Пізно ввечері вони дісталися до підірваної фабрики. Чотири вантажівки, хитаючись, підкотилися до краю випаленої вирви й пригальмували, дмухаючи парою і скрапуючи рідиною з вихлопних труб. Сторожкі й пильні, робітники зістрибнули з машини і, зважуючи кожен свій крок, попростували гарячим попелищем.
— Може, ще зарано, — засумнівався один із них.
Проте О’Нілл не збирався чекати.
— За мною, — наказав він.
Узявши в руки ліхтарика, він спустився у вирву.
Просто перед ними був захисний бар’єр фабрики Канзас-сіті. У його поріділих зубах усе ще висів затиснутий рудовоз; щоправда, він більше не борсався. Позаду візка панував зловісний непроникний морок. О’Нілл спрямував туди промінь ліхтарика і той освітив зубці повалених вертикальних підпор.
— Нам треба спуститися глибше, — сказав він Моррісону, який навпомацки пробирався за ним. — Якщо випадково щось і лишилося, то саме там.
Моррісон пирхнув.
— Ці механічні кроти з Атланти розграбували чи не все, що там було.
— Поки інші не поглибили своїх шахт.
О’Нілл обережно пройшов під провислим бар’єром на в’їзді, переліз через гору уламків, що утворилися внаслідок вибуху, і опинився всередині фабрики — мозаїки ламаних ліній, що не утворювали якогось візерунку і не мали жодного сенсу.
— Ентропія, — видихнув Моррісон. — Ось що фабрика завжди ненавиділа. Ось із чим їй належало боротися. Купа випадкових частинок, від яких жодної користі.
— У надрах землі, — вперто наполягав на своєму О’Нілл, — нам, можливо, пощастить знайти кілька загерметизованих анклавів. Я знаю напевне, що фабрика розділилася на автономні секції, щоб уберегти ремонтні машини й наново зібрати частини виробництва в одне ціле.
— Кроти і їх пожерли, — заявив Моррісон, але пішов услід за О’Ніллом.
За ними повільно пленталися робітники. Несподівано частина уламків обвалилася й посунула донизу розпеченою лавиною.
— Ви, хлопці, краще повертайтеся до вантажівок, — порадив О’Нілл. — Навіщо наражати когось із вас на небезпеку. Якщо ми з Моррісоном не повернемося, не ризикуйте, вирушаючи на пошуки, щоб урятувати нас. — Коли робітники пішли, він показав Моррісону на частково вцілілий спуск: — Полізли туди.
Чоловіки мовчки минали один вимерлий рівень за іншим. Нескінченні милі темних руїн, жодного звуку чи ознак життя. Невиразні обриси похмурих механізмів, нерухомі стрічки конвеєрів, ледь вгадуваних у пітьмі, частково завершені боєприпаси, розкидані погнутими і покорченими оболонками після фатального вибуху.
— Щось із цього ще можна врятувати, — сказав О’Нілл, хоч і сам у це не вірив. Механізми були оплавленими і безформними. Усе всередині фабрики спеклося в один безкорисний шматок шлаку. — Треба лиш підняти його на поверхню...
— Нічим піднімати, — гірко посміхнувся Моррісон. — Нема ані лебідок, ані підйомників, — він копнув ногою купку обвуглених боєприпасів, що звалилися з неробочої конвеєрної стрічки й загрозливо балансували над краєм рампи.
— Тоді це здавалося правильним рішенням, — сказав О’Нілл, рухаючись уперед спорожнілими штольнями. — А тепер, озираючись назад, я вже у цьому не певен.
Вони пройшли чималий шлях. І от нарешті попереду відкрився найнижчий рівень фабрики. О’Нілл посвітив на нього ліхтариком, промінь якого намагався виявити вцілілі ділянки — не вражені бомбою частини виробничого обладнання.
Моррісон відчув це першим. Він раптом кинувся на землю, притискаючись до неї важким тілом і вслухаючись із застиглим виразом на обличчі й широко розплющеними очима.
— Боже...
— Що, що там таке? — вигукнув О’Нілл. А потім відчув це також. Із-під землі долинала ледь чутна, але протяжна вібрація, вловлювався ритмічний пульс життя. Вони помилялися; «Яструб» не цілком впорався із завданням. Під ними, на ще глибшому рівні, фабрика усе ще жила. І продовжувала здійснювати обмежений цикл якихось операцій.
— Відокремлений підрозділ, — пробурмотів О’Нілл, озираючись у пошуках ліфта. — Автономне виробництво, що функціонує, коли зупиняється решта механізмів. Як же нам туди дістатися?
Ліфт був зламаний, його шахта запечатана важкою металевою пластиною. Рівень під їхніми ногами пережив бомбардування, але лежав тепер відрізаний від них, туди не було входу.
Вони кинулися назад. О’Нілл вискочив на поверхню і помахав передній вантажівці.
— Де ця бісова лампа? Давайте її сюди!
Чоловікові передали дорогоцінну паяльну лампу, і він поспішив униз, у глибини зруйнованої фабрики, де на нього чекав Моррісон. Разом вони заповзялися навіжено різати покривлену металеву підлогу, вгризаючись у шари захисної сітки.
— Майже все, — видихнув Моррісон, мружачись від полум’я лампи. Вирізана плита із гуркотом впала у провалля, що утворилося. Чоловіки позадкували, засліплені білим світлом, що вирвалося знизу на волю.
У герметичній залі вирувала шалена активність: злагоджено працював конвеєр, дзижчали верстати, шмигали механічні наглядачі. З одного боку стрічки забезпечувався постійний потік сировини; на дальньому боці вискакував готовий продукт, далі його перевіряли й кидали до труби транспортера.
Усе це тривало лише секунду, а потім машини помітили вторгнення. Роботи передали наказ. Вогники моргнули й потьмяніли. Виробництво зачаїлося, гарячкова діяльність враз припинилася.
Машини вимкнулися й заніміли.
Якийсь рухомий механізм від’єднався від решти й поквапився до діри, проробленої О’Ніллом і Моррісоном. Він запечатав її аварійним люком і вправно закріпив його на місці. Отвір зник. А за мить підлога завібрувала: виробництво поновилося.
Моррісон, який зблід і тремтів усім тілом, обернувся до О’Нілла.
— Що вони роблять? Що виготовляють?
— Принаймні не зброю, — замислено відказав О’Нілл.
— Вони відсилають це нагору, — не вгавав Моррісон, нестямно жестикулюючи, — на поверхню.
О’Нілл випростався на неслухняних ногах.
— Як думаєш, ми знайдемо, куди саме?
— Так... думаю, що так.
— Сподіваюся на це, — О’Нілл схопив ліхтарик і поквапився до виходу. — Треба дізнатися, що то за металеві кульки і куди вони потрапляють із фабрики.
Зовнішній вентиль конвеєрної труби був схований під лозою й камінням за милю від фабрики. Там, у щілині біля гірського підніжжя, він безперервно працював. На відстані десяти ярдів він був геть непомітним, чоловіки ледве не пройшли повз нього.
Чи не кожної миті вентиль вистрілював у небо якоюсь незрозумілою кулькою. Кут вильоту кульок щоразу змінювався; у кожної була власна, дещо відмінна від інших траєкторія.
— Цікаво, як далеко вони летять? — міркував уголос Моррісон.
— Мабуть, по-різному. Вентиль випускає їх у випадкових напрямках. — О’Нілл обережно підкрався ближче до механізму, проте наближення чоловіка ніяк не позначилося на його роботі. Одна з кульок розплющилася об скельну стіну; сопло помилково виплюнуло її у бік гори. О’Нілл видерся нагору, схопив кульку й зіскочив униз.
Кулька виявилася маленькою капсулою, крихітною металевою деталькою, такою манюсінькою, що без мікроскопа до пуття й не роздивитися.
— Принаймні не зброя, — повторив О’Нілл.
Капсула розкололася надвоє. О’Нілл спершу не зрозумів, що саме це спричинило: він сам чи якийсь внутрішній механізм. Із шкаралупи висипалися металеві крихітки. О’Нілл присів навпочіпки, щоб краще їх розгледіти.
Крихітки заворушилися. Мікроскопічні механізми, менші за мураху, менші за шпильку, вели енергійну, цілеспрямовану роботу — конструювали щось схоже на невеличкий сталевий прямокутник.
— Вони будують, — із захватом зрозумів О’Нілл. Він підвівся й побрів далі у пошуках кульок. На другому боці балки він натрапив на розкриту капсулу, біля якої вже кипіло будівництво. Вочевидь, воно розпочалося дещо раніше.
І, треба визнати, у ньому відбувся помітний поступ. Чоловік упізнав будову, дарма що маленьку за розміром. Крихітні трудівники зводили мініатюрну копію своєї втраченої фабрики.
— Що ж, — замислено промовив О’Нілл, — ми повернулися до того, з чого почали. Добре це чи погано... хто його зна.