Щоправда, їм вдалося зберегти сяку-таку організованість. Люди обмінювалися товарами й послугами за усталеним, налагодженим порядком. Виробляли та розповсюджували предмети першої необхідності. Одяг, що носили О’Нілл з дружиною або Ерл Перін, був грубий і невибілений, але міцний. І ще вони змогли перевести декілька вантажівок із бензинового пального на дрова.
— Прийшли, — сказав О’Нілл. — Звідси все видно, як на долоні.
— А чи воно того варте? — запитала виснажена Джудіт. Зігнувшись, вона зняла черевик, силкуючись витрусити камінець з м’якої підошви. — Здолати такий довгий шлях, щоб побачити те, що муляло нам очі впродовж тринадцяти місяців.
— Твоя правда, — визнав О’Нілл, легенько пригорнувши дружину за похилені плечі. — Та може бути, що ми бачимо це востаннє. Ось навіщо ми тут.
У сірому небі над ними швидко кружляла якась чорна цятка. Висока, далека, та цятка виробляла в повітрі півкола й піруети, підвладна якомусь складному й загадковому курсу. У своїй круговерті вона поволі просувалася в бік гір і похмурої розбомбленої будівлі, що сусідила з ними.
— Сан-Франциско, — пояснив О’Нілл. — Один із винищувачів дальньої дії типу «Яструб», прилетів з-за Вест-Косту.
— Думаєш, він останній? — засумнівався Перін.
— Цього місяця, окрім нього, ми жодних не бачили, — О’Нілл присів і насипав висушений тютюн у жолобок з коричневого паперу. — А раніше літали сотні.
— А раптом у них з’явилося щось краще? — припустила Джудіт. Вона намацала гладенький валун і втомлено вмостилася на ньому. — Таке можливо?
Її чоловік іронічно всміхнувся.
— Ні. У них немає нічого кращого.
Запала напружена тиша. Вертлява цятка підлетіла ближче.
Гола металево-бетонна надбудова була незворушна; фабрика Канзас-сіті лишалася пасивна та байдужа. Над нею клубочився гарячий попіл, один край будівлі був частково похований під руїнами. У фабрику неодноразово прицільно влучали гарматні постріли. Посеред долини пролягли борозни підземних тунелів — оголені, притрушені уламками, обплутані темною, спраглою вологи лозою.
— Триклята лоза, — пробурмотів Перін і пошкріб стару подряпину на неголеному підборідді. — Вона скоро весь світ захопить.
Довкола фабрики в ранковій росі іржавіла понівечена техніка. Безформною масою впереміш лежали візки, вантажівки, жучки-шукачі, фабричні представники, транспортери зброї, автомати, вантажні потяги, тактичні ракети та деталі бозна-яких машин. Одні були понівечені на зворотному шляху до фабрики, інших знищили, щойно вони з’явилися на бойовищі, насилу тягнучи на собі зброю. Сама фабрика — чи те, що від неї лишилося, — здавалося, вгрузла ще глибше у землю. Її горішні завалені уламками поверхи були ледве помітні у вихорах попелу.
Протягом чотирьох днів тут панувала бездіяльна нерухомість.
— Вона мертва, — виснував Перін. — Самі бачите: мертва. О’Нілл не поспішав із висновками. Натомість він, сівши навпочіпки, влаштувався якнайзручніше й приготувався чекати. Його не полишала певність, що серед цього попелища ще жевріло якесь механічне життя. Час покаже. Чоловік опустив погляд на свій зап’ясток, годинник показував восьму тридцять. Колись давно о цій порі фабрика починала свою щоденну роботу. На поверхню виповзали набиті продуктами колони вантажівок та різноманітних перевізників і вирушали обслуговувати людські поселення.
Несподівано праворуч на обрії щось забовваніло. Він одразу звернув на це увагу.
У бік фабрики незграбно сунув самотній підбитий рудовоз. Остання поламана машина, що намагається виконати своє завдання. Візок був фактично порожній, він міг похвалитися хіба кількома скромними металевими пластинами. Мародер... Пластини були зірвані з тіл полеглих побратимів, які траплялися йому дорогою. Хисткий, немов сліпа металічна комаха, візок наближався до фабрики. Рухався він дуже химерно: раз у раз уклякав на місці, сіпався, буксував, безцільно з’їжджав зі стежки.
— Управління кульгає, — сказала Джудіт із сумом у голосі. — Фабрика більше не може ним як слід керувати.
Так, О’Нілл уже бачив щось схоже. Нью-йоркська фабрика повністю втратила свій високочастотний передавач. Її перевізники їздили шаленими віражами, мчали по колу, наштовхувалися на камені та дерева, скочувалися у яри, перекидалися, насамкінець ціпеніли й неохоче деактивувалися.
Рудовоз під’їхав до краю розпанаханої долини і ненадовго там зупинився. У небі над ним усе ще кружляла чорна цятка. Якийсь час візок стояв, застигнувши на місці.
— Фабрика вагається, — вирішив Перін. — Їй конче потрібна сировина, але вона остерігається того винищувача.
Фабрика зволікала з рішенням, і нічого не відбувалося. Тоді рудовоз невпевнено поповз далі. Вивільнившись із заростів дикого винограду, він помчав розбомбленою відкритою долиною. Із болісним зусиллям, дуже обережно машина попрямувала до плити з темного бетону й металу біля підніжжя гір.
«Яструб» припинив кружляти.
— Лягайте! — різко вигукнув О’Нілл. — Вони обладнали їх новими бомбами.
Його дружина і Перін упали на землю поряд із ним, всі троє занепокоєно поглядали на долину та металеву комаху, що повзла по ній. «Яструб» підлетів і завис просто над візком. Потім без жодного звуку й попередження стрімголов шугонув униз. Затуливши лице руками, Джудіт зойкнула:
— Не можу на це дивитися! Це жахливо! Як хижаки!
— Його ціль — не рудовоз, — прохрипів О’Нілл.
Щойно винищувач знизився, візок розвинув відчайдушну швидкість. Він із гучним гуркотом і деренчанням помчав у напрямку фабрики в останній марній спробі доїхати неушкодженим. Забувши про загрозу з неба, в нестямній жадобі фабрика роззявила свою пащу й скерувала перевізника всередину. «Яструб» домігся того, чого хотів.
Перш ніж в’їзні ворота зачинилися, «Яструб» припав у польоті майже до землі. Коли візок уже зібрався був зникнути у нетрищах фабрики, «Яструб» шугнув за ним: металевий птах зі свистом пронісся над деренчливим візком. Мовби схаменувшись, фабрика спробувала захряснути стулки воріт. Візок гротескно заборсався, застрягнувши у напівзачиненому в’їзді.
Чи вдасться йому звільнитися, вже не мало жодного значення. Почувся глухий гуркіт. Земля сколихнулася, здійнялася, а потім осіла. Потужна ударна хвиля прокотилася під трьома принишклими свідками подій. Над фабрикою здійнявся стовп чорного диму. Бетонна поверхня луснула, як засохлий кокон; вона затремтіла й розкололася, всіявши все довкола водоспадом уламків. Дим повисів іще якийсь час, та врешті, підхоплений ранковим вітром, розвіявся.
Фабрика лежала розплавленою, потрощеною руїною. До неї вдерлися, щоб підірвати зсередини.
О’Нілл звівся на затерплі ноги.
— Ось і все. Кінець. Ми домоглися того, чого хотіли — зруйнували систему автофабів. — Він кинув погляд на Періна. — Ми ж саме цього хотіли?
Вони поглянули на поселення за спиною. Від колишніх упорядкованих рядів будинків і вулиць зосталося небагато. Залишене напризволяще системою поселення швидко занепало. Пощезла заможна охайність, тепер поселення мало вигляд неприбраного й занехаяного.
— Авжеж, — невпевнено відгукнувся Перін. — Щойно ми потрапимо всередину й налагодимо власне виробництво...
— Чи є нам із чого виробляти? — поцікавилася Джудіт.
— Щось та має бути. Адже ті шахти тяглися на багато миль углиб!
— Деякі бомби, які вони наостанок виготовили, були просто велетенськими, — зауважила Джудіт. — Потужніші навіть за ті, що були у нас під час війни.
— Пригадуєш той табір, який ми бачили? І руїнних тубільців?
— Мене з вами тоді не було, — відповів Перін.
— Вони, мов ті хижаки, їли коріння і личинок. Гострили камені, чинили шкури. Дикунство, звірство.
— Тим людям подобається таке життя, — став на їхній захист Перін.
— Правда? А нам таке життя подобається? — О’Нілл обвів рукою занедбане поселення. — Чи цього ми прагнули, коли збирали вольфрам? Або тоді, коли сказали фабричній вантажівці, що молоко... — він забув потрібне слово.
— ... хрінове, — підказала Джудіт.
— Ходімо, — скомандував О’Нілл. — До роботи. Подивимось, що залишилося від цієї фабрики — що залишилося для нас.