Та й усе, за винятком зіжмаканого папірця, що, мабуть, випав із його теки. Кортленд нахилився й підняв папірець із килимка. Це була копія замовлення, де було зазначено код запиту, назву служби обслуговування й адресу замовника.
1846, Лівенворт-стріт, С.-Ф. Вх. дзв. прийн. Ед Фулер 21:20, 28.5. Свібл 30s15H (люкс). Рекомендована перевірка параметрів зворотного зв’язку і заміна нейронного аґреґата. AAw3-6.
Ані цифри, ані решта даних нічого Кортлендові не роз’яснили. Він зачинив двері й повільно побрів до столу. Розгладивши папірець, він удруге перечитав цей безглуздий набір слів, силкуючись вгадати в них бодай якийсь сенс. Угорі на аркуші було надруковано:
СЛУЖБА ТЕХНІЧНОЇ ПІДТРИМКИ
455, Монтґомері-стріт, Сан-Франциско 14. Ri8-4456n
Засн. 1963 р.
То ось воно що! Все пояснювала скупа примітка: дата заснування — 1963 рік. Кортленд тремтливою рукою за звичкою потягнувся до люльки. Тепер зрозуміло, чому він ніколи не чув про свібли. І чому в нього не могло їх бути... і чому молодий ремонтник не знайде їх ні в кого у цьому будинку, хай скільки квартир обійде.
Свіблів іще не винайшли.
Після якогось часу, протягом якого Кортленд напружено зводив думки докупи, він схопив телефон і набрав домашній номер свого підлеглого з лабораторії «Песко».
— Мені начхати, що в тебе на сьогодні плани, — твердо сказав він. — Зараз я дам тобі список доручень і хочу, щоб ти негайно їх виконав.
Кортленд майже фізично відчув, як Джек Гарлі на тому кінці дроту ледве стримує гнів.
— Сьогодні? Слухай, Дейве, фірма мені не матір... у мене є своє життя. Якщо ти гадаєш, що я зараз побіжу...
— Йдеться не про «Песко». Дістань мені звукозаписний прилад і відеокамеру з інфрачервоним об’єктивом. Найми судового стенографа. І розшукай одного з електриків нашої фірми — сам вирішуй, кого саме, головне — найкращого. А ще Ендерсона з інженерного відділу. Якщо не вдасться його, то когось із наших дизайнерів. І ще мені потрібен хтось із конвеєра, приведи мені якогось старого механіка, досвідченого у своїй справі. Такого, щоб справді знався на машинах.
Гарлі із сумнівом у голосі відповів:
— Ти, звісно, керівник, принаймні керівник дослідницького центру. Але ж це треба якось узгодити з адміністрацією фірми. Ти не проти, якщо я звернуся до когось вищого за тебе за посадою, скажімо, отримаю дозвіл від Песброка?
— Чому б ні? — Кортленд швидко прийняв рішення. — А краще я сам йому зателефоную; може, він знає, що відбувається.
— А що відбувається? — зацікавився Гарлі. — У тебе такий дивний голос... Невже хтось винайшов саморозпилювальну фарбу?
Кортленд, не відповівши, поклав слухавку, вичекав одну нестерпну хвилину і зв’язався зі своїм начальником, власником «Фарб Песко».
— У вас знайдеться вільна хвилинка? — коротко запитав він, коли дружина Песброка розбудила свого сивочолого чоловіка від полуденного сну й покликала його до телефону. — Я натрапив на дещо важливе, хотів би це з вами обговорити.
— Йдеться про фарбу? — іронічно пробурчав Песброк. — Бо якщо ні...
Кортленд перебив його і повільно й докладно переповів історію своєї зустрічі з ремонтником свіблів.
Коли він договорив, його роботодавець іще довго мовчав.
— Добре, — нарешті озвався Песброк, — можливо, я й міг би піти вам назустріч. Ви мене зацікавили. «Купили», як то кажуть. Але, — розважливо додав він, — якщо це марнування часу, я стягну з вас вартість роботи та обладнання.
— Марнування часу? Маєте на увазі, якщо з цього не буде зиску?
— Ні, — заперечив Песброк. — Я застерігаю вас від того, щоб ви свідомо мене розігрували, знаючи, що це просто дурні вигадки. У мене мігрень, і мені не до розіграшів. Якщо ви це кажете серйозно, якщо справді вважаєте, що з цього вийде щось путнє, я покрию всі ваші витрати за рахунок фірми.
— Я кажу цілком серйозно, — запевнив Кортленд. — Ми з вами досягли такого віку, коли вже не до ігор.
— Насправді, — Песброк міркував уголос, — що старшим стаєш, то легше пристаєш на всілякі авантюри, а ваша справа скидається на авантюру. — Кортленд якимось шостим чуттям відчув, що його бос таки наважився. — Я зателефоную Гарлі і дам йому свою згоду. Візьміть усе, що потрібно... Припускаю, що ви передовсім спробуєте вистежити цього ремонтника і з’ясувати, хто він є насправді.
— Саме так я і збираюсь вчинити.
— А якщо він справді фахівець з ремонту тих штук... що тоді?
— Ну, — обережно почав Кортленд, — тоді я спробую в нього дізнатися, що таке свібл. Для початку. А потім, можливо...
— Ви думаєте, він повернеться?
— Авжеж. Він не знайде потрібної адреси, це вже точно.
Ніхто з тутешніх не міг викликати ремонтника свіблів.
— Чому ви все зводите до того свібла? Хіба не доречніше розпитати, як він потрапив до нас із майбутнього?
— Думаю, він знає, що таке свібл... і навряд чи знає, як тут опинився. Він навіть не усвідомлює, куди саме потрапив.
Із цим Песброк погодився.
— Схоже на те. Можна до вас долучитися? Я б хотів на це подивитися.
— Звісно, — запевнив його Кортленд, який добряче спітнів, прикипівши очима до зачинених дверей квартири. — Але вам доведеться спостерігати за всім з іншої кімнати. Мені б не хотілося, щоб усе зірвалося... можливо, це наша єдина нагода.
Терміново скликані й невдоволені працівники фірми заповнили помешкання, чекаючи на Кортлендові вказівки. Джек Гарлі в гавайській сорочці, вільних штанях і черевиках на каучуковій підошві роздратовано підійшов до Кортленда й почав розмахувати сигарою перед його носом.
— Ну, ось і ми. Не знаю, що ти вже наплів тому Песброку, та старий тобі повірив, — роззирнувшись квартирою, Гарлі спитав: — То як, ознайомиш нас зі справою? Перш ніж щось робити, непогано було б почути, що й до чого.
На порозі спальні з’явилося двоє хлопчиків із заспаними, напівзаплющеними очима. Фей стурбовано метнулася до них і відправила назад до спальні. Усі присутні трималися невпевнено, їхні обличчя були позначені обуренням, нетерплячою цікавістю чи, навпаки, знудженою байдужістю. Ендерсон, інженер-конструктор, поводився стримано й зарозуміло. МакДавел, токар із сутулими плечима й чималим животом, оглядаючи дорогі меблі, спочатку сповнився пролетарської зневаги, та потім, згадавши про своє брудне робоче взуття і штани в масних плямах, впав у знічену апатію. Фахівець зі звукозапису знай тягнув дріт від мікрофонів до поставленого на кухні магнітофона. Струнка молода жінка, судова стенографістка, совалася на незатишному кріслі в кутку. Знічев’я гортаючи «Форчен», на дивані розсівся Паркінсон, аварійний електрик фірми.
— А де відеоапаратура? — похопився Кортленд.
— Уже їде, — відповів Гарлі. — Ви тут не полюєте, бува, на крадія стародавніх іспанських коштовностей?
— Для цього я міг би обійтися без інженера з електриком, — відрубав Кортленд. Він став походжати вітальнею, бурмочучи: — Найімовірніше, він уже не з’явиться, мабуть, повернувся у свій час або заблукав бозна-де.
— Хто? — вражено вигукнув Гарлі, видихаючи сірий сигаретний дим. — Що діється, люди?
— До мене прийшов незнайомець, — стисло почав пояснювати Кортленд. — Торочив про якесь обладнання, якийсь нечуваний прилад. Зветься свібл.
Присутні спантеличено перезирнулися.
— Ану, ваші здогади, — похмуро запропонував Кортленд. — Ендерсоне, ти перший. Що таке свібл?
Ендерсон вишкірився:
— Гачок, що сам переслідує рибу.
Паркінсон озвався наступним:
— Британське авто з одним-єдиним колесом.
Гарлі знехотя докинув:
— Якась дурня. Пристрій для прибирання за домашніми тваринами.
— Пластиковий ліфчик, — бовкнула навмання стенографістка.
— Не знаю, — роздратовано відмахнувся МакДавел. — Ніколи не чув про таке.
— Отож-бо, — підсумував Кортленд, вкотре позираючи на годинник. Він почувався на межі істерики, минула вже година, за ремонтником і слід захолов. — Ніхто з нас не знає і навіть немає здогадок. Але колись, за дев’ять років, чоловік на прізвище Райт винайде перший свібл, і це стане прибутковим бізнесом. Їх виготовлятимуть, люди їх купуватимуть і за них платитимуть, викликатимуть для їх лагодження ремонтників.