— Мабуть, вони вже по всій Землі, — сказав Моррісон, — падають із неба й стають до роботи.
О’Ніллу дещо спало на думку:
— Може, деякі з них здатні долати земне тяжіння. А цікава була б картина — системи автофабів по всьому Всесвіту.
Позаду нього сопло труби виштовхувало в повітря рясні потоки металевого сімені.
Технічна підтримка
Варто було б пояснити, що саме Кортленд робив, перш ніж почув дзвінок у двері.
У розкішній квартирі на Лівенворт-стріт, де Рашен-Гілл спускається до рівнини Північного узбережжя, а звідти до затоки Сан-Франциско, Девід Кортленд сидів, згорбившись над стосом рутинних звітів — технічними даними, зібраними минулого тижня за результатами тестів на горі Дьябло. На посаді директора центру досліджень фірми «Фарби Песко» Кортленд займався порівняльним аналізом стійкості різних видів покриття, випущених цією фірмою. Оброблена черепиця пеклася й випробовувалася на каліфорнійському сонці п’ятсот шістдесят чотири дні. Треба, нарешті, вирішити, чим заповнювати шпарини, щоб та речовина витримувала окислення, і скоригувати виробничі плани відповідно до отриманих висновків.
Заглибившись у цю хитромудру аналітику, Кортленд пропустив перший дзвінок повз вуха. У кутку вітальні високоточний підсилювач звуку, під’єднаний до патефона та динаміків, саме програвав симфонію Шумана. Девідова дружина, Фей, поралася на кухні з посудом. Їхні діти, Боббі та Ральф, уже повкладалися спати на двоярусному ліжку. Потягнувшись до люльки, Кортленд відхилився на спинку стільця, скуйовдив обважнілою рукою негусте посивіле волосся... і почув, що в двері дзвонять.
— Чорт, — вилаявся він, відсторонено міркуючи, як довго теленькають ці тихі дверні дзвіночки; підсвідомість підказувала, що спроби привернути його увагу тривають уже деякий час. Перед його втомленими очима миготіли й згасали прочитані звіти. Кого це чорти принесли? На годиннику була лише дев’ята тридцять, навіть поскаржитися не вийде.
— Хочеш, я відчиню? — безтурботно гукнула Фей із кухні.
— Не треба, — Кортленд неохоче підвівся, взув капці й поплентався через усю кімнату — повз диван, торшер, журнальний столик, фонограф і книжкову шафу — до вхідних дверей. Він був технологом середніх років і міцної статури та не любив, коли його відривали від роботи.
У коридорі стояв незнайомець.
— Добрий вечір, сер, — привітався він, уважно вдивляючись у свої папери. — Вибачте, що турбую.
Кортленд похмуро витріщився на юнака. Мабуть, прийшов щось пропонувати на продаж. Худий, зі світлим волоссям, у білій сорочці з метеликом, в однобортному синьому костюмі, той стояв, притримуючи однією рукою теку й затиснувши під пахвою другої чорну валізку. На сухорлявому обличчі застиг зосереджений вираз. Здавалося, що незнайомець перебуває у якомусь сум’ятті, брови насуплені, губи стиснуті в тонку лінію, м’язи на щоках посмикуються. Кинувши погляд на господаря, хлопець уточнив:
— Це Лівенсворт, 1846? Квартира З-А?
— Саме так, — підтвердив Кортленд із безкінечним, як у тупоголової худоби, терпінням.
Напруга на обличчі чоловіка трохи спала.
— Так, сер, — промовив він бундючним тенором. Зазирнувши через плече Кортленда до квартири, він додав: — Перепрошую, що відволікаю вас цього вечора від роботи, проте, як ви, мабуть, знаєте, ми були дуже зайняті останні кілька днів. Тож не могли раніше зреагувати на ваш виклик.
— Мій виклик? — перепитав Кортленд. Його шия під незастібнутим комірцем почервоніла. Поза всяким сумнівом, це Фей втягнула його у щось, вигадала щось таке, що їм, на її переконання, життєво необхідне в побуті, а йому тепер усе це розгрібати. — Який іще виклик? — вибухнув він. — У чому річ?
Юнак знітився, голосно сковтнув, вичавив із себе посмішку й квапливо пробурмотів:
— Сер, я — ремонтник, якого ви викликали, я прийшов полагодити ваш свібл.
У Кортленда на язику вертілася жартівлива відповідь, пізніше він пошкодував, що не озвучив її. «Може, — хотів він сказати, — я не хочу лагодити свібл. Може, я хочу, щоб мій свібл лишався таким, яким він є». Проте не сказав. Натомість, кліпнувши, він злегка потяг двері на себе й вигукнув:
— Мій що?!
— Так, сер, — наполягав юнак. — Нам надійшов ваш запит на налаштування свібла. Зазвичай ми самі дізнаємося про успішне його встановлення, проте ваш дзвінок нас випередив, тож я прийшов із набором інструментів. А тепер, оскільки ваша скарга стосувалася... — хлопець заходився гарячково гортати свої документи. — Втім, нема потреби уточнювати; ви самі можете мені сказати, чого вона стосувалася. Як ви, напевно, знаєте, сер, ми не є офіційними представниками торгівельної корпорації... ми надаємо так званий страховий захист, який ви автоматично отримуєте після купівлі товару. Авжеж, ви можете відмовитися від наших послуг. — І він спробував недолуго пожартувати: — Кажуть, що на ринку технічної підтримки серйозна конкуренція.
Жарт не справив жодного враження через дидактичний тон гумориста. Виструнчившись усім своїм худорлявим тілом, хлопець додав:
— Але дозвольте вас запевнити, що ми займаємося ремонтом свіблів, відколи старий Р. Дж. Райт винайшов першу експериментальну модель з атомним двигуном.
Якийсь час Кортленд не міг вимовити й слова. У його голові вирувала справжнісінька фантасмагорія думок: якісь квазітехнологічні побудови, рефлексивні оцінки і незрозумілі формули. Отже, свібли часто ламаються одразу після встановлення?
Великі бізнес-операції... висилають свого ремонтника, коли гроші вже заплачені. Монополістичні тактики... виштовхують конкурентів, поки ті не скористалися своїм шансом. Мабуть, платять якийсь відсоток материнській компанії. Спільна бухгалтерія.
Проте жодна з думок не допомогла з’ясувати суті проблеми. Неймовірним зусиллям він змусив себе сконцентруватися на юнакові, який нервово тупцявся в коридорі зі своєю чорною валізкою і текою.
— Юначе, — з притиском сказав Кортленд, — мабуть, ви помилилися з адресою.
— Невже, сер? — ввічливо промимрив юнак, і його обличчя на мить скривилося від потрясіння. — Не та адреса? Боже, диспетчер знову все наплутав через цю новомодну...
— Прогляньте ретельніше папери, — порадив Кортланд, беручись за дверну ручку. — Я навіть не знаю, що воно таке — той свібл, у мене взагалі немає цієї чортівні, і я вам не телефонував.
Перш ніж захряснути двері, він самовдоволено завважив вираз обличчя паралізованого жахом юнака. Потім ремонтника затулила фарбована дерев’яна поверхня, і Кортленд поплентався назад до столу.
Свібл. Що це ще за свібл, чорти б його вхопили? Похмуро вмостившись на стільці, він спробував повернутися до того, на чому зупинився, проте його думки полинули геть в іншому напрямі.
Та немає на світі ніяких свіблів. Він знався на цьому. Читав тижневик «Ю-Ес Ньюз» і «Волл-стріт джорнал». Якби свібл насправді існував, він би неодмінно довідався про нього, хіба що свібл — це якась дріб’язкова штука для домашнього господарства. Мабуть, саме так воно і є.
— Гей, чуєш? — покликав він дружину, і за мить Фей з’явилася на порозі кухні, тримаючи в руках рушник і тарілку із синім візерунком. — Що це за вигадки? Тобі щось відомо про свібли?
Фей похитала головою.
— Ні, нічого.
— Ти часом не замовляла якогось хромованого чи то пластикового свібла від «Мейсі»?
— Запевняю тебе, що ні.
Може, це щось для дітей? Якась популярна в молодших класах моднява іграшка? Були ж у них ковбойські краватки, картки з картинками чи якісь там ігри. Проте дев’ятирічні дітлахи не купують товарів, які приходить встановлювати служба технічної підтримки з чималим набором інструментів, — тим паче за п’ятдесят центів кишенькових, які його сини отримують на тиждень.
Врешті цікавість перемогла. Кортленду закортіло дізнатися, просто задля власної обізнаності, як виглядає саме свібл. Скочивши на ноги, Кортленд кинувся до вхідних дверей і шарпнув їх на себе.
Звісно, у коридорі вже нікого не було. Юнак пішов геть, залишивши по собі легкий запах одеколону й нервового поту, — та й усе.