— Красива, правда ж? Справжня система, двадцять планет. — Він глянув на оскаженілі індикатори. — Як там тримаються двигуни? Індикатори не допомагають, більшість із них згоріла.
Паскад завагався. Він почав було щось говорити, а потім передумав.
— Зараз перевірю, — відповів робот. Він рушив до корми і зник на трапі, який вів до турбін двигуна, що гриміли й вібрували.
Морріс нахилився і загасив цигарку. Він ще трохи почекав, а потім простягнув руку і пересунув повзунки двигунів на повну потужність — до останніх поділок панелі.
Вибух розірвав корабель навпіл, довкола закружляли уламки корпуса. Морріса підкинуло і вдарило об панель керування. Згори посипалися метал і пластик, сяючі яскраві індикатори замерехтіли, потьмяніли й зрештою згасли. Лишився тільки холодний попіл.
Морріс, затиснений уламками панелі керування, опритомнів від свисту аварійних повітряних насосів. Одна його рука була зламана і затиснута під ним. Він спробував поворушити ногами, але не відчував нічого нижче пояса.
Потрощені уламки, які лишилися від корабля, все ще летіли до Центавра. Устаткування для герметизації корпусу кволо намагалося залатати зяючі діри. Автоматичні температурні й гравітаційні потоки судомно тягнули живлення з автономних акумуляторів. На оглядовому екрані тихо і невблаганно росли палаючі обриси велетенського подвійного сонця.
Морріс був щасливий. Він лежав похований під уламками у тиші зруйнованого корабля і з вдячністю спостерігав за наближенням зірки. Це було дивовижне видовище, яке він давно хотів побачити. Проксима була там, щомиті ближче, і за день чи два вогняна маса поглине його корабель. Але він насолоджувався цим часом, ніщо більше не могло завадити його щастю...
Він згадав про Саллі, що спала під сяючою лінзою. Чи сподобалася б Саллі Проксима? Мабуть, ні. Мабуть, їй би захотілося якомога швидше повернутися додому. Цим міг насолоджуватися лише він, це було лише для нього. Морріса охопило безмежне відчуття спокою. Він міг лежати тут без жодного руху, спостерігаючи за наближенням величного вогняного дива...
Раптом пролунав якийсь шум, і з-під купи спечених уламків щось почало підводитися. Погнута, пощерблена постать, невиразна в мерехтливих відблисках екрана. Моррісу вдалося повернути голову.
Паскад непевно підвівся. Більшу частину його корпуса потрощило й відтяло. Він похитнувся, а тоді з гуркотом завалився обличчям вперед. Робот повільно підповз до Морріса і зупинився на відстані кількох футів. Коліщатка заскрипіли і закрутилися, реле розмикалися і замикалися. У розбитому корпусі знову кволо зажевріло життя.
— Добрий вечір, — пролунав його пронизливий металічний голос.
Морріс закричав і спробував поворушитися, але потрощені конструкції міцно тримали його на місці. Він вив і гарчав, намагаючись відповзти геть, плювався, волав і плакав.
— Я хотів би продемонструвати вам паскад, — продовжив металічний голос. — Перепрошую, чи не могли б ви покликати дружину? Я хотів би продемонструвати паскад і їй також.
— Забирайся геть! — закричав Морріс. — Дай мені спокій!
— Добрий вечір, — паскад, наче заїжджена платівка, знову завів своєї. — Добрий вечір. Будь ласка, сідайте. Я радий зустрітися з вами. Як вас звати? Дякую. У вашій околиці ви перші, хто побачить паскад. Де ви працюєте?
Його мертві лінзи дивилися порожньо й бездумно.
— Будь ласка, сідайте, — сказав він знову. — Це забере лише хвилину. Всього хвилину. Ця демонстрація триватиме лише...
Гра в наперстки
Почувши шум, О’Кіфі миттю прокинувся. Він скинув ковдру, сповз із ліжка, зняв зі стіни бластер-пістолет і розбив ногою скло сигналізації. Високочастотні хвилі враз увімкнули сигнал тривоги по всьому табору. Доки О’Кіфі прожогом вилітав зі свого будинку, зусібіч вже спалахувало світло.
— Де? — пронизливо закричав Фішер. Він вигулькнув поруч з О’Кіфі, досі в піжамі та з не вмитим після сну обличчям.
— Праворуч, — О’Кіфі відскочив убік, ухиляючись від масивної гармати, що викочувалася з підземних складів. Поміж людей у нічному одязі з’являлися солдати. Праворуч простягалося чорне туманне болото з масним листям, папороттю і м’ясистою цибулею — звична напіврідка твань поверхні Бетельґейзе II. Над болотом танцювало й миготіло нічне світіння, у густій темряві загоралися примарні жовті вогні.
— Думаю, вони підійшли впритул до дороги, — сказав Горштоковський, — але так на неї і не ступили. Обабіч тягнеться болотиста ділянка завширшки десь п’ятдесят футів, тому наш радар їх не засік.
Гігантський механічний «жук»-спалювач прогризав свій шлях крізь багно і хвилі болотистої води, залишаючи по собі смугу твердої закопченої поверхні. Рослинність, гниле коріння і мертве листя засмоктувалися й забиралися геть.
— Що ти бачив? — запитав О’Кіфі Портбейн.
— Я нічого не бачив, я міцно спав. Але я чув їх.
— І що вони робили?
— Готувалися закачати нервово-паралітичний газ у мій будинок. Я почув, як вони розмотували шланг з портативного барабана й відкривали напірні резервуари. Дякувати Богу, що я втік з будинку до того, як вони встигли все під’єднати!
Підбіг Деніелз.
— То кажеш, це була газова атака? — він потягнувся по маску на поясі. — Не стійте, одягайте маски!
— Вони не запустили обладнання, — відповів Зильберман. — О’Кіфі вчасно увімкнув тривогу, і вони відступили в болото.
— Ти впевнений? — засумнівався Деніелз.
— Ти ж не відчуваєш жодних запахів, правда?
— Ні, — визнав Деніелз, — але найсмертоносніший газ — це газ без запаху. Ти не знаєш, що тебе отруїли, аж доки не стане надто пізно. — Він для певності натягнув маску.
Біля рядів будинків у мерехтливому світлі аварійних прожекторів з’явилося кілька струнких жінок із стурбованим виглядом. За ними обережно скрадалися діти.
Зильберман і Горштоковський перейшли в тінь важкої гармати.
— Цікаво, — сказав Горштоковський. — Третя газова атака за цей місяць. Плюс дві спроби мінування вибухових терміналів на території табору. Вони беруть нас у лещата.
— Ти ж усе розумієш, хіба ні?
— Мені не треба чекати на звіт, щоб знати, що стає все важче. — Горштоковський стомлено роззирнувся довкола, а тоді притягнув Зильбермана до себе. — Можливо, радарний екран не спрацював не просто так. Він мав би вловлювати все, навіть стукіт у двері.
— Але якщо вони справді підійшли вздовж того відтинку, як ти й казав...
— Я сказав це навмисне. Хтось їх пропустив, хтось заглушив радар!
— Ти маєш на увазі, хтось з наших?
Горштоковський пильно стежив за силуетом Фішера у вологому нічному мороці. Фішер обережно рухався до краю дороги, де закінчувалася тверда поверхня і починалося мулисте підсушене болото. Він присів навпочіпки й почав копирсатися в багні.
— Що це він робить? — здивувався Горштоковський.
— Щось підбирає, — байдуже відповів Зильберман. — Чому б ні? Хіба він не повинен оглянути все довкола?
— Дивись уважно, — сказав напружено Горштоковський. — Коли він повернеться, то вдасть, що нічого не знайшов.
Фішер тимчасом уже повертався, дорогою відтираючи руки від бруду. Горштоковський його перехопив.
— Що ти знайшов?
— Я? — кліпнув Фішер. — Я нічого не знайшов.
— Не бреши мені! Ти стояв навколішках і колупався в болоті.
— Я... Я побачив щось металеве, ось і все.
Горштоковський заледве стримував хвилю емоцій, які його охопили. Він мав рацію.
— Розказуй! — закричав він. — Що ти знайшов?
— Мені здалося, що це газова трубка, — пробурмотів Фішер. — Але то був просто корінь. Великий вологий корінь.
Запала напружена мовчанка.
— Обшукайте його, — наказав Портбейн.
Двоє солдатів схопили Фішера, Зильберман і Деніелз швидко його обшукали.
Вони зняли його поясний пістолет, ніж, аварійний свисток, тестер автоматичних реле, лічильник Ґайґера, пульсомір, аптечку і документи. Більше нічого не було.
Солдати розчарувано його відпустили, і Фішер похмуро заходився зібрати свої речі.