучок втягнув свої рецептори й підкотився ближче. Обережно під’їхавши до гори металобрухту, він удався до вигадливих маневрів, їздячи туди й сюди. Трійця шпигунів збентежилася — аж доки не помітила наближення інших жучків.
— Отже, так вони спілкуються, — тихо пояснив О’Нілл. — Так само як бджоли.
Невдовзі навколо купи металобрухту, що містив вольфрам, з’юрмилося аж п’ять піттсбурґських жучків. Схвильовано розмахуючи рецепторами, вони, натхненні своїм відкриттям, швидко виїхали на вершину пагорба. Перший жучок зарився вглиб купи і швидко зник. Пагорб затремтів; жучок дістався підніжжя, оцінюючи розміри знахідки.
За десять хвилин під’їхали перші піттсбурзькі візки й почали завзято вивозити сировину.
— Прокляття! — злостиво вигукнув О’Нілл. — Такими темпами вони усе загребуть, перш ніж сюди дістанеться Детройт.
— А можна їх якось сповільнити? — запитав Перін, безпорадно спостерігаючи за тим, що відбувалося. Скочивши на ноги, він схопив камінь і пожбурив у найближчий візок. Камінь відстрибнув від його поверхні, а візок незворушно продовжив роботу.
О’Нілл підвівся і завертівся на місці, стискаючи кулаки з безсилою люттю. Де вони? Автофаби оснащені однаково, місце обране на рівній відстані від обох центрів. Теоретично їхні машини мали виїхати одночасно. Проте Детройт заблукав невідомо де, а Піттсбурґ на його очах привласнює останній вольфрам.
Аж тут повз нього щось промайнуло.
Він не роздивився, що то було, — надто швидко все відбулося. Те щось кулею пролетіло крізь зарості лози й опинилося на вершині пагорба, затрималося там на мить, орієнтуючись на місцевості, відтак поквапилося вниз схилом. І влетіло прямісінько в передній візок.
Нападник і жертва від цього зіткнення з гуркотом розлетілися на друзки.
Моррісон підхопився.
— Що це за чортівня?
— Вийшло! — заволав Перін, пританцьовуючи від захвату й розмахуючи худими руками. — Це Детройт!
На обрії з’явився другий детройтський робот-шукач, повагався, аналізуючи ситуацію, а тоді несамовито кинувся до навантажених возів. Вольфрамові деталі, дроти, зламані пластини, важілі, пружини й Гвинти двох ворогів розлетілися навсібіч. Решта візків із виском кинулися навтьоки; один із них скинув свій вантаж й увімкнув максимальну швидкість. Слідом, так і не звільнившись від сировини, помчав і другий. Детройтський жучок наздогнав його, перегородив дорогу й легким рухом скинув візок набік. Шукач і візок покотилися вниз і шубовснули у канаву із загуслою водою. Блискучі від слизу, грузнучи в намулі, вони зійшлися в запеклому бою.
— Гаразд, — невпевнено сказав О’Нілл, — справу зроблено. Гайда додому. — Його ноги тремтіли. — Де наша машина?
Коли він уже запускав двигун, щось зблиснуло вдалині — щось велике й металеве сунуло мертвим шлаком і попелом. Це була вервечка візків, нероз’ємна лавина важких транспортерів, що поспішали до місця подій. З якої вони фабрики?
Це вже не мало значення, бо навперейми їм із темних хащ росистої лози виповзала ворожа колона. Обидві фабрики стягали на місце свої пересувні механізми. Звідусіль надходили нові підрозділи жучків, торуючи шлях до рештків вольфраму. Ні та, ні інша фабрика не збиралася поступатися рідкісною сировиною; жодна не могла відмовитися від своєї знахідки. Сліпо, механічно скоряючись незмінним директивам, супротивники скликали резервні сили, щоб перевершити противника кількістю.
— Поїхали, — наполіг Моррісон. — Вшиваймося звідси. Тут скоро чорти полізуть із пекла.
О’Нілл швиденько розвернув свою вантажівку в напрямку поселення. Підстрибуючи на нерівній дорозі, вони помчали назад крізь пітьму. Раз у раз повз них проносилася якась металева штука, прямуючи туди, звідки вони їхали.
— Ви бачили вантаж останнього візка? — занепокоєно спитав Перін. — Він їхав не порожній.
Порожніми не були й візки, що рушили слідом, ціла купа повністю завантажених продуктових перевізників на чолі зі складним високотехнічним роботом-наглядачем.
— Автомати, — розгледів Моррісон, широко розплющивши перелякані очі. — Вони звозять туди зброю. Але для кого?
— Ось для кого, — відповів О’Нілл, показуючи на якийсь рухливий об’єкт праворуч від вантажівки. — Гляньте туди.
Цього ми з вами не передбачали.
Повз них на поле бою поспішав перший із фабричних представників.
Коли вантажівка в’їхала в поселення Канзас-сіті, до них підбігла задихана Джудіт. В її руці тріпотів лист металевої фольги.
— Що це? — не зрозумів О’Нілл, вихоплюючи у неї фольгу.
— Щойно отримали, — дружина судомно хапала ротом повітря. — Приїхав перевізник, кинув це й поїхав. Коїться казна-що. Боже, вся фабрика палає вогнями. Це видно за багато миль.
О’Нілл продивився надруковане на фользі. Це був фабричний звіт про останні замовлення з поселення, повна таблиця заявлених і встановлених фабрикою потреб. По діагоналі через увесь список лиховісно виблискували шість слів, набраних жирним чорним шрифтом:
ПОСТАЧАННЯ ПРИЗУПИНЕНЕ ДО ОТРИМАННЯ ПОДАЛЬШИХ ВКАЗІВОК
О’Нілл видихнув і передав записку Періну.
— Більше не буде споживчих товарів, — іронічно зауважив він, і його лице скривилося в нервовій посмішці. — Система бере курс на озброєння.
— Отже, нам вдалося? — із сумнівом у голосі спитав Моррісон.
— Так, — відповів О’Нілл. Тепер, коли конфлікт розгорівся, він відчув, як до нього підступає пронизливий жах. — Піттсбурґ із Детройтом підуть до кінця. Для нас уже немає вороття... вони шукають союзників.
IV
Холодні промені світанкового сонця ясніли на чорному металевому згарищі. Попіл дотлівав блідою, нездоровою червінню; він був іще теплий.
— Дивіться під ноги, — застеріг О’Нілл. Підтримуючи дружину за руку, він допоміг їй вийти з іржавої погнутої вантажівки й видертися на вершину піраміди бетонних блоків — уламків колишнього бункера. Ерл Перін обережно, невпевнено ступав слідом.
Позаду них простиралося занедбане поселення — безладна шахівниця будинків і вулиць. Відколи система автофабів згорнула постачання, людські поселення занепали до напівварварського стану. Предмети побуту були поламані й лише частково придатні до використання. Минуло більше року відтоді, як вони бачили останнього фабричного перевізника, навантаженого харчами, інструментами, одягом і запчастинами. Їх уже давно ніхто не навідував із плаского бетонно-металевого велетня, що темнів біля підніжжя гори.
Їхнє бажання здійснилося — їх відрізали, від’єднали від системи.
Лишили самих.
Навколо поселення шелестіли поля сухої пшениці, що хилилася до землі, й висушених сонцем овочів. Навіть кострубаті, зроблені вручну знаряддя праці й примітивне начиння коштували великих зусиль. Їх доправляли з поселення в поселення запряженими у вози кіньми; єдиним засобом зв’язку слугував уривчастий стукіт телеграфа.